4. 3. Загарбання шляхетською Польщею українських земель.

Люблінська унія 1569 р., підписана між Польщею та Великим князівством Литовським, призвела до утворення нової сильної держави на політичній карті Європи – Речі Посполитої на чолі із Сигізмундом ІІ Августом Вазою – сином Сигізмунда І Старого та Бони Сфорци.

Згідно унії обирався на сеймі спільний глава держави, який титулувався королем польським і великим князем литовським, встановлювався єдиний державний устрій, грошова система, основу якої складав грош і талер, право, а католицтво ставало державною релігією. Литовське князівство зберігало певну автономію, але українські землі – Волинь, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя, Поділля фактичноз цього часу перейшли до складу Польського королівства.

В адміністративно-територіальному устрої нова держава поділялася на три частини – Велика Польща, Мала Польща та Литва. Провінції ділилися на воєводства і староства (повіти).

Найвищі щаблі в державі займали великі магнати польського, литовського, українського та білоруського пожодження, переважно королівського, князівського та боярського роду. Вони підлягали лише юрисдикції короля, який міг їх призначати на вищі державні посади – коронного маршалка, канцлера, коронного чи польного гетьмана, воєводу чи старосту. З магнатів складалася Рада , яка вирішувала разом із королем чи великим князем найважливіші державні питання.

Після 1569 р. був створений об`єднаний Вальний Сейм, який складався із трьох станів: короля, Сенату і посольської ізби. Влада виборного короля, який не мав права без згоди Сейму передавати свою владу в спадок сину, була обмеженою. Любий із членів сенату міг накласти вето на пропозицію чи рішення короля. Він лише мав право оголошувати війну і мир, підписувати договори, скликати ополчення. Найбільший вплив у Сеймі відігравала посольська ізба, яка складалася із послів земської шляхти та вищого духовенства. Сейм був своєрідним демократичним парламентом Речі Посполитої, який розробляв і приймав закони, затверджував нові повинності, податки, виплати найманим військам, розглядав право власності та купі-продажу землі.

Польські магнати і служила шляхта не лише одержували за службу незаселені південні землі, а з часом почали відбирати селянські та церковні землі майже по всій Україні, поступово збільшуючи панщину. Шляхта спочатку складала основну частину війська держави. За це король надавав шляхті землі, звільняв від сплати податків, вона майже не була залежна від місцевої влади, тобто була відносно самостійною і досить впливовою верствою в суспільстві. Місцева багата шляхта обиралася на місцевих сеймиках до великого Сейму, мала великі права і привілеї. На території України у першій половині ХVІІ ст. нараховувалося близько 0,5% магнатів та 2,5% шляхти на всю масу населення.

Земельні володіння магнатів спочатку були зосереджені на Волині, Київщині і Брацлавщині. Князі Острозькі володіли однією третиною земель та десятками міст Волинського воєводства. У Галичині і Західному Поділлі переважало землеволодіння польських панів Одровонжнів, Конецпольських, Потоцьких. Конецпольські, наприклад володіли 740 селами і 170 містечками. Бона Сфорца – польська королева із 1537 р. володіла величезним Барським староством на Поділлі, графи Потоцькі – Ніженським староством на Чернігівщині та Кремен­чуком.

Разом із шляхтою і магнатами прийшли в Україну єзуїти та католицькі ксьондзи, які створювали костели, монастирі, єзуїтські школи, збирали пожертви на користь католицької церкви, навертали українську знать у католицизм, здійснювали насильницьке ополячення населення.

Головною формою експлуатації селян наприкінці XVI – першій половині XVII ст. стає панщина, яку відробляли селяни на панських фільварках. За століття панщина виросла із кількох днів (8–10) на рік до 5 – 6 днів на тиждень. Українські селянини були позбавлені усіх людських та цивільних прав. Польська шляхта не вважала українських селян за людей, грубо топтала їх людську гідність, могла їх безкарно вбити.

Шляхта та католицька церква заборо­няла православним виконувати релігійні обряди, переслідувала українські традиції, культуру. Вводилося право дідича (пана) першої шлюбної ночі. Євреї-орендарі та позичальники грошей – лихварі жорстоко експлуатували холопів та міську бідноту, споювали селян у корчмах.

Ряд українських міст стали важливими торговельними та ремісничими центрами, більшість із них отримали магдебурзьке право, але в Україні, порівняно із Західною Європою, воно носило обмежений характер. Через привілеї, надані польським, єврейським і німецьким міщанам-католикам, українські міщани – ремісники були в приниженому стані, сплачували за виробництво та реалізацію власних виробів місцевій владі чи магнату великий грошовий чинш. Для захисту своїх соціально-економічних інтересів міщанство багатьох міст уже в XV – XVІ ст. створило свою організацію – церковне братство. Братства у своїх школах навчали дітей, підтримували сім`ї, які втратили свого годувальника, члена братства, мали власну касу взаємодопомоги, свої православні церкви.

Але православна шляхта часто віддавала своїх дітей до єзуїтських колегій, де навчання як правило було безкоштовним. Але єзуїтська наука завершувалася переходом частини українців у католицизм. На середину XVII ст. майже всі князівські і великі шляхетські роди відмовилися від православ'я.

Брестська унія 1596 р., нав`язана католиками, при підтримці частини православної верхівки, мала в цілому негативне значення, але з другого боку, унія під патронатом Папи Римського дала можливість зберегти в умовах окатоличення та ополячення східний обряд, який здійснювався українською мовою. Боротьбу проти унії очолив князь Костянтин Острозький, Запорізька Січ на чолі із Петром Конашевичем-Сагайдачним, православний митрополит І. Борецький, ректор Києво-Могилянської колегії Петро Могила, Київське, Луцьке та Львівське братства.

Острозький Костянтин (Василь) (н. 1526 – 1608) — видатний український політичний і культурний діяч, князь із старовинного українського православ­ного роду. Народився у м. Дубно. Во­лодів великою кількістю міст та маєтків на Волині, Київщині, Поділлі, Галичині. Обіймав посаду володимирського старости, маршалка волинського, був київським воєводою та входив до польського сейму. Виступив проти Люблінської 1569 р. та Брестської 1596 р. уній. У 1572 р. на власні кошти заснував початкову школу в Турові, в 1577 р. – у Володимирі-Волинському, в 70-х роках – у Слуцьку, у 1576 р. – вищу школу (академію) і друкарню в Острозі, а потім у Києво-Печерському монастирі.

Спочатку князь запросив викладачами освічених греків, італійців, а згодом у його школах викладали і українські викладачі. У викладанні поєдну­валися слов'янські, візантійські та європейські традиції, студентів навчали «семи вільних наук» – грамати­ки, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астро­номії, музики.

Настрій солідарності, прагнення боротися за свої соціальні права, національну гідність, сформовані братствами, Острозькою академією, відіграли значну роль у серії козацько-селянських повстань проти жорстокої експлуатації, сваволі польської шляхти по відношенні до українського населення і православної церкви в кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.