3. 6. Галицько-Волинська держава

Галицьке і Володимиро-Волинське князівства із Х ст. були південно-західними удільними князівствами Київської Русі. Віддаленість їх від Києва, і разом з тим безпосереднє прилягання до центральних європейських держав забезпечували їм відносну самостійність.

Умовно історію становлення, розвитку та падіння Галицько-Волинської держави можна поділити на 7 періодів:

• 1124 – 1199 рр. – зміцнення самостійності Галицького князівства за правління Володимирка (1124 – 1153) та Ярослава Осмомисла (1153 – 1187);

• 1199 – 1205 рр. – об`єднання Галицького та Волинського князівств в єдину державу за князя Романа Мстиславича (1152 – 1205) ;

• 1205 – 1238 рр. – тимчасовий розпад єдиного князівства та боротьба боярьких угрупувань за владу в Галичі та Володимирі;

• 1238 – 1264 рр. – об`єднання та зміцнення Галицько-Волинського князівства (із 1253 р. королівства) за правління Данила Романовича Галицького (1201– 1264);

• 1264 – 1323 рр. – період стабільного розвитку та піднесення Галицько-Волинського королівства за правління дітей і онуків Данила;

• 1323 – 1340 рр. – поступовий занепад та вбивство боярами останнього галицько-волинського короля Юрія ІІ Болеслава;

• 1340 – 1349 р. – захоплення держави в руки бояр та поділ її між Польщею та Угорщиною.

Князі Галичини Володимирко (1124–1153) та його син Ярослав, прозваний в народі за розум Осьмомислом (1153 – 1187), не тільки зберегли свої землі, але й розширили їх в пониззі Дунаю. Невідомий автор «Слова о полку Ігоревім», захоплюючись величчю Ярослава говорить що він «підпер гори Угорські своїми залізними полками, зачинив ворота Дунаєві».

Територія Галицького князівства займала північно-східні схили Карпатських гір, верхів`я Дністра, Пруту і Сірету, на півдні її кордони доходили до Чорного моря й Дунаю. Володимиро-Волинське князівство займало землі на берегах Західного Бугу і правих притоках Прип`яті. Ці князівства налагодили із ХІ ст. тісні політичні, торговельні та культурні зв’язки із багатьма державами Європи, обклали податками литів та жмудь.

Ярослав Володимирович Осмомисл (1130 – 1187) – га­лицький князь, син Володимира Володаревича й дочки угорського короля Коломана. У 1152 р. отримав від батька галиць­ке князівство. Як мудрий політик вів помірковану внутрішню і зовнішню по­літику. Ярослав уклав союзницькі договори з Угорщиною та Польщею. Підтримував всіляко православну церкву і монастирі, побудувава в Галичі прекрасний Успенський собор. У 1167 р. уклав союз із візантійським імператором Мануїлом. За правління Ярослава Осмомисла Галицьке князівство розширило свою територію, приєднавши землі між Дністром, Карпатськими горами і Дунаєм. Робив спробу захопити київське князівство. Побудував багато укріплених міст. Ярославу доводилося як і його наступникам вести боротьбу проти боярської опозиції. Перед смертю він заповів синові Олегові Галич, а Перемишль – Володимиру. Помер і похований у Галичі.

Після смерті Ярослава його син Володимир (1187–1199) був змушений втікати до Угорщини від переслідування бояр. Угорський король Андрій обіцяв повернути йому престол, але, прийшовши в Гали­чину, проголосив її своєю. Угорців вигнало народне ополчення. Піднесення Галицького князівства свідчило про зростаюче значен­ня окраїн та повний занепад Київської Русі із центром у Києві. У 1199 р. після смерті Володимира, останнього із династії Ростиславичів, закликаний галичанами волинський князь Роман Мстиславич (1199 – 1205 рр.) заволодів Галичем і об'єднав його з Волинню, одночасно оволодів Києвом, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику державу з центром у Володимирі, яка простяглася від Карпатських гір до Дніпра.

