Контрольні запитання

1. Які були найважливіші теорії та причини виникнення Київської Русі?

2. Доведіть неспроможність норманської теорії походження держави на Русі.

3. Які причини привели до політичної роздробленості та занепаду Київської Русі?

4. Визначте роль Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького в українській історії.

5. В чому полягає всесвітньо-історичне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави?

6. Які були особливості політичного устрою Давньоруської держави?

Тема 4. Україна в добу Пізнього Середньовіччя. Українські землі в складі іноземних держав. Виникнення українського козацтва. Утвердження польських порядків в Україні (середина ХІV – середина ХVІІ ст.)

ПЛАН

4.1. Українські землі в складі Великого князівства Литовського та інших іноземних держав.

4.2. Виникнення козацтва та Запорізької Січі.

4.3. Загарбання шляхетською Польщею українських земель.

4.4. Визвольний рух в Україні проти шляхетської Польщі та турецько-татарської агресії наприкінці XVI – першій половині XVII ст.

4. 1. Українські землі в складі Великого князівства Литовського та інших іноземних держав

Трьохсотрічний період української історії від 1349 р. до 1648 р. ввійшов в пам`ять народу як литовсько-польський, хоча значна частина українських земель в цей період окрім Великого князівства Литовського та Польського королівства, перебували в складі інших іноземних держав, які щойно вийшли на політичну арену. Це насамперед, Молдавія, Кримське ханство та Московське князівство. Ослаблена монголо-татарським ігом (1240–1362), відсутністю єдності та сильних державних лідерів, Україна майже добровільно піддалася литовцям та іншим сусідам. Це був період майже повного знищення державності, традицій, могутності та авторитету Київської Русі і Галицько-Волинської держави.

Але збереження литовцями до 1470 р. удільних князівств, українських традицій, права, культури, мови, староруського письма, влади, яка переважно перебувала на місцях у руках української феодальної знаті та чиновників, до Люблінської унії 1569 р. ми можемо класифікувати як литовсько-руський (український період). Прикладом сказаного може бути Грюндвальська битва 1410 р., в якій проти Тевтонського ордену під керівництвом великого князя литовського об`єдналися польське, українське і білоруське військо та разом здобули перемогу.

Українські землі в складі іноземних держав у ХІV – ХVІ ст.

Велике князівство Литовське	Польща	Угорщина	Молдавське князівство	Московське князівство	Кримське ханство
Волинь – 1340 р. Чернігово -Сіверщина –1362 р. Переяславщина –1362 р. Київщина – 1362 р. Поділля – 1363 р.	Галичина –1387 р.	Закарпаття – поч. ХІV ст.	Буковина –середина ХІV ст.	Чернігівщина і Сіверщина відвойовані в кінці ХVІ – на поч. ХVІІ ст. у Литви	Північне Причорномор`я, Крим – 1443 р.

8/10 українських земель у 60 – 90х роках ХІV ст. потрапили до складу Великого князівства Литовського. В цілому це мало позитивне значення для українців, так як спільна боротьба проти Золотої Орди позбавила їх ненависного татарського іга, а лояльне, поважне ставлення литовців до старих порядків і традицій колись могутньої Київської Русі зберегло на довгий час елементи української державності. Литовські князі показували більше себе не як завойовники, а як наступники цієї держави.

Зміцнившись у боротьбі з Лівонським і Тевтонським орденами, Галицько-Волинським князівством, Литовське князівство в середині XIII ст., за часів князя Міндовга (1230–1263 рр.) перетворилося у сильну, із боєздатною сучасною армією, державу. У першій чверті XIV ст. значна частина білоруських земель вже знаходилася під владою литовських князів – Гедиміна (1316 – 1341) та Ольгерда (1345 – 1377). Безпосереднє залучення до складу Литовського князівства південно-західних українських земель почалося у часи правління великого литовського князя Гедиміна, а основна частина українських земель була захоплена за правління литовського князя Ольгерда, який у 1362–1363 рр. відвоював у монголо-татар Київське і Подільське князівства. Від синів Ге­диміна вели генеалогію князі Каріатовичі, Острозькі, Заславські, Корецькі, Чорторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі.

