5.2. Формування української козацької держави в ході війни. Соціально-економічний розвиток Гетьманщини

В ході визвольної боротьби 1648 – 1657 рр. українського козацтва, селян, міщан, православної шляхти під керівництвом Б. Хмельницького проти польських порядків, ненависної шляхти було здобуто ряд важливих перемог над польсько-шляхетськими арміями.

Спочатку революції Б. Хмельницький не ставив питання про повне відділення України від Речі Посполитої, але із грудня 1648 р. його погляди докорінно змінюються, тобто від ідеї автономії до створення власної самостійної держави. За висловом М. Грушевського Хмельницький зрозумів, «що треба боротися за весь український народ, за всю Україну, за її визволення, незалежність і самостійність», а не тільки за права та інтереси козацтва і ображеної дрібної православної шляхти, до якої належав він сам.

Розбудова державності на традиційному козацькому устрої вже розпочалася із 1649 року. Враховуєчи емоційне піднесення народу, збентеження польської влади на чолі із новим королем Яном ІІ Казимиром, відсутність надійних союзників та визнання в Європі (в більшості держав виступ Б. Хмельницького розглядали як чергове селянсько-козацьке повстання), він взявся насамперед, за створення сильної боєздатної армії (яка кількісно зросла від 3 до 360 тисяч), полково-сотенної системи управління та ліквідацію ненависної для народу панщинної системи.

На території Гетьманщини, яку офіційно із цього часу називали Військо Запорозьке, площею близько 180 тис. км., проживало близько 2 млн. осіб (29, 82 % усього населення України). Землі, що раніше належали Речі Посполитій, стали власністю Української козацької держави, які було розподілено серед селян, козаків, дрібної шляхти та православних монастирів.

Підписання Зборівської угоди 8 серпня 1649 р. між Богданом Хмельницьким та Яном Казимиром заклало фундамент для розбудови української державності, хоча із деякими обмеженнями:

• територія Гетьманщини поширювалася на Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства;

• число козацького реєстру встановлювалося у 40 тисяч козаків;

• державні посади могли очолювати лише православні люди;

• гетьман отримував у своє користування м. Чигирин (було гетьманською столицею у 1649 – 1676 рр.);

• київський митрополит мав право голосу в сенаті;

• дозволялося повертатися до своїх маєтків польській шляхті (цей пункт викликав велике народне обурення);

• межа козацької території встановлювалася по лінії Ромни – Ніжин – Чернігів – Остер – Дніпро – Димер – Горностайпіль – Коростишів – Паволоч – Погребище – Вінниця – Брацлав – Ямпіль – Дністер;

• польські порядки зберігалися на Західному Поділлі, Київському Поліссі, Волині, Галичині, Сіверщині;

• на територію Гетьманщини Польща зобов`язувалася не вводити свої регулярні війська;

• на території Гетьманщини не повинно бути орендарів- євреїв та єзуїтів;

• на підвладних гетьману територіях мали право правити у церквах лише православні священники.

Зборівський договір був досить обмежений, він не задовольняв жодної із сторін, але його найважливішим результатом було визнання Річчю Посполитою незалежної української держави на 1/5 території України. Він утвердив законне право українців на свою державу, її свободу і самостійність, підтвердив наступність державотворення, культури, традицій Київської Русі та Галицько-Волинської держави із новостворенною державою.

Держава формувалася за твердженням О. Бойка на двох основних принципах: демократії та авторитаризму. Перший принцип проявився більше на початковому етапі революції і полягав в існуванні рівних прав усіх прошарків українського суспільства в управліні державою через загальну Військову («чорну») раду, виборності усіх посад від сотника до гетьмана, встановлення привілеїв козацтву та можливість переходу до цього стану із селян, міщан, духовенства, купецтва.

Виявами другого принципу – авторитаризму є: прагнення Б. Хмельницького з часом посаду гетьмана перетворити у довічну і навіть спадкову, обмеження старшинською радою військової загальної ради, встановлення командно-адміністративних віськових методів управління в державі, формування старшинської еліти та обмеження в деякій мірі прав найбіднішої частини населення.

Найвищим органом влади у Війську Запорозькому була Генеральна Військова рада на чолі із гетьманом.