Роман Мстиславич (1152 – 1205) – князь нов­городський, волинський, галицько-волинський, відомий український полководець та державний діяч. Син Мстислава Ізяславича та дочки польського князя Болеслава ІІІ – Агнеси. У 1168 – 1170 рр. Роман князював у Новго­роді, у 1170 – 1199 рр. – у Володимирі-Во­линському. У 1195 – 1196 рр. – приєднав до своїх земель Болохівську землю між річками Південний Буг та Случ. У 1199 р. став галицьким князем, об`єднавши два князівства у єдину Галицько-Волинську державу. Особли­во прославився успішними походами проти половців у 1197, 1198, 1201 і 1204 рр. У 1202 р. завоював на деякий час Київ, об'єднавши під своєю владою всі південно-західні українські землі. Київського князя Рюрика Ростиславича змусив постригтися в ченці. Був видатним полко­водцем і мудрим державним діячем. Підтримував мирні відносини з Угорщиною і Польщею, воював проти Литви. Загинув Роман у битві з польськими військами під Завихостом у 1205 р. Після його смерті дружина Анна з двома малолітніми синами Данилом і Васильком втекла за кордон під опіку угорського короля Андрія, який фактично правив краєм до 1214 р. Справжніми володарями Галицької землі у 1214 – 1219 рр. стали бояри, із якими повели боротьбу за свою спадщину Данило та Василько. Похований Роман у Володимирі-Волинському чи Галичі.

Незадовго до смерті Роман поставив у залежність від себе Київ. Під його владу перейшли більшість українських земель. На відміну від різношерстої за національним складом Русі ІХ –ХІ ст. Галицько-Волинська дер­жави розвивається на єдиній українській основі.

Щоб захистити україн­ські землі, Роман розгромив боярську опозицію, польських завойовників, половців. Половецькі матері ім'ям Роман лякали своїх дітей.

Створення великого за територією і могутнього Галицько-Волинського князівства Романом Мстиславичем стало важливим історичним етапом в розвитку української державності.

Незабаром після смерті князя у 1205 р. знову розпочалася міжкнязівська боротьба за володіння державою, інтриги між великими боярами, чужоземне втручання, що послабило єдність земель. Після свого повноліття син Романа Данило розпочав тривалу боротьбу за повернення своєї та Василькової влади в Галицько-Волинському князівстві.

Данило Романович Галицький (1201 – 1264) – князь Галицько-Волинської держави, із 1254 р. – король, відомий у Європі дипломат, політик, полководець, син князя Ро­мана Мстиславича. Із 1205 до 1219 р. разом із матір`ю та молодшим братом Васильком перебував у вигнанні в Угорщині. Із 1213 р. до 1215 р. галицькі бояри правлять від імені малолітнього князя Данила Романовича. У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олек­сандра Всеволодовича Галич і віддав місто галицьким князям Данилові та Василькові. У 1253 р. князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столицю, і перевів туди єпископат. У 1223 р. разом з іншими руськими князями Данило Галицький бере участь у битві з монголо-татарами на Калці. У 1227 р., після смерті старшого сина Романа Мстислаича – Мстислава Удалого, Данило став повноправним князем Галичини. У 1236 р. Данило остаточно оволодіває галицько-волинськими землями за допомогою простих людей, які ненавиділи бояр, а згодом ставить у Києві свого намісника воєводу Дмитра, і стає великим князем київським. В 1245 р. в битві під Ярославом українські війська на чолі з Данилом завдали нищівної поразки угорсько-польським військам, забезпечили спокій на західних кордонах Галицько-Волинської держави майже на 40 років. Цього ж року Данило за вимогою Золотої Орди був вимушений їхати до Батия у Сарай за ярликом на свої володіння.Після завоювання Київської Русі ханом Батиєм, із 1241 р., Данило розпочав будівництво нових міст-фортець: Холма, Львова (1256), Кременця, Береста, Білавині, ставить своїх посадників та військові залоги навіть в окремих землях, які перебували під монгольською зверхністю на Південному Бузі, Случі, Тетереві. У 1249 –1252 р. відбуваються походи князів Данила та Василька проти литовського князя Міндовга. Князь Данило бере участь у європейській війні за австрійський герцогський престол, щоб закріпити його за сином Романом. У 1253 р. Данило Романович прийняв від Папи Римського королівську корону і став першим королем Галицько-Волинської держави. Данило помер 1264 р. в Холмі, похований у соборі Пресвятої Богородиці. Його держава фактично стала буфером для захисту Європи від монголо-татар.

Більш ніж 40 років українські землі були ареною крива­вих міжусобиць і збройних нападів зовнішніх ворогів. А бояри мирилися лише з тими князями, котрі були покірними їхній волі.

