5. 3. Політичні та територіальні зміни в Україні після Переяславської ради 1654 р. Та в період «Руїни»

П`ять років українсько-польської війни сильно виснажили економічні ресурси, людські сили та військовий потенціал Гетьманщини.

Важливе значення для нормального функціонування держави мало налагодження рівноправних відносин з іноземними державами, укладення різного роду договорів і союзів.

Б. Хмельницький будучи досвідченим політиком, полководцем, господарником і дипломатом вже із 1648 р. розпочав активну зовнішньополітичну діяльність. Першою країною, яка погодилася надати військову допомогу новообраному гетьману в боротьбі проти Речі Посполитої, було Кримське ханство (не без користі для себе).Татарська кінота, якої бракувало у війську Б. Хмельницького, брала активну участь у більшості битв проти поляків. Разом із тим зрада кримського хана під Берестечком призвела до підписання у 1651 р. дуже не вигідного для козацької України Білоцерківського договору.

Б. Хмельницький із 1648 р. вів переговори з турецьким султаном про військовий союз проти Речі Посполитої, але Туреччина уклала лише економічну угоду про взаємовигідну торгівлю на Чорному морі. Гетьман відмовився від пропозиції султана прийняти Гетьманщину під протекторат Турецької імперії. В 1653 р. гетьману вдалося ході Молдавських походів схилити до союзу (через одруження свого сина Тимоша із дочкою молдавського господаря Розандою) Молдавії і Гетьманщини. Але цей союз виявився не тривким через загибель Тимоша.

Гетьман веде одночасно переговори із Московським царством, Семиграддям, Валахією, Швецією, Англією, Австрією, Персією, Венецією. Гетьманщина фактично отримує загальноєвропейське визнання та політичну підтримку багатьох держав. Але цього було не достатньо, потрібна була військова підтримка.

1 жовтня Земський Собор на чолі із московським царем Олексієм Михайловичем прийняв рішення прол те, що із грудня 1653 р. московські війська розпочнуть військові дії проти Речі Посполитої, а також «щоб гетьмана Б. Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями взяти під государеву руку». Цар послав в Україну московських послів для переговорів на чолі із боярином Василем Батурліним.

В Переяславі під Києвом 8 (18 ) січня на площі перед церквою відбулася Переяславська Рада, у якій взяли участь близько 300 чоловік, в тому числі гетьман Б. Хмельницький, 12 полковників, 5 генеральних старшин, місцеве населення.

Після пропозиції присутнім обрати серед чотирьох правителів покровителя, вибір гетьмана та народу припав на московського царя Олексія Михайловича, який був правителем православної держави. Але в ході переговорів письмового договору (до якого звикло козацтво) не було підписано. Якщо гетьман і старшина (окрім І. Богуна, І. Сірка) заприсягнули на вірність царю, Василь Батурлін відмовився від присяги, мотивуючи це тим, шо «цар є самодержець і ніколи не присягає своїм підданим». Для юридичного оформлення військово-політичного союзу між Гетьманщиною та Московією Б. Хмельницький підготував свої пропозиції (23 статті) і відправив у березні 1654 р. до Москви українську делегацію на чолі із П. Тетерею та С. Зарудним. В результаті двотижневих переговорів було ухвалено українсько-московський договір у вигляді 11 «Березневих статей». Складність полягає в тому, що не зберігся оригінал договору, а також у тексті не було чітко визначено термін його дії і політико-правових характеристик московсько-українських стосунків.

Положення «Березневих статей» зводилися до наступного:

• персональна унія українського гетьмана і московського царя за наявності єдиного монарха та незалежності урядів;

• Україна отримувала право на самостійну зовнішню політику, крім відносин із Річчю Посполитою та Туреччиною;

• введення васальної залежності від царя, який мав захищати українців і не втручатися в їхні внутрішні справи;

• возз`єднання двох народів з метою боротьби проти поляків;

• гетьмана та старшину повинна обирати рада;

• українська адміністрація і суди не підлягають Москві;

• зберігався традиційний для України поділ на стани;

• козацький реєстр встановлювався у 60 тисяч осіб із відповідною оплатою за службу;

• визнавалося право царя мати свою залогу в Києві;

• царю потрібно було повідомляти про обрання гетьмана та веденя міжнародних переговорів;

• в українських містах зберігалося право на самоврядування та визнавалася самостійність української православної церкви.

