§ 2. Умови чинності угод (правочинів)

Щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти ря умов. Останніх називають умовами чинності правочинів. До них належать ум( ви: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) волевиявлення уча ника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; д) правочи має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлеь ним; є) правочини, що вчиняються батьками (усиновителями), не можуть супег. ечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей (ст. 204 нового ЦК України).

Недодержання стороною (сторонами) вимог чинності правочину в момент йс го вчинення є підставою недійсності правочину. В новому ЦК (ст. 204) підкрес люється, що правочин не може суперечити закону, іншим правовим актам. Вс недійсні правочини, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об' єднує одна спільна риса — вони суперечать правовим нормам.

Якщо такий правочин укладено, але не виконано, то суд або господарськиї суд визнає його недійсним без застосування будь-яких санкцій до сторін, оскіль ки вони ще не порушили закон. Проте частіше суди і господарські суди визнаюті недійсними правочини, які вже повністю або частково виконано. У таких випад ках визнання правочину недійсним означає, що він не породжує юридичних на слідків, заради досягнення яких його укладено. Тому кожна зі сторін зобов'язу ється повернути другій стороні все одержане за угодою (а за неможливост повернути все одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах), тобтс сторони поновлюються у стані, в якому перебували до укладення угоди. Такі на слідки недійсності угоди у науці називаються двосторонньою реституцією (ст 217 нового ЦК України, ст. 48 ЦК УРСР).

Це загальне правило. Воно застосовується в усіх випадках, коли немає спеціального закону про юридичні наслідки конкретного виду недійсності угоди.

§ 3. Недійсні угоди (правочини)

Форма волевиявлення — це форма угоди. Загальні правила про форму угод передбачені у новому ЦК України. Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 206 нового ЦК України). Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення. Такі правочини можуть вчинятися фізичними особами в галузі роздрібної купівлі-продажу через магазини. Це правило поширюється і на юридичні особи. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів (ст. 207 нового ЦК України).

Письмові правочини вчиняються у простій або нотаріальній письмовій формі.

Письмова форма правочину вимагається в таких випадках. Письмово мають вчинятися: правочини між юридичними особами; правочини між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, передбачених у п. 1 ст. 207 нового ЦК України; правочини фізичних осіб, відповідно до п. З ст. 209 нового ЦК, між собою на суму, що перевищує у двадцять разів розмір доходу, який не під-

172 Глава 12

лягає оподаткуванню, за винятком правочинів, передбачених у п. 1 ст. 207 цього Кодексу.

Новий ЦК (ст. 209) не передбачає вичерпного переліку випадків вчинення правочинів у письмовій формі. Замість цього в п. 4 ст. 209 ЦК України зазначено, що письмово мають вчинятися й інші правочини, щодо яких законом, іншими правовими актами вимагається письмова форма.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підписується його учасниками. Пра-вочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, що уповноважені на те законом, іншими правовими актами або установчими документами, та скріплюєтья печатками.

Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину підписує інша особа.

Підпис цієї особи на тексті нотаріально посвідчуваного правочину засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його учасниками.

Підпис такої особи на тексті правочину, вчиненого у письмовій формі, може бути засвідчений відповідно відповідною посадовою особою за місцем роботи чи навчання, за місцем проживання чи лікування учасника правочину чи особи, що підписала правочин замість нього (ст. 208 ЦК України).

Новий ЦК України зберіг письмову форму правочинів учасників цивільного обігу. Письмова форма правочинів між юридичними особами забезпечує впорядкування прав та обов'язків сторін у договорі, додержання договірної дисципліни. Обов'язкова письмова форма правочинів між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять разів розмір доходу, який не оподатковується, передбачена з метою охорони їх інтересів від зазіхань недобросовісних осіб, хоч на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не так. Усна форма подібних правочинів дає можливість непорядним, недобросовісним особам наполягати або, навпаки, відмовлятися від виконання правочину, користуючись показаннями свідків. Письмова форма правочинів перешкоджає цьому, бо передусім сам письмовий документ свідчить про вчинення правочину, а його відсутність — про те, що правочин не укладено.