Угорщина в 1214 р., скориставшись міжбоярською боротьбою, захопила значну частину Галичини, а Польща — Перемишль і Берестейщину. Волинь дісталася князю Данилу. Спираю­чись на широкі верстви населення, зокрема на дрібних бояр, міських реміс­ників, купців та селян, у 1238 р. Данило Галицький повернув частину Галичини. Однак навала монголо-татар на чолі із ханом Батиєм – онуком Чингізхана стала перешкодою йому в боротьбі за Волинь. Лише в 1245 р. Данило та Василько утвердилися в об`єднаній Галицько-Волинській державі. Обидва князі в усіх важливих справах дія­ли одностайно. Столицею князівства Данило Романович обрав щойно побудований Холм. Головною метою свого життя князь Данило вважав ви­зволення Руської землі від монголо-татарського іга. Після смерті короля Данила державою деякий час правив брат Василько.

Спадкоємці Данила та Василька, зберігши політичну цілісність князівства, майже сто років жили в мирі та злагоді. Король Лев Данилович (1264 – 1301 рр.), в честь якого Данило назвав нове місто в Галичині – Львів у 1256 р., князював у Галичині, розширив свої володіння, приєднавши до них Закарпаття, воював із Польщею та Угорщиною. Претендував навіть на краківський престол, але йому це зробити не вдалося. Під час правління Льва І процвітала українська освіта та культура, писався Галицький та Волинський літописи. Роботи галицьких ювелірів відрізнялися в Європі самобутністю і оригінальністю. Частина Волині із містом Володи­миром дісталася в спадок сину Василька Володимирові (1270—1289). Він, як і його батько, зай­мався мирними справами, будував міста, замки, церкви, читав та переписував книги.

У Галицькій та Волинській землях у ті часи існувало багато міст. На кінець ХІІІ ст., за даними літопису, їх налічувалося понад 80. Найдільшими серед них були – Галич, Володимир, Холм, Львів, Луцьк, Дорогичин, Бакота, Перемишль, Ярослав, Ушиця. Панівну роль у Галицько-Волинському князівстві відігравали князі, бояри, дрібні землевласники, православне духовенство. Усю повноту влади в державі зосереджував великий князь (із 1253 р. – король), який керував через державний апарат, спираючись на військову силу і народне ополчення. Бояри (особливо галицькі) намагалися підкорити своїй волі князя, для чого скликали раду бояр. У великих містах керували призначені князем тисяцькі чи посадники, в менших – воєводи. Волостями управляли волостителі, в селах виборні старости. Весь клас феодалів жив за рахунок експлуатації селян та міщан, які переважно давали своїм власникам податкову ренту у вигляді продуктів.

Лише на початку XIV ст. всі галицько-волинські землі об'єд­налися під владою онука Данила Романовича князя Юрія (1301–1315). Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, він знову відновив володіння свого діда та іменував себе королем Русі і князем Волині. Після його смерті Галицько-Волинським князівством правили його сини Лев II у Галичині та Андрій — у Во­лині (1315–1323). Обидва проводили незалежну внутрішню та зовнішню політику. Спираючись на підтримку Тевтонського ор­дену, вони протистояли натискові Золотої Орди та Великого князівства Литовського. Заги­нули в боротьбі проти загарбників, чим було покладено кінець династії Романовичів.

У 1323 р. галицьке боярство обрало на стіл польського кузена Романовичів – Болеслава Мазовецького (1323 – 1340) – сина польського князя Тройдена, який змінив­ своє ім'я на православне — Юрія II Болеслава. Князь відвойовував землі у поляків, відновив союз із Тевтонським орденом. У 1340 р. галицькі бояри отруїли Юрія Болеслава за симпатії до чужинців, закликали на його місце литовського князя Любарта (1340–1349). Заручившись підтримкою Папи рим­ського, польський король Казимир Великий захопив Галичину у 1344 –1349 рр., а Волинь опинилася під владою литовського князя Любарта Гедиміновича.

Отже, у 1349 р. Галицько-Волинська держава фактично перестала існувати. Головними причинами її падіння були: сильна боярська опозиція, посилення Великого князівства Литовського, Угорського та Польського королівств та їх прагнення розділити українську державу, загибель останніх князів із династії Ростиславичів у 1323 р., відсутність підтримки з боку народних мас до ставленика бояр – литовського князя Любарта.

Роль і значення Галицько-Волинської держави були й надалі дуже вагомі. Ця держава була спадкоємницею Київської Русі на суто українському етнічному грунті, яка на сто років продовжила її традиції. Вона не лише зберегла українську народність від татарської і польської асиміляції, але виступала буфером для країн Європи від татарських набігів.