1. 2. Періодизація та історичні джерела курсу «Історія України»

В умовах становлення та розвитку української державності в кінці ХХ – на початку ХХІ століття перед вітчизняними істориками виникла проблема встановлення наукової періодизації історії України. Хоча проблема періодизації продовжує залишається дискусійною, ми пропонуємо, виходячи із концепції закономірностей розвитку всесвітньої та вітчизняної історії, два варіанти періодизації, запропоновані сучасними істориками В. Греченком та В. Литвином.

Періодизація української історії

Основні типи історичних джерел

За періодизацією В. Греченка: І – стародавня історія (1 млн. років до н. е. до появи держави у східних слов`ян до 882 р.); ІІ – середньовічна історія (882 – 1647 рр.); ІІІ – нова історія (1648 - 1917 рр.); ІV – новітня історія ( з березня 1917 р.) За періодизацією В. Литвина: І – Стародавня доба (1 млн. р. до н.е. – друга пол. ІХ ст.). ІІ – Київсько-Галицький період (друга пол. ІХ – 40 - ві рр. ХІV ст.). ІІІ – Литовсько-польська доба української історії (40 - ві рр. ХІV ст. – 1648 р.). ІV - Українські землі в роки національної революції та Гетьманщини (1648 р. – кінець ХVІІІ ст.). V - Українські землі в роки російсько-австрійського панування та національного відродження ( кінець ХVІІІ ст. – 1917 р.). VІ – Українські землі в роки національно-демократичної революції та боротьби за возз`єднання (1917-1920 рр.). VІІ – Україна в радянську добу (1921 – серпень 1991 рр.) VІІІ – Україна в роки незалежності (із 24 серпня 1991р.)

Речові – пам`ятки матеріальної культури (археологічні, нумізматичні, архітектурні, скульптурні, знаряддя праці, предмети озброєння, предмети одягу, гончарні вироби тощо); Письмові – матеріальні носії письмової інформації про людей та суспільство (літописи, хроніки, житія, грамоти, універсали, скарги, законодавчі акти, ділові документи, статистичні джерела, переписи населення, матеріали соціологічних досліджень, преси, судово-слідчі документи, документи громадських об`єднань та політичних партій, мемуари, записні книжки, приватне листування, подорожні нотатки іноземців, автобіографії, агіографічна, наукова та художня література); Зображальні – джерела, які містять інформацію, закодовану в певних зорових образах в момент, коли відбувається історична подія (графічні книжкові зображення, портретні зображення, жанрові та історичні зображальні джерела, картографічні схеми конофотовідеодокументи, історичні та географічні карти, боністичні матеріали, народні картини та розписи); Усні – прозові та поетичні усні джерела ( казки, історичні пісні, пісні-гімни, билини, перекази, думи, усні історичні твори); Лінгвістичні джерела – дані з розвитку мови (антропонімічні (власні назви), топонімічні (водні і земні), слова іншомовного походження)

Історія із грецької мови означає «розповідь про події» або «дослідження». Вона вивчає події, факти, історичні, соціально-економічні і культурні процеси, історичні постатті на основі найрізноманітніших письмових, усних, матеріальних джерел, які вивчає історичне джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни.

Історичне джерелознавство – це спеціальна галузь наукових історичних знань, яка вивчає походження історичних джерел, теорію і методику їхнього використання в історичних дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки.

Як система наукових знань, історичне джерелознавство почало складатися в епоху Просвітництва, але набуло вагомого розвитку у ХІХ - ХХ століттях.

Велику увагу пошукові й дослідженню різних груп історичних джерел приділяли українські історики: М. Соколовський, М. Бантиш-Каменський, О. Малиновський, М. Маркевич, О. Полетика, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Владимирський-Буданов, О. Лазаревський, М. Іванишев, В. Антонович, В. Іконников, І. Франко, М. Грушевський, Д. Яворницький, Д. Багалій, М. Василенко, Ю. Сіцінський, І. Каманін, П. Голубовський, І. Крип`якевич, С. Томашівський, М. Слабченко, В. Борщевський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, С. Рудницький, О. Оглоблін, О. Пріцак, І. Огієнко, В. Косик, Т. Мальків.