Гетьман був правителем та главою держави. Він очолював гетьманський уряд, керував збройними силами держави, внутрішньою та зовнішньою політикою, скликав ради, видавав універсали, контролював скарб. Зовнішніми атрибутами гетьманської влади були булава та бунчук. Мав титул найяснішого, Богом даного гетьмана («Ясновельможний»). В разі, коли гетьман особисто не міг керувати військовими діями, він на час походу призначав наказного гетьмана.

До гетьманського уряду входили виборні урядовці:

• Генеральний писар, який очолював Генеральну канцелярію та вів дипломатичні справи;

• Генеральний обозний, який завідував артилерією армії та всім матеріальним забезпеченням держави, Генеральний осавул, який відав організацією та навчанням козацького війська;

• Генеральний суддя, який стежив за виконанням універсалів гетьмана, дотриманням звичаєвого козацького права, розглядав справи державних злочинців та рішення полкових і сотенних судів;

• Генеральний військовий хорунжий, який носив хоругву на парадах і походах, виконував різні гетьманські доручення;

• Генеральний бунчужний відповідав за бунчук та виконував різні адміністративні доручення гетьмана;

• Генеральний гарматний отаман – начальник усіх гармашів;

• Генеральний підскарбій (із 1655 р.) – завідував Генеральним скарбом і скарбовою канцелярією, контролював надходження та витрати грошей у Скарбі держави.

В ході війни Гетьманщина була розділена на адміністративно-військові одиниці – полки та сотні. Кількість полків в період революції не була сталою. Так, 1648 р. було створено 32 козацьких полки: Барський, Білоцерківський, Борзнянський, Брацлавський, Брягинський, Гадяцький, Животівський, Зв`ягельський, Іркліївський, Ічнянський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський, Лисянський, Лубенський, Миргородський, Могилівський, Ніжинський, Овруцький, Паволоцький, Переяславський, Подільський, Прилуцький, Сосницький, Туровський, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський, Чорнобильський.

Згідно Козацького Реєстру 1649 р., проведеного після Зборівського договору, в Гетьманщині залишилося лише 16 полків: Білоцерківський, до якого приєднано Паволоцький полк, Брацлавський, до якого ввійшли залишки Барського, Могилівського та Подільського полків, Кальницький (Внницький), до якого приєднали Животівський полк, Канівський, Київський, до якого приєднали Овруцький та Чорнобильський полки, Корсунський, до якого приєднали Лисянський полк, Кропивенський, до якого приєднали Іркліївський та частину Лубенського полку, Миргородський, до якого приєднали другу частину Лубенського полку, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, до якого приєднали Гадяцький полк, Прилуцький, до якого приєднали Ічнянський полк, Уманський, Черкаський, Чернігівський, до якого приєднали Борзнянський та Сосницький полки, Чигиринський. Столицею Гетьманщини у 1648–1676 р. було м. Чигирин, а постійною резиденцією гетьмана був родовий хутір Суботів.

У ХVІІІ ст. територія Гетьманщини обмежувалася лише Лівобережжям, де було розміщено 10 полків: Київський, Переяславський, Миргородський, Прилуцький, Чернігівський, Лубенський, Полтавський, Ніжинський, Стародубський, Гадяцький. Із 1676 р. до 1708 р. столиця Гетьманщини перебувала в Батурині, а із 1708 до 1781 р. – в Глухові.

Полковник, який обирався усім полком, керував полком, а також йому були підвладні усі полкові справи: земські, військові, внутрішні і судові в межах території полку (наприклад територія Брацлавського полку займала близько половини районів сучасної Вінницької області).

До полкової адміністрації входили: полкові обозний, суддя, писар, хорунжий, осавул, полковий канцелярист.

Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався із полковника, полкової старшини і сотників. Полки ділилися на сотні на чолі із виборним сотником. Чин сотника був середнім між чином полкового осавула або бунчужного. До сотенного керівництва ( уряду) входили: сотник, писар, осавул, хорунжий. У великих містах влада перебувала у виборних магістратах, а в малих, які не мали магдебургського права та привілеїв, та в селах – керували отамани.