§ 7. Загальна характеристика Інших засобів захисту права власності
Захист права спільної власності. Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомочностей співвласниками та правові засоби вирішення можливих спорів між ними. Так, у співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони можуть це зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки у спільному майні (його поділу).
Згідно зі ст. 115 ЦК УРСР, ст. 366 ЦК України кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки зі спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділення не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. А якщо це неможливо, то власникові, що виділяється, присуджується грошова компенсація.
В Законі України "Про власність" нічого не сказано про право співвласника на виділення зі спільної власності (її поділ) та порядок його реалізації. Ця прогалина заповнена лише щодо окремих різновидів спільної сумісної власності, зокрема щодо сумісної власності подружжя. Крім того, в Законі України "Про се-
У даному випадку мало йтися про визнання права повного господарського відання.
Захист права власності 51
лянське (фермерське) господарство" від 22 червня 1993 р., хоч і не врегульован відносини щодо поділу спільного майна фермерського господарства, але передб, чена заборона поділу цих господарств на земельні ділянки (ст. 6)'.
Спільна власність подружжя може бути припинена шляхом її поділу відпові, но до вимог статей 28 і 29 КпШС України (статей 69 і 71 нового Сімейного к дексу України). За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною с місною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Водночас суд мо» відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолї ніх дітей або інтереси одного з подружжя, Інші обставини, передбачені законог
Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж недосягнення між ні ми щодо поділу майна згоди за позовом подружжя або одного з них суд мо» постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди дл його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урах" ванням їх вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про прис; дження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язь компенсувати другому з них його частку грішми. Суд також враховує інтерес неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які мають бути зазначені судовому рішенні2. Може мати особливості поділ деяких видів майна (жилих б; динків, квартир, часток (паїв) у господарських товариствах тощо).
Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності дода кові гарантії на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні ст роннім особам. Так, при продажу частки в спільній власності сторонній осо' решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої (перева ної) купівлі частки, що продається за ціною, за якою вона продається І на і ніш рівних умовах, крім продажу з прилюдних торгів.
Відповідно до ст. 114 ЦК УРСР, ст. 364 ЦК України продавець частки в спіл ній власності зобов'язаний повідомити у письмовій формі інших учасників спіл ної власності про намір продати свою частку сторонній особі, зазначивши іщ та інші умови продажу. Продавець має право продати свою частку сторонній ос бі у таких випадках: 1) коли всі інші учасники спільної власності відмовлятьс від здійснення права привілеєвої купівлі; 2) коли співвласники не здійсня' цього права протягом 1 місяця — стосовно будинку чи 10 днів — стосовно інш го майна з дня одержання ними повідомлення. Продавець має право вибору п купця у разі, коли кілька учасників виявили бажання викупити його частку.
У разі якщо продавець частки у спільному майні порушив зазначений пор док продажу, Інший учасник спільної власності має право звернутися до суду позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Однак у закон давстві нічого не сказано про те, чи повинна визнаватися недійсною попередь угода про відчуження частки у спільній власності з порушенням права привіле вої купівлі. Не орієнтує суди на визнання такої угоди недійсною і Пленум Вє
1 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 32. — Ст. 341.
Пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виниклу судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 15 червня 1973 р. наступними змінами // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — К., 1995.— Ч. — С. 153—158.
516 Глава 26
ховного Суду України у своїй постанові "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р.
Захист права власності осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими. Довга безвісна відсутність громадянина створює невизначеність правовідносин, учасником яких він був; його кредитори не знають, як і від кого вимагати виконання зобов'язань безвісно відсутнього. Важливою метою у такій ситуації є охорона майнових інтересів самого відсутнього. Адже його майно залишилося без нагляду. Тому закон створив інститут визнання громадянина відсутнім та оголошення громадянина померлим (статті 18—22 ЦК УРСР статті 43—48 нового ЦК України, статті 261—265 ЦПК).
Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування (ч. 1 ст. 18 ЦК УРСР, ст. 43 ЦК України).
У разі визнання громадянина безвісно відсутнім над його майном встановлюється опіка. За заявою заінтересованих осіб орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони та управління майном відсутнього громадянина до закінчення одного року з дня одержання останніх відомостей про місце його перебування.
З майна особи, визнаної безвісно відсутньою видається утримання громадянам, яких ця особа зобов'язана була за законом утримувати, погашається заборгованість за іншими зобов'язаннями.
Отже, вживаючи заходів з охорони майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав, допускаючи можливість його з'явлення. Тому у разі з'явлення чи виявлення місця перебування безвісно відсутнього, суд скасовує своє попереднє рішення і знімає опіку над майном.
Рішення суду про оголошення громадянина померлим приймається відповідно до вимог закону. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони збігаються з наслідками, передбаченими у випадку смерті громадянина: 1) відкривається спадщина; 2) припиняється шлюб; 3) припиняються зобов'язання, пов'язані з громадянином, оголошеним померлим; 4) певні особи набувають право на отримання пенсій як і при визнанні громадянина безвісно відсутнім.
