4. 2. Виникнення козацтва та Запорізької Січі.

Втрата Україною будь-яких елементів державності, встановлення економічного панування польської шляхти та магнатів, намагання ними захопити вільні землі в «Дикому полі», духовне та національне закабалення українців призвело до того, шо частина пасивних верств піддалась під польський вплив. Але в цей час ініціатива в національному житті переходить до низів, спершу провідну роль почало відігравати міщанство, а пізніше – селяни, які стали у 80 – 90-роки ХV ст. засновниками козацтва. Термін "козак" – тюркського походження і запозичений українцями від кочових південних сусідів, татар. У широкому значенні слова він означає "вільну озброєну людину", а також степового добичника, людину, яка бореться за свою свободу. Різкий ріст козацтва відбувається у ХVІ ст.

Козацтво пройшло у своєму розвитку та диференціації великий і складний шлях. Виникнувши в степах півдня України як явище побутове унаслідок боротьби землеробської і кочової цивілізацій, воно поступово розвинулося до вищих організаційних форм та суспільного значення.

Причини виникнення, періодизація українського козацтва (1489 (1492) –1781 р.) та його різновиди

Причини виникнення козацтва	Періодизація історії козаччини	Різновиди козацтва
- посилення феодального гніту з боку литовських феодалів, польських магнатів та шляхти щодо українського селянства та міщан; - посилення національного гніту, намагання нової влади ополячити та підпорядкувати українську еліту, заставити їх служити своїм інтересам; - введення в середині ХVст. 3-х денної панщин та інших податків; - наступ католицизму на права православного духовенства та простих українців; - наявність вільних незаселених земель між південними кордонами Великого князівства Литовського та Кримським ханством; - існування вільних прошарків українського суспільства, які в степах шукали соціального захисту, вільних земель, багатих угідь, романтики і слави; - зростання небезпеки нападів на українські міста і села з боку кримських татар та турків; - литовська, пізніше польська адміністрації, за відсутності війська, часто залучали вільних озброєних людей до захисту кордонів держави та порубіжного суспільства; - наявність досвіду освоєння Півдня у ХІІІ – ХІV ст. уходниками, бродниками, берладниками.	Періодизація за Греченком В.А. 1) 1489–1591 рр. – утворення козацтва та його становлення ; 2)1591–1647 рр. – період посилення військово-політичного значення козацтва як захисника народу, перетворення його в єдиний суспільний стан, Запорізька Січ стає центром національно-визвольного руху; 3) 1648–1664 рр. – участь у Національній революції та визвольній війні українського народу, в якій козацтво було ядром руху, реалізатором державотворчих функцій; 4) 1664–1709 рр. – боротьба з Москвою, Кримським ханством, Туреччини за збереження незалежності Січі; 5) 1709 –1734 рр. – період існування запорожців за межами України; 6) 1734–1775 рр. – відновлення Січі, боротьба за її збереження та остаточна ліквідація її російським царатом.	Запорізьке козацтво січове (низове), яке складалося із селян, міщан, дрібної шляхти, православного духовенства і зосереджувалося за порогами Дніпра на укріпленій Січі (з 1551р. за свідченням польського історика М.Бєльського). За козаччини було 9 Січей: Томаківська (кін. – ХVст. – 1593р.), Базавлуцька (1593–1638 рр.), Микитинська (1638–1652 рр.), Чортомлицька (1652–1709 рр.), Кам`янська (1709–1711 рр.), Олешківська (1711–1734 рр.), Нова Січ (1734 –1775 рр.), Задунайська (1775–1828 рр.), Азовське козацтво (з 1828 р.) на службі в російського царя. Реєстрові козаки, які із 1572 р. перебували на військовій службі в Речі Посполитій, мали свої землі, одержували платню та звільнялися від феодальних податків. Нереєстрові козаки, які не були внесені до реєстру (списку), у весняно-літній період разом із запорожцями брали участь у сухопутних та морських походах на Південь, а також були найактивнішими учасниками козацько-селянських повстань. Паланкові козаки, які проживали із своїми сім`ями на хуторах та зимівках і належали до певної паланки. Разом із нереєстровими козаками складали основну масу озброєного чоловічого населення Порубіжжя.

Вже у другій половині XVI ст. козацтво дедалі більше впливало на усі сфери суспільно-політичного життя. Значним якісним рубежем у розвитку козацтва як суспільного явища стало створення у середині XVI ст. козацької народної республіки – Запорізької Січі.