Син Гедеміна Любарт після отруєння боярами у Галицько-Волинському королівстві Юрія ІІ Болеслава став першим литовським князем на Волині. У 1345 –1377 рр. до Великого князівства Литовського в процесі мирної експансії приєднано території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгород-Сіверського на Півночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні.

Князь Вітовт у 1392 – 1430 рр. приєднав землі у межиріччі Дніпра і Дністра. Фактично на початок ХV ст. сформувалася найбільша у Європі військово-феодальна Литовсько-Руська держава, у якій українські та білоруські території складали близько 9/10 усіх земель держави.

Ольгерд, та його наступники. прагнучи об`єднати усі українські землі під своєю рукою, діяли за принципом «Ми старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо», в умовах відсутності власної чиновницького апарату влади, максимально залучали до управління державними справами досвідчену українську і білоруську еліту. Офіційний титул литовського князя розпочинався такими словами: «Великий князь Литовський і Руський».

За своїм політичним устроєм Велике князівство Литовське до кінця ХІV ст. являло собою федерацію земель-князівств, куди як повноправні суб`єкти входили Чернігівське, Київщине, Подільське, Волинське та Новгород-Сіверське удільні князіва.

Характерною рисою устрою Великого князівства Литовського був тісний зв`язок землеволодіння з військовою службою. Тому і військові сили, і матеріальні засоби перебували під повним контролем великого князя. Він мав (особливо Вітовт) необмежену владу, а удільні князі були лише дорадниками, а не співправителями, і викорували його рорпорядження.

Для зміцнення оборони південних рубежів держави литовські князі залучали місцеву служилу шляхту. Так, За свідченням М. С. Грушевського у Подільському князівстві протягом цього часу існувало чимало острівків непривілейованої (служилої) шляхти, порівняно значне число якої було зосереджене в Ровському (пізніше у ХVІ ст. – Барському) старостві. Проживала вона тут в селах – “околицях”, в одних із яких складала переважну, а в інших – меншу частину населення. Одним із важливих джерел її формування були місцеві землевласники “допольської” доби Поділля, яким після 1434 р. вдалося шляхом отримання королівських привілеїв легалізувати свої маєтки як шляхетські.

На думку М. Грушевського, який прослідкував генеалогію понад трьох десятків барських шляхетських родів, “барське непривілейоване шляхетство склалося із представників різних суспільних класів”. Багато із них походили із селян-слуг (бояр), що відбували військову, сторожову і кур`єрську службу. “Этот класс населения, который «конём служит», находился в полном распоряжении замковой зверхности, платили они иногда подымное и пушкарёвщину, иногда сверх того половину стации, иногда и больше, а затем исполняли всякие работы и поручения: «находятся постоянно на услугах», «служат конные или своею особою», «кузнец, обязан ездить со старостою, куда понадобится». По ревизии 1552 г. в Барщине было их 22”. Цей розряд селян найбільш близько підходив за своїми повинностями до класу непривілейованої шляхти, яку часто в документах називали «замковими слугами» .

Враховуючи постійні набіги на староство кримських татар, барський староста Бернард Претвич організовував оборону Барського замку та земель староства. Барське староство висилало воїнів для сторожової служби на два шляхи – Кучманський (Татарський), який проходив через середину староства та Чорний, який проходив через північно-західні околиці Барського староства. Сторожову службу відбували шляхтичі по черзі, всякий раз “нарежались по четыре человека конных на две недели на каждый шлях”. Рахуючи те, що за переписом 1552 р. шляхтичів, які були спроможні виконувати службу в старостві близько 70, то не важко підрахувати, що кожний шляхтич за рік повинен був відбувати 3 черги, тобто шість тижнів. Траплялися випадки коли шляхтич приймав на свій «грунт» сторонню людину, щоб та допомагала йому відбувати важкі повинності (за 24 – 30 злотих).

У магістерській дисертації «Барське староство. Історичні нариси ХV– ХVІІІ ст.» М. Грушевський, говорячи про внутрішній устрій Барського староства в ХVІ ст., описує 33 роди околичної шляхти, про які джерела згадують ще у першій половині ХV ст.: Карачів (Карачевських), Буцнів, Козловських, Іляшовських, Кунатовських, Гальчинських, Митків (Митковських), Єлтуховських (Йолтуховських), Радієвських, Волковинських, Галузичів (Галузінських), Неводів, Поповських, Карачинських, Лосковських, Звенигородських, Голодьків, Маличовських, Морозовських, Ярмолинських, Кудієвських, Козярівських, Міхоловських, Петрановських, Васютинських, Коростовських, Лопатинських, Баранівських, Орлінських, П`ятигорок, Войновичів, Бучновят (Бурковських), Петрановських.