ЦК УРСР (ст. 22) передбачає наслідки, пов'язані зі з'явленням громадянина, оголошеного померлим. У цьому разі суд скасовує своє попереднє рішення, а громадянин набуває право вимагати:
повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи післяоголошення громадянина померлим;
повернення майна, що збереглося і перейшло за оплатними угодами доінших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим;
у разі переходу майна до держави в порядку спадкування і його реалізації— повернення суми, вирученої від реалізації цього майна.
Крім того, припиняється виплата пенсій, поновлюється шлюб, а у разі його розірвання — шляхом його нової реєстрації.
ЦК України в цілому підтримав порядок визнання громадянина безвісно відсутнім та оголошення його померлим, встановлений ЦК УРСР. Новий ЦК лише уточнює правові наслідки оголошення особи померлою. Зокрема, в ч. 2 ст. 47 нового ЦК зазначається, що спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою,
Захист права власності
не мають права відчужувати протягом п яти років нерухоме майно, що пе до них у зв'язку з відкриттям спадщини.
Отже, зазначені способи захисту мають на меті захист майнових г інтересів безвісно відсутнього чи оголошеного померлим як під час їх від ті, так і після їх повернення, а також захист прав та Інтересів інших заін ваних осіб.
Засоби захисту прав власників у випадках втручання держави гаиів у здійснення власником його правомочностеи та видання де ними органами актів, які порушують права власників. Ці засоби з права власності застосовуються як при неправомірному, так і при правом заподіянні державними органами збитків власникам.
Особливостями даного способу захисту є те, що відповідачами висг державні органи, наділені владними повноваженнями. Тобто це означає * вість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що пору право власності, причому незалежно від того, чи законні вони чи ні. Цей захисту був впроваджений Законом України "Про власність".
Важливою загальною гарантією захисту прав власників є встаної обов'язку державних органів у разі порушення ними прав власників відіш ти заподіяні збитки в повному обсязі відповідно до реальної вартості маз момент припинення права власності, включаючи І неодержані доходи.
Так, відповідно до п. 4 ст. 48 Закону "Про власність" у разі прийняття ною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкі власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вг майна на момент припинення права власності, включаючи і неодержані д Громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділян за його волею інакше, як на підставі рішення суду. Так, вилучення земель лянки за рішенням суду здійснюється, якщо це необхідно для задоволенн жавних і громадських потреб. Захист прав власника земельної ділянки у разі здійснюється шляхом надання йому Іншої рівноцінної за якістю земель лянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкоду на загальних підставах (ст. 51 Закону). Зміст цієї статті дає підстави ввг що вона стосується лише власників-громадян.
Відповідно до ст. 52 Закону України "Про власність" припинення права ності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилуч1 земельної ділянки, на якій вони розташовані, допускається лише у випадка рядку, встановлених законодавчими актами України, і з попереднім відшко; ням збитків, причому лише за згодою власника. У разі незгоди власника лучення земельної ділянки, рішення не може бути виконано до вирішення судом, арбітражним судом або третейським судом.
Відповідно до ст. 56 Закону не допускається втручання державних орг. здійснення власниками чи титульними володільцями їх правомочностеи що лодіння, користування та розпорядження своїм майном або встановлення редбачених законодавством додаткових обов'язків чи обмежень. За шкоду, діяну неправомірним втручанням державних органів, на них поклада відповідальність в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону.
За ст. 57 Закону України "Про власність" у разі порушення прав вла
ЧИ ТИТУЛЬНОГО ВОЛОДІЛЬЦЯ ЩОДО ВОЛОДІННЯ, КООИСТУВанНЯ ЧИ
518 Глава 26
лежним їм майном, заподіяного в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади такий акт визнається недійсним за позовом власника чи особи, права якої порушено. Заподіяні цими діями збитки відшкодовуються за рахунок коштів, які є у розпорядженні відповідного органу влади або управління у розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону. Новий ЦК України (ч. 2 ст. 395) передбачає також можливість власника вимагати відновлення становища, в якому він перебував до прийняття цього акта, а вже в разі неможливості відновити попереднє становище, власнику відшкодовуються майнова та моральна шкода.
Захист Інтересів власників у надзвичайних ситуаціях. Власник жилого будинку має право на компенсацію, пов'язану зі зниженням цінності будинку, спричиненим діяльністю підприємств, установ, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території. У цьому випадку власник майна має право на компенсацію зниження цінності будинку (ст. 53 Закону).
Відповідно до ст. 54 Закону у разі технологічних та екологічних катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, йому відшкодовується у порядку, встановленому законодавством України, вартість майна в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону, або передається у власність інше рівноцінне майно.
Конституція України і Закон України "Про власність" встановлюють гарантії від примусового вилучення майна у власників, зокрема громадян. Конфіскація може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Водночас Конституція України допускає можливість примусового оплатного вилучення майна. Це можливо щодо об'єктів права приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а також в умовах воєнного чи надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням вартості примусово відчужених об'єктів (ст. 41 Конституції України).
У ст. 55 Закону України "Про власність" конкретизовано випадки позбавлення права власності і закріплюється загальний принцип оплатності вилучення майна. Так, за обставин надзвичайного характеру (стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій та ін.) майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реалізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України, з виплатою його вартості. Допускається оплатне вилучення майна у власника за рішенням суду чи іншого компетентного органу (службової особи) в інших випадках, передбачених законом, що не узгоджується з Конституцією України.