Аналіз письмових джерел, праць істориків М. Грушевського, М. Костомарова, Д.Яворницького, М. Котляра, І. Крип'якевича, В. Рички, В. Смолія, В. Степанкова, Ю. Мицика дає підстави чітко визначити причини, теорії та джерела формування українського козацтва. Дійсно, наважливішими чинниками, як вказано в їхніх працях і в наведеній вище таблиці були:

• посилення жорстокої експлуатації правлячої верхівки Речі Посполитої щодо українського народу змушувало населення рятуватися в південно-східних українських степах, які були майже не заселені;

• утворення Кримського ханства, знищення турками Візантії, створення Османської імперії, яка підпорядкувала Малу Азію, Балкани, перетворила Кримське ханство у свого васала супроводжувалося посиленням турецько-татарської агресії. Ця небезпека змушувала порубіжне населення згуртовуватись у військові формування;

• в XV ст. атарські напади зустрічали слабкий опір з боку литовських князів, а потім - польського уряду. Фактично вони не тільки не забороняли, але й своєю пасивністю сприяли зростанню козацтва.

Вже за короля Сефана Баторія було прийнято на службу і записано в козацький реєстр у 1572 р. 600 козаків. Центром їх розміщення стало м.Трахтемирів, де містився військовий арсенал, госпіталь та керівництво. У 1590 р. число реєстровців зросло до 1000 чоловік, до люстрації 1638 р. їх вже нараховувалося до 12 тисяч. На противагу вільнолюбивим тенденціям запорожців, тісно пов`язаних із селянством та міщанством, реєстрові козаки переважно були представниками українських консервативних сил. Але з подальшим посилення польського і католицького гніту, реєстровці, як і інші групи козацтва часто виступають разом із народом під час селянсько-козацьких повстань.

Є поширеною також "уходницька" теорія походження козацтва (І. Крип'якевич, М. Костомаров, А. Жу­ковський, О. Субтельний ), суть якої зводиться до того, що для використання природних багатств із прикордонних містечок і хуторів у степ виїзджали невеликі ватаги уходників, які займалися полюванням на дрібних звірів, птахів, рибальством, привозили із Криму сіль. Для охорони своїх промислів та товарів вони озброювалися та будували невеликі укріплені «Січі».

Інше бачення проблеми виникнення козацтва полягає у тому, що козацтво було суспільно-історичним явищем, яке виникло в кінці XV ст. у зв'язку з посиленням закріпачення селян та боротьбою народних мас проти феодалів. Ця думка була поширеною в радянський період, але на нашу думку, вона має повне право на існування, тому, що козацтво декілька століть поповнювалося саме за рахунок селян-кріпаків, яких манила воля і прагнення помсти.

Знавець середньовічної історії М. Котляр справедливо відстоює теорію, згідно з якою козацтво було споконвічним, давньоукраїнським явищем. На півдні України жило волелюбне населення, що захищало Київську державу від половців і татар. Це були бродники, перша згадка про яких збереглася в Київському літописі під 1147 р. Про різновид бродників – берладників вперше повідомляється у тому ж літописі у 1158 р. Востаннє бродники згадуються у джерелі під 1254 р., тому М. Котляр наголошує, на тому, що після припинення їх існування, з`являються козаки, тобто вони є прямими спадкоємцями бродників і берладників. Можливо це саме так, тому, що вже у 1303 р. в літописах зафіксовані на півдні невеликі, розрізнені групи козаків.

Козацька верства формувалася із міщан, селян, уходників, військової дрібної шляхти, православного духовенства, а подекуди серед козаків з`являються нащадки із давніх українських князів та бояр.

Перші згадки про організовані бойові дії козацьких загонів пов'язують з іменами урядових керівників Наддніпрянщини 10–70-х років ХVІ ст. – Семеном Полозом – київський городничим, черкаський старостою Остафієм Дашковичем, барським старостою Бернардом Претвичем, українським князем Дмитром Вишневецьким, Богданом та Михайлом Ружинськими.

Вишневецький Дмитро Іванович (1516 – 1563) – один з перших відомих в історії українських гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда Гедеміновича, чер­каський і канівський староста, організатор відсічі татар­ських набігів на південні українські землі. У 1552 – 1554 рр. він об`єднав розрізнені групи козаків та іх «січі» в єдину Запорізьку Січ із укріпленим центром на о. Мала Хортиця. В 1557 – 1558 рр. відбив декілька нападів кримських татар на Хортицю, а в 1557 р. на чолі запоржців здобув турецьку фортецю Іслам-Кермен. У 1559 р. двічі ходив під Азов, воював у пониззі Дону, під Керчю, визволив з татарської неволі декілька тисяч українських невільників. У 1560 р. на чолі запорожців служив у московського царя Івана Грозного, а у 1561 р. повертається в Україну. У 1563 р. після невдалого військового похіду до Молдавії він потрапив у полон під Сучавою, був відправлений до турецької столиці Стамбула. Д. Вишневецький від­мовився перейти на турецьку службу і був страчений. Є героєм народних пісень, зокрема пісні про «Байду». У 1999 р. Національний банк України в пам`ять про легендарного гетьмана випустив срібну монету «Дмитро Вишневецький» номінальною вартістю 10 гривень із серії «Герої козацької доби». Дмитро Вишне­вецький, який найбільше сприяв розвиткові козацтва на початковому етапі, вважаться родоначальником українського козацтва та Запорізької Січі.