27 березня 1654 р. «Березневі статті» були підтверджені жалуваною грамотою царя. Але сьогодні, як і раніше, між істориками немає єдиних оцінок щодо Переяславської Ради та « Березневих статей». М. Грушевський твердив, що Переяславська угода була формою васальної залежності, при якій сильніша сторона (цар) зобов`язувалася захищати слабшу (українське населення), не втручаючись у її внутрішні справи. А. Яковлєв та В. Король дійшли до висновку, що проектом договору гарантувалась повнота внутрішньої автономії держави й усувалось будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України. О. Бойко, підтримує думку В. Липинського про те, що угода була тимчасовим військовим союзом України із Москвою проти Польщі. Він також наголошує на тому, що укладення Переяславо-Московського договору кардинально змінило геополітичну ситуацію в регіоні – кримський хан укладає «Вічний договір» із Польщею та вимагає розриву України із Московією. Спільні військові дії Гетьманщини та московської армії у 1654 –1655 рр. закінчилися підписанням сепаратного Вільненського перемир`я між царем та Яном ІІ Казимиром, що фактично поставило «хрест на російсько-українському військовому союзі».

На нашу думку, це дійсно був тимчасовий військово-політичний союз двох незалежних держав. Б. Хмельницький маючи боєздатну, але виснажену армію, погодився укласти конфедеративний союз із Московією для швидшого розгрому Польщі і налагодження нормального життя країни. Московський цар – Олексій Михайлович (Тішайший) майже 6 років уважно слідкував як спливають кров`ю дві сусідні держави. Коли вони ослабли – погоджується надати допомогу (допомога склала близько 12 тис. солдатів) Україні, звичайно не без вигідних для Москви умов, а через рік підступно змінює свої рішення, уклавши із Польщею Вільненське перемир`я.

Це була зрада Москвою свого союзника та фактично були анульовані «Березневі статті», а Україна опинилася як і раніше сам на сам із Річчю Посполитою. Б. Хмельницький розпочинає активний пошук нових союзників. Йому вдається домовитися про спільні дії зі шведським королем та семиградським князем. Союзникам удалося взяти польські столиці Краків і Варшаву. Польща була на краю знищення, але їм допомогли австрійців. Семиградські війська князя Ракоці ІІ капітулювали, а козацьке військо було вимушене відступати на свою територію.

У цей час Б. Хмельницький уже тяжко хворів, 27 липня 1657 року він помер і був похований в Іллінській церкві у Суботові. Справа визволення України до кінця не була вирішеною. Хоча Роль Б. Хмельницького як засновника нової української держави, видатного полководця та дипломата важко переоцінити.

Таким чином, Б. Хмельницький маючи різні варіанти у виборі союзника обрав на той момент саме союз із Московією. Входження України під протекторат Москви суттєво змінило геополітичну ситуацію у Схід­ній Європі, викликало негативну реакцію з боку Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Австрії.

В цих умовах, коли 16-річний син Б. Хмельницький Юрій не міг взяти на себе обов`язки гетьмана, козацька рада обирає у 1657 р. гетьманом генерального писаря Івана Виговського.

Виговський Іван Остапович (р. н. не від. – 1664) – гетьман України у 1657 – 1659 рр., соратник та наступник Б. Хмельницького, барський староста. Похо­див із української служилої шляхти, яка проживала у Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Навчався в Києво-Могилянської колегії, добре вивчив українську, польську, церковнослов`янську, латинську, російську мови, був відмінним каліграфом. В кінці 30-х років ХVІІ ст. розпочинає службу як юрист у міському суді Луцька, пізніше служить намісником підстарости, завідував канцелярією луцького земського суду, захищає права православних українців, став членом Луцького братства. На початку Національно-визвольної війни потрапив у полон до татар, був викуплений Б. Хмельницьким та через деякий час призначений генеральним писарем Війська Запорозького. Протягом 1648–1657 рр. виконував найважливіші державні доручення гетьмана, вів переговори з іноземними державами, управляв Генеральною, полковою та сотенною канцеляріями. Разом із Б. Хмельницьким розробляв умови Зборівського договору 1649 р., Кримського ханства з Польщею 1649 р., Білоцерківського договору 1651 р. з Річчю Посполитою та договору з московським царством 1654 р. Але виступав проти запровадження в Гетьманщині спадкового гетьманату. Після смерті Б. Хмельниць­кого 26 серпня 1657 р. був обраний наказним гетьманом при Юрії Хмель­ницькому, поки той не стане повнолітнім. Фактично став гетьманом України 25 жовтня 1657 р. після представницької загальної козацької ради в Корсуні. Проводив самостійницьку антимосковську політи­ку, розгромив повстання козаків у травні 1658 р. на чолі із М. Пушкарем, підбурюваних Московією. У червні 1658 р. під Конотопом завдав нищівної поразки 40-тисячному московському війську на чолі із князем О. Трубецьким. 16 вересня 1658 р. у Гадячі підписав угоду з Польщею та Литвою про створення єдиної конфедерації держав, за якою Київське, Брацлавське, Чернігів­ське воєводства входили до складу Речі Посполитої як окре­ма держава під назвою Велике князівство Руське зі своїм гетьманом. Але ця угода не була реалізована.

