11. Категорія роду, як стилістичний засіб.

Іменники: в офіційно-діловому стилі перевага віддається формам чоловічого роду, навіть, коли є жіночі відповідники (аспірант, лаборант, лікар). Форми на –ка слід уживати в художньому, публіцистичному, розмовному мовленні. Найабстрактнішим за граматичним значенням та стилістичним наповненням є середній рід – дуже часто використовується в науковій мові. Категорія роду для більшості іменників невмотивована. Ті самі поняття в різних мовах належать до різних родів. Іменники, що є назвами неістот, набувають категорій роду за граматичними ознаками. Особливого стилістичного значення категорії роду набувають у художньому та розмовному мовленні. (Думала сумна смерека, де краса у мене? (Д. Павличко). Взаємозамінюючі форми роду створюють пестливо-голубливий тон, відтінок пошани милування (Воно й училося нівроку, страх, яке до книжки було.). Форми середнього роду використовуються у звертаннях до дітей (А я собі кричало: «Дайте каші».(І. Драч) С.р використовується для негативних характеристик людей. Особливого іронічного значення набуває с.р., коли одночасно до тієї-самої людини застосовується ж.р чи ч.р. (Пан Цибульській: таке плюгавеньке, товстенька, кирпате…(О. Стороженко) Середній рід субстантивованих прикметників чи займенників надає узагальненості (Зі всього села зійшлися люди: і старе і мале). Певні стилістичні функції пов’язані з іменниками спільного роду (базіка, волоцюга).

12. Типи простих речень за інтонацією та будовою.

Простим називається речення, в якому є тільки один предикативний центр, який може складатися з двох членів – підметі й присудка чи з одного, співвідносного за своєю формою з присудком або підметом. Речення, предикативний центр якого складається з двох членів, називається двоскладним. Якщо один – односкладним. Члени простого речення поділяються на головні і другорядні. Головні – підмет (головний граматично незалежний член двоскладного речення, що означає предмет (чи особу), про який говориться у реченні, і відповідає на питання хто? що?) і присудок (головний член двоскладного речення, який характерізує підмет за дією чи ознакою. Присудок відповідає на питання що робить (підмет)? що з ним робиться? який він є? що він таке? хто він такий?). Другорядні члени – означення, додаток, обставина – пояснюють головні члени. Просте р. може бути поширеним ( є другорядні члени) і непоширеним (є тільки предикативний центр). Просте р. може бути повним (наявні всі члени, що є необхідними за будовою) і неповними (відсутній 1 або більше членів). Типи речень за метою висловлювання: розповідні, питальні, спонукальні, окличні речення.

13. Лексика української мови за походженням.

Сучасна лексика української мови складається з незапозичених слів, створених нашими предками, і слів, запозичених у різні періоди з інших мов. Основну частину лексики української мови становлять незапозичені українські слова. їх у мові приблизно 90 відсотків. До них належать успадковані найдавніші індоєвропейські слова, спільні для багатьох індоєвропейських мов (санскриту, грецької, латинської, германських, романських, слов'янських та ін.); праслов'янські слова, спільні для всіх або більшості слов'янських мов; і власне українські слова, утворені безпосередньо тією частиною слов'янської людності, яка сформувала українську націю. Спільноіндоєвропейська мова, як вважає більшість мовознавців, існувала в V—IV тисячоліттях до н. є. на півдні сучасної України: а) назви людей за спорідненістю та іншими ознаками: мати, батько, син, дочка, брат, сестра, зять, свекор, ятрів- ка, дівер, гість тощо; наприклад: мати {матері) — санскр. mata (matar-), лат. mater, грец. meter, нім. Mutter, англ. mother, вірм. mair, лит. motina; б) назви частин тіла: око, брова, вухо, ніс, зуб, серце, череп, ясна, язик, груди, лікоть, коліно, волосся, кров. Праслов'янський період розвитку української лексики тривав приблизно від початку 11 тисячоліття до н. є. і до VI ст. н. є. У той час виникло багато слів, які стали спільним надбанням усіх слов'янських мов. Для творення нових слів використовувалися переважно наявні вже індоєвропейські корені. Таких слів в українській мові налічується близько двох тисяч. Це зокрема: а) назви людей за спорідненістю та іншими ознаками: чоловік, сват, невістка, вітчим, мачуха, пасерб, внук, вівчар,

ткач, сторож; б) назви частин тіла: тіло, чоло, губа, рот, гортань, стегно, шия, в язи, палець, пазур; в) назви тварин: віл, ведмідь, кінь, пес, змія, птах, соловей, окунь, плітка, комар, жук. Кількісно найбільший і найрізноманітніший шар питомої української лексики становлять слова, які почали виникати ще в процесі формування тих діалектів, що лягли в основу української мови, і творення яких не припиняється й досі, тобто власне українські слова. Більшість цих слів виникла й виникає на лексичному матеріалі, успадкованому від спільноіндоєвропейської та праслов'янської мов, а також давно засвоєних запозичень. Ці слова переважно похідні. Вони стосуються всіх сфер життя, наприклад:а) суспільно-політична лексика: громада, громадянин, володар, власність, промовець, працівник, гурток, осередок, ланка, самодіяльний;б) назви будівель та їхніх частин: будинок, приміщення, підлога, поміст, одвірок, віконниця, горниця, покуття, присінок, корівник, пташарня, садиба, хвіртка, причілок, підмурівок. Мова збагачується не лише завдяки розвиткові багатозначності слів і постійному творенню нових лексем, а й за рахунок запозичень. Відносно того, якими шляхами запозичуються слова, запозичення бувають: прямі — з мови в мову: стьожка, хвороба, повидло, ковадло запозичені безпосередньо з польської; башлик, сарай, карий — із татарської; опосередковані — через інші мови: індійське sakkhara — арабське sukkar — італійське zuchero — німецьке Zucker — українське цукор; тюркське ходжа — російське хозяин — українське хазяїн. Відносно того, яким способом запозичуються слова, запозичення бувають: усні: левада, лиман, корабель, квасоля, огірок — із грецької; базар, гарбуз, казан, тютюн — із татарської;книжні: аудиторія, олімпіада, пюпітр, бюро та письмові. Усні запозичення завжди краще пристосовані до законів мови, ніж книжні. За ступенем адаптації розрізняють: засвоєння — слова, що вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови; наприклад, у запозичених колись словах дріт, колір, папір, як і в незапозичених, відбувається чергування голосних; колишнє французьке слово пальто відмінюється, як і будь-яке українське: пальта, у пальті і т. д.; не відчуваємо іншомовного походження в запозичених словах левада, лиман, базар, кавун; власне запозичення — слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився; наприклад: бюро, журі, ательє, тротуар — із французької мови; джентльмен, траулер — з англійської; ландшафт — із німецької;

14. Словоскаладння в художніх і нехудожніх текстах – поєднання синонімічних пар, використовується не стільки, як словотворчий засіб, скільки, як стилістичний. Майже всі слова поєднані таким способом зберігають образність та експресивність. Виняток становлять наукові терміни, типу: кіловат-годин, інженер-економіст, лікар-терапевт. Поширені вони в художньо-белетристичному стилі, особливо в поезії, адже джерелом їх є народна творчість (царь-жайворонок, цариця-миша, голубчик-братик). У красному письменстві такі слова використовуються для поглиблення ліричного викладу (смуток-жаль).