Кількісне зростання українського козацтва супроводжувалося поселенням певної його частини на постійне проживання в низов'ях Дніпра, за порогами, на островах Хортиця, Томаківка, Базавлук, розміщених у важкопрохіних дніпровських плавнях. У першій половині XVI ст. козацтво все більше зосереджувалося в пониззі Дніпра, створюючи укріплені "засіки". Так з'явилася низові, запорізькі козаки, на відміну від яких козаки, які жили на хуторах, у селах і містах Придніпров'я, називалися городовими або волос­ними. Запорізькі козаки об'єдналися в єдину організацію – Військо Запо­різьке з центром у Січі, яка виникла на початку другої половини XVI ст.

Устрій Запорізької Січі

Військовий устрій	Територіальний устрій	Форма правління	Функції кошового, ради	Правовий устрій
Козацька демократична республіка складалася із вільних козаків, які об`єднувалися у кіш. Він поділявся на курені (38 куренів), які формувалися переважно за принципом земляцтва). На кожних два курені була своя православна церква.	Контрольована Запорізькою Січчю територія поділялася на 5–10 паланок (полків) на чолі із виборними полковниками. Паланкові козаки, переважно у зимовий період, проживало в невеликих містах та на хуторах порубіжного суспільства.	Верховна влада в Запорізькій Січі належала загальній козацькій раді (20–50 тис. козаків). Рада 1 січня обирала старшину: кошового отамана, суддю, писаря, осавулів, обозного, військових служителів: бунчужного, хорунжого, булавничого, перначного. Курінь обирав курінного атамана та писаря.	Влада, всенародно вибраного, кошового отамана була необмеженою. Він особисто керував найважливішими походами та битвами, приймав рішення про укладення договорів із гетьманами, царями, королями. Під час походів кошовий призначав похідну старшину із досвідчених казаків та старшин. Козацька рада: - обирала кошового отамана (гетьмана), кошову старшину,вирішувала питання про початок війни чи укладення миру, про покарання	Вживалося звичаєве народне та козацьке право. Всі козаки були рівними перед законом і мали однакові права та обов`язки. Заборонялося приводити на Січ жінок.

Під час створення Запорізької Січі козаки використали традиції давньо­українських фортифікаційних споруд, в яких важливу роль відігравали засіки. Січ мала площу близько 500 гектарів, яку захищали земляні вали заввишки 12 м. і міцний дерев`яний частокіл. Організація запорізького козацтва грунтувалась на демократичних принципах: не визнавали кріпацтва, нерівності, виступали за рівність у праві володіння землями, право на козакування незалежно від соціальної чи національної приналежності, право бути обраним до козацького самоуправління.

Запорізьке козацтво напри­кінці XVI ст. створило чітку військову організацію.

Кіш був органом не тільки військової, але й адміністративної та судової влади на Запоріжжі. На чолі коша стояв обраний на рік кошовий отаман. Кіш складався із 38 куренів. Вищим органом влади на Запорізькій Січі була загальна козацька Рада, яка вирішувала найважливіші проблеми в середині Січі, питання початку війни чи укладення миру, розподіл землі чи військової здобичі, обрання кошової старшини. Для вирішення щоденних питань створювалася старшинська рада. До органів виборної влади на Запорізькій Січі входили – кошовий отаман, військовий писар із канцелярією, військовий обозний, осавул та суддя.

Основною військовою одиницею був полк, часто по 500 осіб у кожному. Полки поділялись на сотні, а сотні – на курені. Полками командували полковники, сотнями - сотники, десятками або куренями – курінні отамани. На час сухопутних і морських походів призначалася похідна старшина.

До козацьких символів (клейнодів) відносилися: БУЛАВА – символ влади кошового отамана чи гетьмана, ПЕЧАТКА (срібла) круглої форми із зображенням козака з мушкетом і шаблею при боці та написом «Печатка славного війська Запорозького Низового», ПРАПОР (корогва) – святиня, яку носили попереду козацького війська, за яку відповідав хорунжий, ПІРНАЧ – срібна видовжена палиця, символ влади військової старшини та полковників, БУНЧУК – палиця із кінським волосям зверху, під якою збиралася в центрі Січі стара кошова старщина і обиралася нова, за бунчук відповідав бунчужний, ЛИТАВРИ – великі барабани, натягнуті шкірою, з допомогою яких подавалися різні ударні сигнали (підйом, відбій, обід, в похід, тривога тощо), КАЛАМАР – символ влади військового писаря.