Козаки, очолювані І. Богуном та кошовим І. Сірком, з до­помогою московських військ розбили загони І. Виговського, у жовтні 1659 р. на Чорній раді він за пропольську орієнтацію був усу­нутий від гетьманства, переїхав на Поділля, яке в той час знову відійшло до Речі Посполитої. За свідченням М. Грушевського був призначений барським старостою, деякий час проживав із сім`єю у Барі. У 1664 р. за наказом гетьмана Правобережної України П. Тетері був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля Яна ІІ Казимира і 27 березні 1664 р. страчений с. Вільховцях.

У вересні 1658 р. Виговський, після деяких вагань і боротьби проти заколотників, у м. Гадячі уклав з Польщею та Литвою угоду, за якою Ук­раїна під назвою Велике князівство Руське розривала відносини з Московським царством і поверталась до конфедеративного союзу із Річчю Посполитою на рівних умовах:

• Україна, тобто землі у воєводствах Чернігівсько­му, Київському і Брацлавському, стає вільною і незалеж­ною країною і знов єднається із королівством Польським і Великим Князівством Литовським під назвою Великого Князівства Руського;

• складається спілка з трьох рівноправ­них народів трьох вільних республік: Польської, Литов­ської і Руської (Української) під зверхністю короля Польського, котрого обирають усі три народи разом;

• Велике князівство Руське само порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища законодавча вдасть на­лежить Раді, котра складається з послів од усієї Украї­ни;

• гетьман обирається на цілий свій вік і має найви­щу виконавчу владу — сповняє волю Ради.

• Україна повинна мати свій суд, навіть найвищий (трибунал), де усі справи повинніодбуватися руською (українською) мовою; повинна мати свій скарб (казну), куди йтимуть усі доходи та податки з Українського на­роду, і можуть бути повернені тільки на потреби Велико­го Князівства Руського; мати своїх найвищих урядовців; своє військо 30000 чи більш козаків і 10 000 постоянного війська, свою монету;

• усі найвищі урядовці повинні бути з українців;

• унія навіки касується, а митрополит і п'ять пра­вославних владик мають засідати у Сенаті нарівні з ка­толицькими;

• у Великому князівстві Руському мають бути два руських (українських) університети (один в Києві), а нижчих шкіл — скільки забажається і скільки потрібно буде;

• усякому вільно заводити друкарні і друкувати які завгодно книжки;

• гетьман може подавати Королеві список тих ко­заків та міщан, кого він вважатиме за вартих, щоб ко­роль дав їм шляхетство.

Возз'єднання з Польщею означало нехтування здо­бутків національної революції і це привело Виговського до конфлікту не тільки з народними масами, але із стар­шиною, які в козаччині вбачали найвищі цінності.

Московський уряд, стурбований Гадяцькою угодою, направляє в Україну 150-тисячну армію. Вирішальна битва між українсько-татарськими та московськими військами відбулася 28–29 чер­вня 1659 р. під Конотопом. Московське військо було повністю розгромлене. 40000 московітів по­лягло на полі бою. «У жалібному одязі цар Олексій Михайлович вийшов до народу, і жах охопив Москву», — так писав про цю подію російський, історик С. Соловйов.

Але Виговському не вдалося скористатися плодами своєї перемоги. Опозиція проти нього зростала, промосковська партія міцніла, висуваючи на противагу Виговському гетьманом Юрія Хмельницького. Виговеький у жовтні 1659 р. змушений був відмовитись від гетьманства.

Гетьманом обирають 18-річного Юрія Хмельницького (1659–1663) — людину слабовольну і безталанну. Москва підписує з ним нові Переяславські статті. Їх умови значно обмежували авто­номію України:

• гетьман не мав права підтримувати сто­сунки з іноземними державами;

• московський воєвода мав бути не тільки в Києві, але й у Переяславі;

• митрополит і все українське духовенство стали підлеглими Московсь­кого патріарха;

• Рада не могла усувати гетьмана без доз­волу царя;

• полковників і старшину призначав не геть­ман, а Рада;

• гетьман не мав права розпочинати жодного походу без царського дозволу;

• за наказом царя гетьман повинен був йти з усім військом, куди йому звелять;

• уся­кий мав право звертатись просто до Московського уряду, не питаючи дозволу гетьмана.

