З.4. Державний устрій Київської Русі

На першому етапі розвитку Київської Русі верховна влада в державі належала великому київському князю, на місцях – місцевій верхівці, яка підпорядковувалася князю, виплачувала йому частину податків (полюддя) і виставляла на вимогу князя своє військо. Тобто Київська Русь була ранньофеодальною монархією.

Володимиру Великому належить реформування місцевої влади та управління. Він скасовує племінну автономію, усуває від влади місцевих князів, а на їх місце призначає своїх 12 синів. Київська Русь в період існування централізованої держави ділилася на 12 удільних князівств, адміністративними центрами яких були великі укріплені міста: Чернігів, Переяслав, Галич, Новгород, Полоцьк, Муром та інші. Влада (законодавча, виконавча, судова, військова, зовнішньополітична) перейшла повністю до київського великого князя, і передавалася у спадок дітям. На зміну родоплемінному поділу держави прийшов територіальний, що є однією із найважливіших ознак феодальної держави. Було заведено новий усний кодекс права – «Закон земляний».

В основу системи спадкової князівської влади Ярослав Мудрий, на відміну від своїх попередників, поклав принцип вікового старшинства, коли на престол після смерті князя приходив його брат, а потім – старший син, згодом – середній і т. д. Фактично кожному князю гарантувалася можливість законно прийти до найвищої посади в державі. Ярослав заповів київські землі своєму старшому сину Ізяславу, переяславські – Всеволоду, чернігівські – Святославу, володимиро-волинські – Ігорю, смоленські – В`ячеславу. Згідно настанов батька 15 років існував тріумвірат Ярославичів, який сприяв єдності держави і вдалому опору новим кочівникам – половцям.

Ідеологічно князівську владу після запровадження Володимиром християнства у 988 р. підтримувала християнська (після 1054 р. – православна) церква та слов`янські метрополити починаючи із Іларіона (із 1051 р.).

Всі щаблі феодальної драбини у державі в основному зайняли родичі князя. Бояри, воєначальники, служилі люди – чиновники вважалися васалами свого сюзерена – великого князя та удільних князів. На відміну від країн Західної Європи, де воїни-рицарі одержували від короля землю – феод не у приватну власність, а на період служби, в Київській Русі в ХІ – ХІІ ст. зросло приватне вотчинне землеволодіння. До найбільших землевласників належали князі, бояри та православна церква. Вотчини зростали за рахунок завоювання нових земель, вирубки лісів та за рахунок угідь, захоплених у вільних общинників.

Селяни-смерди, які через борги потрапляли у залежність до феодала, виплачували йому данину хутром, худобою, воском, медом, пшеницею, житом, а з часом грішми – чиншем. В господарстві феодала працювала челядь, холопи та закупи – категорія економічно залежних від позичальника феодала селян, які через позику грішми (купу) вимушені були відробляти борг у вигляді різних сільськогосподарських робіт (панщини).

Населення міст складалося із заможних і бідних людей – міщан, які займалися торгівлею, ремеслами, кустарним промислам, обороною та підтриманням в належному стані замку. Заможні торгівці вітчизняні і закордонні (мали свої двори і лавки) майже не відрізнялися за своїм соціальним станом від земельної аристократії і бояр.

У літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI ст. З XII ст. починає запроваджуватися велике індиві­дуальне земельне володіння бояр. Його виникнення знаме­нувало подальший розвиток феодальних відносин і вплину­ло на структуру держави й характер влади.

Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські династії, а з кінця Х ст. на місця призначалися представники великокнязівського роду або намісники чи тисяцькі, яким князь віддавав частину зібраної данини.

Князь по найважливіших державних питаннях радився із боярською думою, яка складалася із старших дружинників, великих землевласників, купців, керівників місцевого самоуправління, вищого духовенства. Функції і права цієї ради залежали від волі князя, але вона не була постійним державним дорадчим органом.

Дорадчим органом влади в Русі було народне віче. На етапах становлення та занепаду централізованої влади в Русі деколи збирав народне віче сам князь, митрополит чи за відсутності князя (чи в разі його смерті) воно збиралося саме. Але на відміну від Новгорода, де роль віча було великою – воно довгий час було центральною владою у Новгородській боярській республіці, у Києві віче не стало постійним державним органом влади. Віче відіграло вирішальну роль лише під час вигнання із Києва князя Ізяслава Володимировича у 1068 р., а також під час запрошення Володимира Мономаха стати великим київським князем у 1113 р.

Дружинники князя виконували подвійну функцію як військо та як його найближчі порадники і співробітники. Вони перебували при князеві, жили в окремих приміщеннях на Горі – дворі князя. Спочатку дружина складалася із найманців-варяг, але пізніше перетворилася на слов`янську, зв`язану із місцевим життям і населенням. До старшої дружини входили бояри та інші знатні люди (багаті купці, землевласники), які мали свої невеликі власні дружини, з якими й несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ складала молодша дружина ( «отроки», «пасинки», «діти боярські»). В разі оголошення війни, походу чи іншої небезпеки скликалося народне ополчення – «вої», куди входили дорослі чоловіки – вільні селяни, ремісники, дрібні торгівці.

Весь політичний лад у державі забезпечував інтереси державної верхівки. Відповідним була і право, що знайшло своє відображення в «Руській правді» Ярослава Мудрого та «Правді»» Ярославичів. Але за злочин проти людини, незалежно від соціального стану, встановлювався однаковий штраф, діяв закон кривавої помсти. Згодом право набрало характеру станового і юридично закріпило розшарування суспільства та панування князів і бояр. Князь користувався найбільшими правами і йому від кожної судової справи за вбивство людей наджодила частина штрафів. Так, за вбивство управляючого маєтком феодала слід було платити 80 срібних гривень, за вбивство селянина–смерда – 5 гривень, за крадіжку холопа – 12 гривень, так як це була власність феодала.

В Київській Русі існувало дві системи місцевого управління: десяткова прийшла на зміну тисяцькій, яка перетворилася в округ на чолі із тисяцьким. Він очолював військо, контролював збір податків, виконував судову та інші функції. Тисячі поділялися на сотні на чолі із сотниками, які мали судову і фінансову владу в межах сотні. В селах керували виборні старости, у містах війти, у волостях – князівські намісники та волостителі. Другою системою управління була двірцево-вотчинна, яка складалася із придворних чинів – стольників, дворецьких, конюших, чашників, темників. Вони виконували різноманітні державні доручення великого князя. Усі представники влади одержували за державну службу частину податків – корм.

В період феодальної роздробленості, коли Русь розпалася на десятки нових князівств, велися постійні міжусобні війни між князівськими дітьми за великокнязівську владу, пізніше - за удільні князівства. Децентралізація влади, чвари та залучення родичів із за кордону з метою здобуття влади. негативно позначилися на політичному і соціальному устрої Київської держави в ХІІ – на початку ХІІІ ст. Разом з тим, посилення влади удільних князів на місцях сприяли розвитку окраїн, міст, господарства, місцевої торгівлі, зміцненню позицій місцевої феодальної верхівки.