Новий ЦК певними правовими засобами стимулює додержання письмової форми правочинів. До таких засобів належать наслідки недодержання письмової форми правочину. Стаття 219 ЦК України виходить з того, що недодержання сторонами письмової форми правочину не впливає на його юридичну силу. Такий правочин є законним і дійсним. Разом з тим сторони у правочині обмежуються у виборі доказів для підтвердження правочину у випадку виникнення спору між ними. З цього приводу ч. 2 ст. 219 передбачає, що у разі заперечення однією зі сторін наявності правочину або оспорювання окремих його частин сторони не мають права посилатися на свідчення свідків. Наявність самого правочину, його зміст можуть доводитися письмовими доказами або за допомогою за-:обів аудіо- та відеозапису.

Недодержання письмової форми правочину спричинює його недійсність лише у випадках, коли такий наслідок прямо зазначений у законі.

Правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення ли-ле у випадках, передбачених законом. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має

Угоди (правочини)

право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, на яі му викладено текст правочину, посвідчувального напису (статті 209, 210 І України).

Новий ЦК України передбачає наслідки недодержання вимог закону про і таріальне посвідчення одностороннього правочину і договору (статті 220 і 22 Недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього п вочину має наслідком його недійсність. ЦК України допускає виняток з цьс правила. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, і він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному пос дченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення догое ру має також наслідком його недійсність. З цього правила також передбачені е нятки.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтвердь ються письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договор але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може в знати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне оформлення і потрібно.

ЦК України стає на захист порядного і добросовісного учасника правочин сприяє здійсненню його майнових інтересів. Суд або господарський суд, встан вивши недійсність правочину внаслідок порушення нотаріальної форми, пове тає сторони у попередній майновий стан, тобто застосовує двосторонню рест туцію (ст. 217 нового ЦК України).

Оскільки правочин є вольовим актом, спрямованим на досягнення правової результату, то й укладати його можуть лише особи, які володіють у тому чи і шому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньо психі ною зрілістю. Новий ЦК України (статті 31 і 39) передбачає, що від імені осі' визнаних недієздатними, а також від імені малолітніх до 14 років укладають пр вочини батьки, усиновителі, опікуни (за ЦК УРСР малолітні особи у віці до 1 років). Фізичні особи у віці від 14 до 18 років, що мають неповну дієздатність, обмежено дієздатні внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичні ми засобами можуть укладати правочини відповідно за згодою батьків, усинові телів та піклувальника (статті 32 і 36 ЦК України), за винятком дрібних побуті вих угод.

Вчинення правочинів недієздатними особами, а також малолітніми до 14 р ків, особами, що мають неповну чи обмежену дієздатність, за межами їх дієзда-ності, зумовлює їх недійсність.

Новий ЦК України зберіг основні елементи правових наслідків вчинення пр; вочину малолітнім до 14 років за межами його дієздатності та недієздатною ос бою. Зазначені угоди є недійсними відповідно до закону, а саме статей 222 і 22 ЦК України. Правовим наслідком недійсності цих угод є поновлення сторін у п передньому майновому стані, а за неможливості такого поновлення кожна зі стс рін має відшкодувати іншій стороні вартість одержаного у грошах за цінами, щ Існують на момент відшкодування.

Новий ЦК України, як і ЦК УРСР 1963 р., передбачає, що дієздатна сторон зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочі' ну малолітній особі до 14 років, якщо у момент вчинення правочину вона знал або могла знати про вік іншої сторони (ст. 222 ЦК України).

174 Глава 12

Додатковий обов'язок дієздатної особи відшкодувати збитки потерпілій недієздатній особі не є правовим наслідком вчинення правочину недієздатною особою (ст. 226 ЦК України) на відміну від ЦК УРСР 1963 р. (ст. 51). В цьому розумінні позиція нового ЦК України є непослідовною і несправедливою. Необхідно запозичити норму ст. 51 ЦК УРСР 1963 р., за якою дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати збитки недієздатній стороні, якщо вона знала або могла знати про недієздатність сторони. Це правило максимально охороняє майнові інтереси недієздатної особи, як учасника правочину.