Однак Переяславський договір 1659 р. діяв усього один рік. У 1660 р. 20 тисячне московське військо на чолі із Шеремєтьєвим та 20 тисячне козацьке військо (очолив Цюцюра) спільно виступили проти польської армії, котра нараховувала близько 32 тисяч осіб та її союзника – кримського хана із 30-тисячною ордою. Під Чудновим Ю. Хмельницький, підмовлений польським гетьманом Ю. Любомирським, переходить на бік поляків та татар, в результаті чого все московське військо разом із командуючим було вщент розбите. У вересні 1660 р. Ю. Хмельницький уклав з польським урядом Слободищенський трактат, за яким Україна поверталась під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди. Хмельницький разом з поляками вів бойові дії проти московських військ і наказного гетьмана Сомка, який в битві під Каневом розгромив Юрія. У кінці 1662 р. Юрій відмовився від гетьманства, передавши гетьманську булаву Павлові Тетері (1663 – 1665).

Таким чином, посилення тиску на Україну з боку Московського царства і Речі Посполитої поступово розділило у 1663 р. Військо Запорозьке на два табори, які почали боротьбу між собою. Правобережжя у 1663 р., обрало гетьманом Павла Тетерю, а Лівобережжя запропонувало на Чорній раді в Ніжині ставленика Москви – Івана Брюховецького. То був період глибокої кризи української державності, фактичної гро­мадянської війни – Руїни. Фактично відбувся поділ України на дві частини: Правобережну, де гетьманом був орієн­тований на Польщу П. Тетеря, і Лівобережну на чолі із І. Брюховецьким.

30 січня 1667 р. в с. Андрусово на Смоленщині Річ Посполита і Московське царство підписали перемир'я на 13,5 років. Під контроль Московії потрапило Лівобережжя і Київ. Правобережжя перейшло під владу Речі Посполитої. Запорізька Січ мала визнавати обидві держави. Підписанням перемир'я, своєю згодою на розділ України цар Олексій Михайлович черговий раз порушив свої зобов'язання перед Україною, записані у «Березневих статтях» 1654 р.

Для України це мало негативне значення, адже поділ України, боротьба гетьманських угрупувань за владу, пролита кров кількох десятків тисяч українців у руйнівній громадянській війні, відкинули розвиток Гетьманщини на десяток років назад, призвели до занепаду господарства, культури, єдиної держави, створеної та виплеканої Б. Хмельницьким.

У 1664 р. польські війська здійснили новий похід в Лівобережну Україну, але зазнали пораз­ки. На Правобережжі почалося повстання, яке призвело до фактичної ліквідації польської вла­ди у цьому регіоні. Гетьман П. Тетеря тікає в Польщу, на його місце козаки обирають Петра Дорошенка. У 1667 р. він при підтримці татарар вигнав поляків з Правобережжя і встановити кордон по р. Горинь.

У цей час лівобережний гетьман І. Брюховецький з Мосвою підписує Московські статті 1665 р. Умови їх були наступними:

• гетьман оби­рарався за пропозицією царя з участю царського делегата;

• обраний гетьман повинен був прибути з поклоном до Москви;

• у зв`язки з іншими державами гетьман мав право вступати лише з дозволу царя;

• збільшилася кількість московських гарнізонів в Лівобережній Україні;

• царські воєводи мали збирати податі на користь царської скарбниці;

• на Україну поширювалась московська горілчана монополія;

• старшина за заслуги перед Московією могла отримувати дворянство.

Запровадження нових порядків та встановлення московських податків спричинило народні повстання у 1666 і 1668 роках в Лівобережжі. Цим скористався П. Дорошенко, який вирушив у Лівобережну Україну, де його підтримав народ, вбивши зрадника Брюховецького. Дорошенко на деякий час стає гетьманом усієї України. В народі за це його прозвали «Сонцем руїни».