Економічний розвиток українських земель в складі Великого князівства Литовського був досить інтенсивним. Традиційними галузями землеробства були – зернове, городництво, садівництво, виноградарство (у південних регіонах), скотарство – свинарство, вирощення дрібної та великої рогатої худоби, птиці. З виникненням міст як центрів оборони, ремесел і торгівлі, у цей час інтенсивно розвиваються різноманітні ремісничі професії (близько 200), внутрішня і зовнішня торгівля, яка проходила на багатолюдних міських ринках, ярмарках та базарах. Також розвивалися такі традиційні промисли як: мисливство, рибальство, бджільництво, збирання ягід та грибів.

Толерантне ставлення до населення, насамперед до служилої української знаті, прийняття православ`я, староруської мови як мови державного діловодства, лояльне відношення до різних релігійних конфесій та використаня «Руської правди» як державного права до прийняття литовських статутів у ХVІ ст., забезпечило литовцям успіх та нормальні стосунки із підлеглими.

Така ситуація не задовольняла польську шляхту та магнатів, яких непокоїла міцна литовська влада, найсильніша у Європі армія та багаті українські чорноземи. Протягом декількох спроб за 130 років вони зуміли шляхом родинних, політичних та духовної уній заволодіти більшістю українських земель, серйозно послабити Литовську державу та встановити нові шляхетські порядки.

Кревська, Городельська, Люблінська та Брестська унії ХІV –ХVІ ст.

Кревська унія 1385 р.	Городельська унія 1413 р.	Люблінська унія 1569 р.	Брестська церковна унія 1596 р
Це була шлюбна унія –литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем. Причини укладення унії: - небезпека з боку Тевтонського німецького ордену, Московського князівства, Кримського ханства; - намагання польської шляхти та магнатів через родинні зв`язки відібрати у литовської та української знаті родючі землі; - прагнення князя Ягайла знайти союзників, щоб зміцнити свою владу в Литві. Наслідки унії : - припинилися сутички між Польщею та Литвою; - були створені об`єднані збройні сили; - одруження Ягайла із Ядвігою сприяло подальшому занепаду Великого князівства Литовського; - більшість українських та білоруських земель були викуплені або захоплені поляками; - розпочалася громадянська війна у Литві між прихильниками Ягайла та Вітовта 1390-1432 ); - почалося насильницьке насадження в Україні католицизму.	Унія підписана між Великим князівством Литовським та Польщею після переможної Грюнвальської битви (1410 р.) проти Тевтонського ордену. Наслідки унії: - Велике князівство Литовське визнавалося самостійною державою; - обрання Великого князя литовського затверджував польський король; - після укладення договору із кримським ханом Тохтамишем Вітовту вдалося розширити свої володіння на південь до узбережжя Чорного моря; - литовська окатоличена верхівка отримала однакові із польською шляхтою права.	Велике князівство Литовське і польське королівство об`єдналися політично в єдину державу – Річ Посполиту (Республіку) із спільним виборним королем, сеймом, грошовими одиницями (грош, півгрош, шеляг, орт, талер), законами, католицькою офіційною релігією. Литовське князівство одержало статус автономії (мало своє військо, місцеву адміністрацію, монетні двори, фінансову та правову системи) Причини унії: - поступовий занепад Великого князівства Литовського; - наполягання Польщі приєднати собі Литву, Україну і Білорусію; - польські магнати, шляхта і католицьке духовенство прагнули будь-що узаконити раніше куплені чи захоплені землі; Наслідки унії: - була створена одна із найбільших і потужних держав у Європі; - українська знать та православна церква втратили свою роль і піддавалися як і народ постійним утискам з боку польської шляхти; - з Польщі були перенесені в міста зразки міського самоуправління, в села –фільварки та панщина; - в державних установах панувала польська і латинська мови.	Об`єднання православної та католицької церков у греко-католицьку уніатську церкву, із визнанням православними влади Папи Римського, збереженням слов`янської мови в богослужінні, визнанням католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина, додержанням візантійського обряду та юліанського календаря. Причини унії: - важкі умови існування православної церкви та духовенства; - постійний наступ католицтва та їхніх орденів на православних; - прихильниками унії виступили частина української знаті, вищого духовенства, міщан і купців; Наслідки церковної унії: - відбувся розкол української православної церкви на уніатську (греко-католицьку) і православну; - створення уніатської церкви під патронатом Папи Римського та польських властей; - розкол українського суспільства і верхівки зокрема; - князь Костянтин Острозький, братства та Запорізька Січ виступили проти унії, що примусило Польщу в 1632 р. знову визнати існування в Україні православної церкви; - в умовах страшного національного та соціального тиску на православних українців офіційна уніатська церква дала змогу зберегти багато православних обрядів і канонів.