Новий ЦК України передбачає правові наслідки вчинення правочину, якщо обома сторонами правочину є малолітні: у разі його недійсності застосовується двостороння реституція. У разі неможливості повернути майно в натурі його вартість відшкодовують батьки (усиновителі) чи опікун, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка. Також є новим правило про правові наслідки недійсності правочину, укладеного малолітнім з особою віком від 14 до 18 років. У разі недійсності такого правочину застосовується двостороння реституція. За неможливості поверненути майно в натурі відшкодовується його вартість. Якщо у неповнолітнього немає коштів, необхідних для відшкодування, їх виплату здійснюють батьки (усиновителі), піклувальники неповнолітнього за умови, що вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

У новому ЦК України на відміну від ЦК УРСР 1963 р. одним з правових наслідків недійсності правочину, вчиненого недієздатною особою, є обов'язок дієздатної сторони компенсувати опікунові недієздатної особи моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічну хворобу або недоумство іншої сторони або могла припускати такий стан особи.

Правочини, укладені неповнолітніми за межами їх дієздатності і обмежено дієздатними особами за межами їх дієздатності, можуть бути визнані недійсними за позовом їх батьків, усиновителів та піклувальників. У разі визнання правочину недійсним застосовуються такі самі правові наслідки, що й при недійсності правочину, вчиненого з малолітнім до 14 років (статті 223 й 224 нового ЦК України).

Трапляються випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у :тані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значеная своїх дій. Законодавець, враховуючи подібні життєві ситуації І охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким правочин, який дієздатна зсоба вчинила у момент, коли вона не розуміла значення своїх дій або не могла ерувати ними, визнається судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її :мерті — за позовом інших осіб, чиї права або інтереси, що охороняються зако-іом, порушено.

Для визначення наявності такого стану на момент вчинення правочину суд лає. призначити судово-психіатричну експертизу.

Вимоги про визнання правочину недійсним розглядаються з урахуванням як шсновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

У разі визнання правочину недійсним застосовуються правові наслідки не-цйсності угод, вчинених малолітніми до 14 років (ст. 22 нового ЦК України).

Угоди (правочини) V

Новий ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, передбачає обов'язок сторон яка знала про стан особи у момент вчинення правочину, компенсувати їй м ральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину (ст. 225).

Зміст првочину визначається змістом волі сторін, а останній має відповіда' змістові норм права. Інакше кажучи, в будь-якому разі, коли воля сторін у пр вочині не збігається зі змістом правових норм, є підстави говорити про те, п даний правочин суперечить вимогам права, а отже є протизаконним. Так, прав чин, вчинений фізичною особою з приводу відчуження будинку, який є спільнн подружнім майном, без згоди іншого з подружжя, тобто з порушенням вимог с 23 КпШС України, є протизаконним. Відсутність згоди одного з подружжя ь відчуження спільного подружнього майна може бути підставою для визнання н дійсним правочину, коли судом встановлено, що сторони (сторона) у правочи: діяли недобросовісно (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними) Інший приклад. Протизаконним є правочин, за яким фізична особа придбаває розпоряджається всупереч вимогам закону предметами, що вилучені з обіг (військова зброя, порнографічна література, картини). Зазначений правочин недійсним за законом — ст. 49 ЦК УРСР. В обох зазначених випадках вол учасників правочинів суперечить вимогам закону. Обидва правочини є недійсна ми, але правові наслідки їхньої недійсності різні. У першому випадку вчиненн правочину призводить до порушення прав окремих осіб (одного з подружжя Наслідком його недійсності є двостороння реституція, тобто поновлення сторі у попередньому майновому стані. У другому випадку вчинення правочину пов'я зане з порушенням інтересів суспільства в цілому. У зв'язку з цим ст. 49 ЦІ УРСР передбачає особливі наслідки недійсності такого правочину, а також йог ознаки.

Застосування ст. 49 ЦК УРСР припускає встановлення об'єктивних і суб'єк тивних факторів:

а) об'єктивно правочини, що підпадають під дію ст. 49, вчиняються на шкод;інтересам держави і суспільства, а саме з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства;

б) дії учасників правочину мають навмисний характер;

в) у разі виконання правочину і за наявності умислу в обох сторін все отримане сторонами за правочином стягується у дохід держави.

Досвід судової практики свідчить, що ст. 49 є недосконалою за структурою змістом.

У ЦК України передбачена ст. 228, яка покликана виконувати функції ст. 4С докорінно відрізняється від неї за назвою і змістом.

Актуальність включення ст. 228 до нового ЦК України зумовлює необхідність зробити деякі загальні зауваження.