Дорошенко Петро Дорофійович (1627 – 1698) – видатний діяч козацько-гетьманської доби, геть­ман України в 1665 – 1676 рр., учасник національно-визвольної революції, розпочатої Б. Хмельницького 1648 – 1676 рр. Народився в Чигирині у ко­зацькій родині. Здобув ґрунтовну вишу освіту. Один із найвпливовіших соратників Б. Хмельницького, продовжувач його справи – об'єднання та зміцнення єдиної України. Будучи гетьманом Правобережної України, після підписання 30 січня 1667 р. Андрусівського миру між Польщею та Московією про поділ України на Лівобережну та Правобережну, в умовах "руїни" у 1668 р. зумів досягти об'єднання Козацької України. У 1669 р. – прийняв турецький протекторат, а в 1672 р. – взяв участь на чолі козацького війська у поході проти Реччі Посполитої. В Лисянці карбував підробки польських монет для потреб армії. Після Бучацького договору між Туреччиною та Річчю Посполитою, переорієнтовується на Московське царство, втративши підтримку з боку кошового отамана Івана Сірка та народу, який був незадоволений турецьким спустошенням та втратою Поділля. У 1676 р. склав гетьманську булаву, а у 1679 – 1692 р.р. – в'ятський воєвода. Помер у 1698 р. в с. Ярополче волоколамського повіту. В честь легендарного гетьмана, НБ України у 1999 р. випустив 10-гривневу пам’ятну срібну монету «Петро Доршенко» із серії "Герої козацької доби".

За Глухівськими статтями 1669 р., які підписав новий гетьман Лівобережної України Дем'ян Многогрішний (1668 – 1672 рр., передбачалося що:

• кількість московських залог у містах України зменшувалась;

• збір податків перекладався на козацьку старшину;

• гетьманська столиця із Чигирина перенесена до міста Батурина, еке було ближче до Москви.

Але через декілька років за непослідовну політику Д. Многогрішного, який прагнув самостійності України, виступав проти імперської політики Москви, скинули з гетьманства і заслали до Сибіру. Гетьманом стає у 1672 р. Івана Самойлович (1672– 1687).

У 1669 р старшинська група на чолі із П. Дорошенком приймає протекторат Туреччини. Правобережна Україна стає автономію, але зобов`язується постачати султанові військо. Рішення про турецьку орієнтацію було прийняте на Корсунській раді.

У 1672 р. об`єднані турецькі, татарські, молдавські та українські війська на чолі із Дорошенком розгромили польську армію під Бучачем в Західній Україні. Тому у 1672 р. польський уряд змушений був підписати приниз­ливий для себе Бучацький мирний договір. Туреччина захопила Поділля, яке перебувало в її складі у 1672 –1699 рр., а Волинь, Брацлавщина і Північна Київ­щина залишилися під владою П. Дорошенка. Польща втратила 1/2 частину України.

П. Дрошенко на думку М. Котляра та Г. Голиша, з метою зміцнення фінансового становища Гетьманщини та виплати зарплати війську, карбував на Лисянському монетному дворі у 1669 –1673 рр. фальшиві польські білонні монети номіналом в солід (шеляг –1/3 гроша) півторак (1/2 гроша) і шостак (6 грошів). Розчарваний плітикою турецького султана, П. Дорошенко передає на козацькій раді гетьманські клейноди кошовому отаману Запорізької Січі І.Сірку, який присягнув на вірність цареві. Він думав своєю відмовою від булави об`єднати Україну, але цього не сталося. Цар наказав Дорошенку передати булаву І. Самойловичу і присягнути йому. Після відмови Дорошенка царська армія у 1676 р. почала штурмувати гетьманську столицю Чигирин, але Дорошенко щоб уникнути кровопролиття вийшов за браму фортеці, поклав булаву і попросив Самойловича залишити йому можливість проживати в Україні. Він декілька років проживав у Сосниці, а потім у 1679–1682 р. був в`ятським воєводою у Московії. Московське військо та військо гетьмана І. Самойловича у 1674 р. вступили на Правобережжя, тим самим ще більше ускладнили політичну ситуацію.

І. Самойлович у соціальних питаннях проводив політику старшинської верстви, надаючи українській державності аристократичного характеру, у політичних – відстоював державницькі інтереси Гетьманщини у відносинах з Московським царством. У 1685 – 1687 рр. Київську православну метрополію було підпорядковано Московському патріарху. Українська православна церква втратила свою самостійність. В 1687 р. І Саморйлович очолював козацькі полки в першому Кримському поході Московськтих військ і був звинувачений у його невдачі. Місце І Самойловича у 1687 р. замінив генеральний осавул, в подальшому відомий політичний діяч України Іван Мазепа (1687 – 1709).

У 1676–1781 рр. в Правобережжі своєю жорстокістю та непередбаченістю відзначився ставленик Туреччини Юрій Хмельницький – володар «Руського князівства» зі столицею в Немирові на Поділлі, який був страчений турками у 1681 р. в Кам`янці-Подільському.

Отже, капітуляція 1676 р. правобережного гетьмана П. Дорошенка, його присяга московському царю не вирішила проблеми руїни та протистояння українських гетьманів.

На думку В. Смолія, В. Степанкова, О. Бойка, падіння гетьмана П. Дорошенка стало завершальним актом української Національно- визвольної революції 1648–1676 рр.