Після Кревської унії 1385 р. зросло протистояння між Ягайлом, який став польським королем і був у союзницьких відносинах із Золотою Ордою, та великим князем Литви Вітовтом, який у своїй політиці спирався на підтримку Московського князівства.

У 1392 р. Польське королівство визнало в Острозі князя Вітовта довічним правителем Великого князівства Литовського. Він був великим князем до 1430 р., що унеможливлювало запровадження Кревської унії на підвладних йому територій.

Намагаючись централізувати управління у Великому князівстві Литовському, Вітовт почав істотно обмежувати самостійність найвпливовіших князів. До кінця XIV ст. ці князі лише сплачували Литві щорічну данину та при необхідності із своїм військом із великим князем виступали в похід. Уже в 1397 р. Київське князівство було фактично ліквідоване, а влада подільського і новгород-сіверського князів була обмежена, що свідчило про посилення центральної литовської влади.

Вітовт (1348 – 1430) – удільний князь Городенський, великий князь Литовської держави у 1392–1430 рр., син удільного князя Кейстута Гедиміновича. Упродовж 1385 –1430 рр. після Кревської унії вів постійну боротьбу на чолі антипольської опозиції з великим князем Литовським і королем Польщі Ягайлом. Повно­важення Вітовта поширювалися на кілька повітів. Вітовт, який у своїй політиці спирався на підтримку Московського князівства, зібравши велике військо із литовців, білорусів та українців разом із Дмитром Донським на Куликовому полі розгромив полчища хана Мамая, що зміцнило його авторитет серед литовської знаті. У 1392 р. Польське королівство визнало в Острозі князя Вітовта довічним правителем Великого князівства Литовського. Невдала коронація Вітовта у 1430 р. та його смерть у жовтні цього ж року призвела до переходу влади в Литві до Свидригайла Ольгердовича, який продовжив протидію експансіоністській політиці Польського королівства до 1435 р.

Литовська знать обрала великим князем брата Вітовта – Сигізмунда (1432 – 1440), який піддався на відновлення Кревської унії. Після його смерті у 1440 р. було відновлено Київське удільне князівство, яке проіснувало до 1470 р. Семен Олелькович (1455–1470) був останнім київським удільним князем із роду Ольгердовичів, син Олелька Володимировича. Він об'єднав всю Центральну й Східну Україну та розширив своє князівство, карбував власну монету, як це робили в 1362–1394 рр. Володимир Ольгердович в Києві та у Подільському князівстві Констянтин Каріатович ( в Смотричі у 1380–1391 рр.). В історичних джерелах срібні монети Костянтина, яких поки-що виявлено на Поділлі, Черкащині та Молдові всього 10 екземплярів (вперше виявили О. Погорілець та Р. Саввов), одержали назву «подільський полугрошик».

Семен розгромив у 1455 р. орду Сеїд-Ахмеда та встановив надійний кордон князівства на півдні. Але після його смерті у 1470 р. великий князь Казимир призначив замість князя свого воєводу. Після смерті Свидригайла у 1453 р. припинило також своє існування Волинське удільне князівство.

У 1482 р., за згоди московського великого князя Івана III Калити, татари пограбували і спалили повністю Київ, після чого із 1493 р. Іван III почав себе називати «государем усієї Русі» та розпочав серію лівонських війн проти Литви за північні українські, білоруські та прибалтійські землі.