Соціально-економічний стан сучасного суспільства в Україні породив помилкові уявлення про економічну вседозволеність. На цьому фоні частіше вчиняються правочини, які суперечать нормам Кримінального кодексу України. Йдеться про використання нелегальних (кримінальних) прибутків у легальній економічній сфері шляхом вливання інвестицій, спонсорської допомоги. Не меншу загрозу становить факт використання грошових коштів, добутих злочинними засобами в кредитно-фінансовій системі. Використання незаконних доходів відбувається через вчинення відповідних правочинів. Безперешкодне залучення

176 __ Глава 12

незаконних доходів в економічний обіг створює умови для здійснення нових злочинів. Не можна не погодитися з думками, висловленими в кримінально-право-вій літературі¹ про те, що, бажаючи добути прибуток будь-якими засобами, злочинні формування не зупиняються ні перед чим, керуючись принципом: Ілсгї Ьоші5 єйі осіог ех ге диаііЬеі — Запах прибутку приємний, звідки б він не виходив.

Враховуючи вищенаведене, можна вважати, що норма ст. 228 нового ЦК України зіграє свою роль в якості перешкоди для вчинення і виконання незаконних угод. Назва ст. 228 розкриває юридичну оцінку, спрямованість і зміст незаконного правочину, а також юридичні наслідки вчинення такого првочину. Вона формулюється так: "Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок". За буквальним текстом норми: правочин, який порушує публічний порядок, є недійсним. Отже, недійсність розглядуваного правочину безпосередньо встановлюється законом. Судове рішення може лише констатувати недійсність. Цієї норми немає в ст. 49 ЦК УРСР. Автори статті намагаються дати визначення порушення правочином публічного порядку через перелік кримінальних і цивільних деліктів, на які були спрямовані дії сторін (сторони). З цим важко погодитися. Натомість, на наш погляд, необхідно визначити характер і зміст законів та інших правових актів, які порушують учасники незаконного правочи-лу. Однією з основних ознак ст. 228 є те, що безпосереднім об'єктом посягання і боку учасників незаконного правочину є публічно-правові акти за своєю при-юдою. Це кримінальне законодавство, в тому числі Кримінальний кодекс Україну валютне, бюджетне, податкове, антимонопольне, земельне, законодавство іро надра та інше законодавство, що передбачає основи правового регулювання кономіки країни².

Наступною ознакою є навмисний характер дій учасників незаконного право-ину. При цьому умисел спрямований на мету, що суперечить публічному зако-одавству.

Нарешті, ознака про правові наслідки недійсності незаконного правочину.

кщо правочин виконано сторонами, то за наявності умислу в обох сторін, все

в, що взаємно передано ними, стягується до державного бюджету, тобто має

ісце безоплатне примусове (проти волі учасників) вилучення майна у власність

їржави. Вважаємо, що суворість зазначених санкцій адекватна тяжкості вчи-

гного правочину, який у багатьох випадках є кримінальним правопорушенням.

За наявності умислу однієї сторони все те, що вона другій стороні передала,

'ягується до державного бюджету. А все те, що друга сторона передала першій

ороні, повертається їй. Інакше кажучи, сторона, що діяла ненавмисно, понов-

оється у попередньому майновому стані, тобто застосовується одностороння

ституція. А до сторони, яка діяла з умислом, застосовується така санкція, як

лучення майна на користь державного бюджету. Щодо сфери застосування

. 228, то правила зазначеної статті поширюються на правочини, учасниками

их є юридичні і фізичні особи.

Див., зокрема: БеницкийА. С. Уголовная ответственность за легализацию (отмьівание) денеж-к средств и иного имущества, приобретеннмх преступньїм путем: проблеми квалификации й ершенствования законодательства. — Луганск: РИО ЛИВД, 2001- — С. 1—6.

Брагинский М. И,, Витрянскип В. В. Договорное право: Общие положення. — М.: Статут, »8. — С. 148—149.

Угоди (правочини)

Укладення угод, ідо не випливають із статутної діяльності юридичної особи є порушенням її спеціальної правоздатності. Такі угоди в літературі називаютьсі позастатутними і не охороняються законом. ЦК УРСР (ст. 50) вважає недійс ною угоду, укладену юридичною особою всупереч встановленим цілям її діяль ності. При цьому судова практика виходить з того, що позастатутна угода є не дійсною незалежно від наявності і форми вини її учасників. Наслідки недійсност поза-статутної угоди різні. Якщо її укладено з метою, яка явно суперечить інте ресам держави і суспільства, до сторони, яка діяла навмисно, застосовуються су ворі санкції, передбачені ст. 49 ЦК УРСР. За відсутності умислу застосовуються загальні наслідки недійсності угод, передбачені ст. 48 ЦК УРСР. Зазначені наслідки визнання угоди недійсною застосовуються і у разі, коли стороною в угод є громадянин.