Запорізьке козацтво було добре озброєне – воно користувалися мушкетами, шаблями, ножами, самопалами, бойовими молотами – келепами, панцерами, пищалями, списами, пістолям, луками і стрілами, сагайдаками, гарматами різного калібру і величини. Вперше вогнепальну зброю козаки почали використовувати із 1511 р.

Вправні були козаки в їзді верхи на конях і в морському бою. Їхній флот складався з великих човнів, що називалися чайками, або бай­даками і вміщували до 70 козаків.

Воєнна тактика запорізьких козаків відрізнялася швидкістю зміни (маневреністю), ініціативою старшин, чіткістю подачі та виконання команд, взаємовиручкою, побратимством, вмінням влучно стріляти в ціль та вміло колоти і рубати шаблею. Воєнне мистецтво козаків було відоме на всю Європу, а їх часто наймали під час війн як найкраще військо. Основну частину запорізьких козаків становили українці. Жінок в Січ не допускали. Ця заборона була зумовлена надзвичайно суворим і небезпечним життям на Запоріжжі.

У Запорізькій Січі дотримувались суворої військової дисципліни. Під час походу влада кошового отамана, полковника, сотника, курінного отамана була необмеженою. Найтяжчим злочином вважали зраду Батьківщини, крадіжка громадського майна та вживання алкоголю під час походу.

Запорізькі козаки були глибоко вірую­чими людьми, вони дотримувалися християнської православної віри. Головним лозунгом їх боротьби був лозунг: «За православ`я – проти католицизму!». Не залежно від національності приймали до запорозького коша, але не християни мусили хреститися в православну віру. Храмовим святом на Січі було свято матері Покрови 14 жовтня, а головною парафією для запорожців був Трехтемирів та Межигірський монастир у Вишгороді. На кожних два із 38 куренів була своя церква, всього 19. Під час походів були похідні церкви. Козаки були людьми сильними, витривалими, гнучкими, винахідливими, не боялися смерті, особливо характерники.

Одним із найвизначніших кошових отаманів початку ХVІІ ст., який підняв роль козацтва на національний та міжнародний рівень був Петро Конашевич -Сагайдачний.

Петро Конашевич-Сагайдачний (1570 – 1622) – видатний політичний і культурний та військовий діяч. Народився у с. Кульчинці Самборського староства в Галичині. Походив із української шляхти. Навчався в Острозькій колегії, деякий час був приватним учителем, потім козакував. Брав активну участь в морських походах у Крим та в сухопутних у в Лівонію та Молдавію. За його гетьманування (1606–1622) Запорізьке Військо із невеличких, слабо організованих формувань перетворилося на сучасне дисципліноване регулярне вйсько. Чисельність козацького війська за Сагайдачного зросло до 40 тисяч чоловік. У зовнішній політиці Конашевич-Сагайдачний намагався забезпечити Запорізькому Війську повну свободу дій. Гетьман підтримував добрі стосунки із Річчю Поспо­литою, у 1618 р. він допо­магав королевичу Володиславу ІV під час облоги Москви, а у Хотинській війні проти турків у 1620–1622 рр. на чолі 40 тисяч запорожців врятував польське військо від розгрому. Поранений отруйною стрілою П. Сагацйдачний невдовзі помирає.

Вирішальну роль відіграло козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним у віднов­ленні православної ієрархії в Україні. За ініціативи гетьмана, патріарх Феофан у 1620 р. висвятив єпископів на православні ка­федри України і на сан митрополита, церковного діяча й пись­менника Іова Борецького.

Борецький Іов Матвійович (рік народження не відомий – 1631) – церков­ний, політичний і культурний діяч, захисник православ`я. Народився в с. Бірче в сім'ї дрібного галицького шляхтича. Здобув вищу духовну освіту в Україні та за рубежем. У 1604 р. став ректором Львівської братської школи, із 1611 р. – священиком київської Воскресенської церкви, із 1615 р. – першим ректором Київської братської школи. У 1619 р. постригся в ченці. Через деякий час став ігуменом (настоятилем) київського Михайлівського монастиря. При сприянні П. Сагайдачного у 1620 р. стає київським православ­нмй митрополитом.

М. Грушевський наголошував, що сучасники дуже високо цінували Петра Сагайдачного та Іова Борецького, які уклали союз православного духовенства із козацтвом. Козацтво перетворилося у справжнього надійного захисника українського народу, церкви і культури. Це поєднання Запорізького Війська з традиціями кня­зівської доби, православ`я надзвичайно сильно піднесло роль Запорізької Січі в національно-визвольній боротьбі українців, насамперед у формуванні української нації та відродженні елементів лицарства і державності.

Отже, Запорізька Січ, яка протягом тривалого часу була центром козацтва, відіграла визначну роль у визвольній боротьбі українського народу проти польських порядків, турецько-татарської агресії, за свою свободу, незалежність та відродження української державності.