У 1569 р. Польща і Литва підписують Люблінську унію, що сталося через послаблення позиції Литви та поразки її у війні із Московією. Польща і Литва об'єднуються в єдину державу — Річ Поспо­литу («Республіку»). Литва зберігала певну ав­тономію, Польща поширювала вже офіційно владу на українські землі, поділивши їх на 6 воєводств. Становище всіх категорій українського населення і православної церкви сильно погіршилося. В. Греченко вважає що «унія 1569 р. мала для України й деяке позитивне значення: знову більшість українських земель об'єдналася в межах однієї, хоч і ворожої українцям, держави».

Але у 1582 р. Папа Римський Григорій XIII наказав виправити старий юліанський календар, у якому за п`ятнадцять століть різниця між календарним та астрономічним часом склала 10 днів. Папа, додавши до календаря 10 днів, фактично виправив об`єктивну помилку, але це лише призвело до посилення соціального конфлікту і релігійного гніту, тому, що шляхта і управляючі фільварками євреї забороняли українським селянам відзначати свята за старим юліанським стилем і примушували їх у ті дні працювати.

Після Люблінської унії на українських землях відбувається економічне закабаленням населення, йде стрімкий наступом на права і свободи, культуру місцевого населення, королівська влада прагне применшити роль православ`я, замінивши його католицькою вірою. Вона схиляє частину православних ієрархів (львівський єпископ Гедеон Балабан та митрополит Михайло Рогоза) до об`єднання католицької та православної церков під владою Папи Римського. Вона була укладена в Бресті у 1596 р.

Укладаючи угоду про унію, єпископи І. Потій і К. Терлецький домоглися від папи поступок на користь уніатської церкви – за нею зберігався східний обряд, мовою богослужіння залишалася церковнослов'янська, а мо­вою проповіді – українська розмовна, залишали юліанський календар, священикам не нав'язували целібат, обов'язковий для римо-католицьких ксьондзів. Уніатське духовенство звільнялося від сплати податків. Українські ієрархи в той же час прийняли низку догматів като­лицької церкви: догмат про зверхність Папи Римського в християнському світі, догмат про чистилище, згодом – і догмат про сходження св. Духа і від Сина. Отже, Берестейська церковна унія підпорядкувала церковну органі­зацію владі Папи Римського. В Україні залишилось дві православні єпископії – Львівська і Перемишльська.

Створення Речі Посполитої, посилення кріпосницького гніту, ополячення української верхівки та окатоличення населення, укладення Брестської церковної унії, проти якої виступив князь Костянтин Острозький – лягли важким тягарем на український народ.

Важливу роль у відстоюванні прав українців, православної церкви, відігравали українські братства та міські школи. Серед патріотично налаштованої, високоосвіченої української верхівки було багато талановитих людей, науковців європейського рівня, справжніх захисників українського народу від свавілля польської шляхти та магнатів. Серед них Ю. Дрогобич із Галичини.

Юрій Дрогобич (Котермак) (1450–1494) — філософ, астроном, математик, доктор медицини, перший в Україні автор дру­кованої книги. Народився в Дрогобичі, де й розпочав свою освіту, яку продовжив у Львові. У Краків­ському університеті отримав ступені бакалавра й магіс­тра. Після переїзду до Італії продовжив освіту і став док­тором медицини і філософії. У 1481—1482 рр. Юрій Дрогобич став першим українським ректором Болонського університету. Потім повернувся до Краківського універ­ситету. Написав ряд наукових праць. У праці «Прогностична оцінка 1483 року» вчений подає важливі відомості з географії, ас­трономії, метеорології, у ній є спроби визначити, в межах яких географічних меж розташовані міста Москва, Вільно, Львів, Дрогобич, Галич, спрогнозовано час двох затемнень сонця і місяця та інші відомості. Серед його учнів був поль­ський астроном М. Коперник. Праці доктора Дрогобича свідчать про ґрунтовну обізна­ність автора з науковою літературою та давніми джерелами. Його викладацька діяль­ність піднімала престиж української науки в Європі, сприяла поширенню гу­манізму та ідей просвітництва в Україні, Польші та Італії.