Новий ЦК України передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Ця обставина вплинула на формулювання норм про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.

У ст. 227 передбачається, що правочин юридичної особи, вчинений нею без спеціального дозволу (ліцензії), якщо таке вимагається законом або іншим правовим актом, є недійсним. Наслідки недійсності правочинів юридичних осіб різні. Якщо угодою юридичної особи (юридичних осіб) порушено публічний порядок, то до сторін (сторони), що діяли навмисно, застосовуються суворі санкції, встановлені ст. 228 нового ЦК України.

Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв — волевиявлення. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вияв йолі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для угоди, оскільки неї відповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, то справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходження між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у разі, коли угода укладається під впливом насильства.

Насильство — фізичний або психічний вплив па особистість учасника угоди або його близьких з метою спонукати до укладення угоди. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну полю. її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом вияву його волевиявлення.

Отже, волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виявом її волі, хоч зовні виходить від неї. Немає відповідності внутрішньої волі і волевиявлення і при укладенні угоди під впливом погрози.

Застосування погрози — це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. На відміну від випадків укладення угоди під впливом насильства, тут потерпілий виявляє свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Таким чином, і у цій угоді є розходження між справжньою, внутрішньою волею особи та її волевиявленням. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною; коли обставини, які мали місце на момент укладення угоди, свідчать, Що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним Інтересам. Отже, погроза за змістом має бути серйозною, реальною, протиправною.

1/8 Глава 12

Угода з недоліками волі має місце і тоді, коли вона укладається у зв'язку з тим, що сторона умисно вводить в оману іншу, повідомляючи ЇЇ про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує збставини, які мають істотне значення для угоди. Наприклад, сторона замовчує іедоліки майна, яке відчужується. Угода, що укладається під впливом обману, може бути визнана недійсною. Має місце невідповідність внутрішньої волі особи га її волевиявлення, якщо представник цієї особи укладає угоду з іншою, завідо-/іо знаючи, що шкодить інтересам особи, яку представляє. У таких випадках во-

іевиявлення представника не відповідає справжнім намірам особи, яку він пред-

тавляє.

Можливі випадки, коли громадянин змушений укласти угоду на вкрай неви-

ідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин. Для характеристики

аких угод важливі дві ознаки:

а) економічна невигідність для однієї із сторін, тобто угода укладається не наквівалентних підставах;

б) збіг тяжких обставин для однієї із сторін в угоді або для її родичів та ін-іих близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо).

Потерпіла сторона, державна або громадська організація можуть пред'явити ззов до суду і вимагати визнання угоди недійсною у зв'язку з тим, що в ній во-гвиявлення не відповідає внутрішній волі однієї із сторін (ч. 1 ст. 57 ЦК УРСР). Якщо угоду визнано недійсною за однією Із зазначених підстав, друга сторо-і повертає потерпілому все одержане нею за угодою, а за неможливості повергти одержане в натурі — відшкодовує його вартість. Майно, одержане за уго-к потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається у доход ржави. За неможливості передати майно у доход держави в натурі — стягу-ься його вартість (ч. 2 ст. 57 ЦК УРСР).

Отже, за недійсності угод потерпіла сторона може вимагати поновлення у по-редньому стані. Друга сторона такого права не має, оскільки вчинила протип-вні, винні дії. Застосовуючи насильство, погрозу тощо, вона тим самим пору-іла інтереси і права свого контрагента за угодою і притягується за це до вільної відповідальності. До неї застосовуються майнові санкції і все, передане ю контрагентові за угодою або належне їй від контрагента, звертається у дохід ожави.

Крім того, друга сторона відшкодовує потерпілому понесені ним втрати, втра-або пошкодження його майна, тобто збитки, пов'язані з укладенням недійсної

)ДИ.