Відомий історик, вчений, державний діяч М. С. Грушевський (1866 - 1934) дав блискучий приклад наукового використання творів античних творів, давньоукраїнських літописців, зарубіжних істориків, хронік, архівних документів для створення історії українського народу. Публікації джерел, здійснені дослідником, не втратили значення і сьогодні.

Плідно працюють сучасні історики-джерелознавці: М. Варшавчик, Л. Винар, В. Смолій, М. Котляр, Я. Калакура, Я. Дзира, М. Ковальський, В. Стрельський, Ю. Мицик, Я. Дашкевич, І. Гирич, М. Дмитрієнко, Л. Дубровіна, І. Войцехівська, В. Сергійчук, В.Солдатенко, Б. Корольов, В. Литвин, П.Толочко, В. Даниленко, В. Верстюк та багато інших.

В умовах незалежності України історична наука позбулася з одного боку, партійно-адміністративного контролю і втручання в дослідницьку діяльність вчених, а з іншого –дістали можливість залучати нові джерела, систематизувати та розширювати джерелознавчі знання, звертатися до теоретичних проблем, насамперед до «білих плям історії».

За визначенням відомого джерелознавця Я. Калакури: «Джерело з історії України – це будь-який носій історичної інформації автохтонного (місцевого) або іноземного походження, що містить відомості про минуле України та етнічних груп, які населяли її територію з найдавніших часів або проживають тепер».

Відповідно до завдань історичного дослідження, джерела поділяють на п`ять основних типів: речові, писемні, зображальні, усні та лінгвістичні (дивися таблицю вище).

У курсі «Історія України» предметом вивчення є в основному писемні джерела. Дослідники виділяють такі основні види писемних джерел:

• Документальні джерела: актові, законодавчі, діловодні, статистичні, судово-слідчі, дипломатичні, програмні;

• Оповідні джерела: літописи, публіцистичні, твори політичної, наукової, навчальної, художньої літератури та мистецтва;

• Періодична преса;

• Джерела особового походження: щоденники, мемуари, автобіографії, листи;

• Матеріали конкретно-соціологічних досліджень.

Місцем зберігання рукописних джерел є архіви та рукописні фонди центральних та обласних наукових бібліотек. Найбільше унікальних історичних документів зберігаються у спец фондах Центрального державного архіву України, якому виповнилося понад 150 років.

До унікальних історичних джерел належать пам`ятки, що містять інформацію про важливі історичні події, явища, вадатних осіб і виявлені в одному екземплярі або кількох редакціях. Наприклад, золота скіфська нашийна Пектораль, редакція «Повісті минулих літ»,

копія конституції 1710 р. Пилипа Орлика тощо.

Важливою структурною складовою системи історичної науки є комплекс спеціальних історичних дисциплін – джерелознавчих галузей знань, що вивчають окремі типи історичних джерел та розробляють теоретико-методологічні засади їх дослідження. Нині комплекс СІД налічує понад 60 дисциплін, які є субдисциплінами джерелознавства.

Спеціальні історичні дисципліни діляться на дві великі групи: дисципліни, які вивчають окремі типи джерел (сфрагістика – печатки, нумізматика – монети та історію грошового обігу, фалеристика – нагородні знаки, геральдика – герби, вексикологія – прапори, стяги, знамекна, хоругви, бунчуки, штандарти) та дисципліни, що розробляють окремі методи роботи з джерелами (палеографія – зовнішні ознаки писемних пам`яток, маргіналістика – читацькі помітки на аркушах кних, авторські написи, архівознавство – історію архівістики, історичне краєзнавство – історію міст, сіл, історичних постатей, архітектурних пам`яток конкретного регіону.

Отже, історичні джерела та спеціальні історичні дисципліни живлять та розвивають сучасну історичну науку.

Документи