Новий ЦК України передбачає можливість визнання недійсними правочинів,

інених під впливом (вираз невдалий, краще написано в ЦК УРСР 1963 р., —

іслідок) обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї

•рони з іншою стороною, збігу тяжких обставин, тобто запозичив норми попе-

;нього кодексу, які завжди були необхідними в справі захисту інтересів і суб'-

ивних прав учасників цивільного обороту від обманщиків, шахраїв, насильни-

та інших правопорушників. Проте недостатньо сформулювати зазначені

'ми. Не менш важливо встановити ефективні правові наслідки недійсності цих

вочинів, які б утримували недобросовісних І непорядних осіб від укладання

вочинів шляхом вчинення протиправних, а іноді й злочинних дій. У роз-

іанні цього питання перевагу треба віддати ЦК 1963 р., який, як зазначалося

іе, передбачає односторонню реституцію і відшкодування збитків відносно по-

Угоди (правочини) 17£

терпілої сторони і стягнення майна, в тому числі грошей, правопорушника у дохід держави. Новий ЦК України відмовився від односторонньої реституції, внаслідок якої тільки потерпіла сторона поновлюється у попередньому майновому стані. Він допускає двосторонню реституцію, тобто в попередньому стані поновлюється не тільки потерпіла сторона, а й правопорушник. Така двостороння реституція сприяє вчиненню розглядуваних правочинів, а не утриманню від них. Вважаємо, необхідно поновити односторонню реституцію стосовно потерпілої сторони і стягнення майна або грошей правопорушника у дохід держави, а також відшкодування збитків потерпілій стороні як таких, що забезпечують потрібне регулювання правових наслідків недійсності правочинів, що вчиняються внаслідок протиправних дій осіб (обману, насильства тощо). € підстави також змінити в новому ЦК структуру норм, що передбачають окремі види правочинів, що розглядаються. Натомість сформулювати одну норму, в якій об'єднати всі види зазначених правочинів і встановити однакові правові наслідки недійсності цих правочинів: односторонню реституцію, відшкодування збитків для потерпілої сторони і стягнення майна або його вартості обманщика, насильника, шахрая тощо в дохід держави.

Цивільний кодекс 1963 р. передбачає недійсність угоди (правочину), яку вчинено внаслідок помилки. До цього є кілька зауважень.

Іноді особи, укладаючи угоду, не мають справжнього уявлення щодо всіх її умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто якби сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку угоду. Вона є дефектною.

Відсутність справжнього уявлення про те чи Інше явище життя або природи прийнято називати помилкою. У даному випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною суб'єкта угоди, предмета або інших істотних умов угоди, що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі угоду не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода, укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнана недійсною (ст. 56 ЦК УРСР). Тут мається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення. Встановлювати істотність помилки має право суд.

Під помилкою, що має істотне значення, як зазначалося пише, слід розуміти помилку щодо істотних умов угоди (ст. 153 ЦК УРСР). Судова практика виходить з того, що помилка, яка стосується мотивів укладення угоди, не веде до визнання її недійсною.

Право вимагати визнання угоди недійсною належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидва учасники угоди.

Наприклад, громадянин продає музею картину, яка, на його думку, написана художником В. М. Васнецовим. Працівники музею, придбавши картину, також впевнені у цьому. Згодом встановлюється, що це копія. Тут припускаються помилки обидві сторони і, отже, кожна з них має право пред'явити позов про визнання угоди недійсною.

Якщо угоду визнано недійсною, то сторони поновлюються у попередньому стані (двостороння реституція), а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодовується його вартість.

Ю Глава 12

Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у никненнІ помилки: позивач, відповідач чи треті особи. Інше становище при зв'язанні питання про відшкодування збитків, заподіяних сторонам у зв'язку з ладенням угоди. Чинне законодавство (ч. З ст. 56 ЦК УРСР) виходить з того, ) сторона, за позовом якої угоду визнано недійсною, має право вимагати від угої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, як-) доведе, що помилка виникла з вини другої сторони. Якщо це не буде доведе-, особа, за позовом якої угоду визнано недійсною, зобов'язана відшкодувати угій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.

Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи угій стороні ставиться у залежність від того, хто винний у виникненні помил-. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати, втрата або шкодження його майна, якщо ж вину відповідача не доведено, відповідальність кладається на позивача, що припускається винним у виникненні помилки. То-він має відшкодувати своєму контрагентові понесені ним витрати, втрату або шкодження його майна.

Слід звернути увагу на те, що ч. З ст. 56 ЦК УРСР не дає відповіді на всі тання, які можуть виникнути на практиці з приводу відшкодування збитків у язку з укладенням угоди внаслідок помилки. Зокрема, виникає запитання, чи же мати місце відшкодування збитків і за чий рахунок, якщо помилка виникла зслідок вини третіх осіб, які не брали участі в укладенні угоди? Відповідно до З ст. 56 ЦК УРСР у цьому разі жодна із сторін не може претендувати на від-одування збитків за рахунок іншої.

Новий ЦК України, на наш погляд, погіршив правове регулювання недійснос-правочинів, вчинених внаслідок помилки. В новому кодексі чітка і зрозуміла 56 ЦК УРСР 1963 р. змінена не кращим чином. Нова редакція статті не від-іідає на запитання, за позовом якої сторони суд може визнати правочин не-сним, хто повинен відшкодувати збитки відповідній стороні і за якою підста-о? До того ж, розглядувана стаття не відповідає на запитання, яке виникло у совій практиці, чи можливо відшкодування збитків за рахунок третіх осіб, як-помилка сталася внаслідок їх вини у формі необережності. Особи, які укладають угоду, намагаються досягти певного правового резуль-у: набуття, припинення або зміни цивільних прав. Практиці відомі випадки, їй сторони не бажають укладати угоду і не мають на меті виникнення певних ндичних наслідків, хоч зовні виражають таку волю. Це так звані мнимі угоди 1 ст. 58 ЦК УРСР), коли є волевиявлення, в основі якого немає справжньої її укласти угоду. Оскільки різні форми волевиявлення є лише засобами вияву єктивно існуючої волі, то очевидно, що за відсутності справжньої волі на ук-,ення угоди таке волевиявлення є неповноцінним і не має юридичного значен-У зв'язку з цим ч. 1 ст. 58 ЦК УРСР відносить мнимі угоди до недійсних. Мнимі угоди мають різні цілі, у тому числі й протизаконні (наприклад, один мадянин укладає з іншим угоду, щоб приховати своє майно від описування), іають випадки, коли мнима угода укладається у зв'язку з обставинами, дале-іи від порушення законів (наприклад, громадянин укладає мниму угоду просу свого майна, щоб створити у своїх родичів враження про відсутність у го майна). Проте слід пам'ятати, що всі мнимі угоди є недійсними незалежно мети укладання.

Угоди (правочини) 181

Якщо сторони не вчиняють ніяких дій зі здійснення мнимої угоди, суди ухвалюють рішення тільки про визнання таких угод недійсними без застосування будь-яких наслідків.

Мнимі угоди слід відрізняти від удаваних, тобто вчинених з метою приховання іншої угоди. Учасники удаваної угоди намагаються досягти певного правового результату, замаскувавши справжні наміри, зовні виявляючи волю, що не відповідає юридичним наслідкам, настання яких вони насправді бажають.

Слід розрізняти угоду, яка приховує іншу, і угоду, яку приховують. У першій є волевиявлення без відповідної внутрішньої волі. Оскільки головним елементом угоди є воля, то волевиявлення без справжньої внутрішньої волі не набуває правового значення. Як зазначалося вище, така угода є недійсною. Ось чому необхідно застосовувати правила, що регулюють саме угоду, яку сторони справді мали на увазі (ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР).

Частіше удавана угода укладається з метою приховати протизаконну. У цьому разі суд ухвалює рішення про визнання угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених для недійсної угоди, яку сторони справді мали на увазі.

Проте трапляються випадки, коли удавана угода приховує правомірну. Наприклад, громадянин бажає подарувати іншому майно, але з якихось міркувань не хоче, щоб про це було відомо близьким. Тому він укладає удавану угоду ку-півлі-продажу, хоч купівельна ціна йому не сплачується. Майно переходить на користь Іншого громадянина безоплатно, тобто виникають відносини із договору дарування, який є законним.

Новий ЦК України не вніс змін в правове регулювання юридичних наслідків вчинення таких правочинів, якщо не брати до уваги того, що, на відміну від ст. 58 ЦК 1963 р., в новому ЦК України правочинам присвячено окремі статті, що, на наш погляд, не є виправданим, оскільки зазначені правочини пов'язані між собою. Водночас істотною новелою нового ЦК є відмова від поняття "мнима угода" та введення поняття "фіктивний правочин".