Не можна заперечувати допустимість вилучення майна власника при зверненні стягнення на це майно за зобов'язаннями власника у випадках і порядку, встановлених законодавством (ст. 55 Закону).
Захист права власності за позовами про визнання угод (правочинІв) недійсними. Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак не можуть забезпечити правомірний перехід майна від однієї особи до іншої ті уго-
Захист права власності
д
и,
які визнаються недійсними. Так, недійсною
є та угода, що не відповідає і могам
закону, в тому числі обмежує особисті
або майнові права неповноліті дітей
(ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР). За новим ЦК України
(ст. 216) підставою недії ності
правочину є недодержання в момент
вчинення правочину стороною (с ронами)
вимог, які встановлвлені частинами 1—3,
5, 6 ст. 204 цього Кодексу
Законодавство встановлює певні правові наслідки визнання угоди недійсне Зміст та обсяг цих правових наслідків залежать від підстави визнання угоди і дійсною. За загальним правилом, за недійсною угодою кожна зі сторін зобов'я на повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості пов нути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо Ін наслідки недійсності не передбачені законом. Такі правові наслідки в юридичі науці називають двосторонньою реституцією. Це загальне правило застосої ється у разі невідповідності угоди закону, за винятком випадків, коли угода п падає під дію спеціальних норм ЦК або інших законів України, які закріплюк особливі підстави визнання угод недійними та їх правові наслідки.
Водночас можливі й інші правові наслідки визнання певних угод недійснил Так, за недійсною угодою, укладеною малолітньою особою, застосовується ді стороння реституція, крім того, дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати д гій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна, якщо во знала або повинна була знати про недієздатність другої сторони. Такі самі п вові наслідки передбачено й щодо деяких інших недійсних угод, які визнані кими через вади суб'єктного складу та укладені внаслідок помилки.
Нарешті, законодавство передбачає можливість стягнення з однієї сторо або з обох сторін одержаного за недійсною угодою у доход держави. Так, які угода укладена з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільст: то за наявності умислу у обох сторін, у разі виконання угоди обома сторонал в доход стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди і нією стороною, з другої сторони стягується в доход держави все одержане неї все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявно умислу лише у однієї сторони все одержане нею за угодою має бути поверн) другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування викоі ного стягується в доход держави (ст. 49 ЦК УРСР). У новому ЦК України аі логічної норми немає, а ст. 229, яка визнає нікчемним правочин, який порун публічний порядок, не передбачає на цей випадок конкретних майнових нас дків вчинення такого правочину. Спеціальні правові наслідки передбачено ще недійсних угод, укладених внаслідок обману, насильства, погрози, зловмі ної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжи обставин.
Позивачі можуть звертатися до суду лише з вимогами про визнання уге недійсною без визначення її правових наслідків. За таких обставин у суду нел* правових підстав застосовувати ті чи інші правові наслідки недійсності уго, Однак позивач не позбавлений права у майбутньому звернутися з позовом г витребування майна, повернення безпідставно збереженого майна чи відшко, вання понесених витрат, втрат чи пошкодження майна.
Практиці розгляду спорів про визнання угод недійсними присвячені постаі ва Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про і знання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р.(з наступними змінами) та роз' нення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практи
520 ___ Глава 26
вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р.1. При цьому в роз'ясненнях Президії ВАСУ судам дано деякі радикальні рекомендації про те, що, за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. Разом з тим, закон може передбачати випадки, коли порушення законодавства, допущені при виконанні договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, п. 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна").
Дійсно, в Закон України "Про приватизацію державного майна" 19 лютого І 997 р. було введено норму про те, що "на вимогу однієї із сторін договір купів-лі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду, арбітражного суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки" (п. 5 ст 27). Юридична неспроможність наведеного положення є очевидною, адже в цивільному праві іопоки що було непорушним правило про те, що порушення умов договору є під-:тавою для можливого розірвання договору. Тому не можна охарактеризувати накше як юридичною помилкою наведене законодавче положення щодо можливості визнання недійсним договору у зв'язку з невиконанням його умов.
Незважаючи на це, Президія ВАСУ у роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. підтримала зазначене спірне положення приватизаційного законодавства. Водно-іас у позиції Президії є й інші вразливі місця. По-перше, коментар п. 1 роз'яс-ієнь сформульований таким чином, що дає підстави вважати про наявність у за-сонодавстві й інших випадків визнання договорів недійсними у зв'язку з іеналежним їх виконанням, чого фактично немає. По-друге, Президія дає неко-ектну оцінку ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна", в якій ска-іано про можливість визнання договору купівлі-продажу у зв'язку з невиконан-іям стороною зобов'язань, передбачених договором, а не законодавством, як про іе зазначено в роз'ясненнях. По-третє, Президія так і не визначила, які лору-иення умов договору можуть слугувати підставою для його розірвання, а які — ,ля визнання недійсним.
Неоднозначним для тлумачення може виявитися і п. 18 роз'яснень Президії ІАСУ, в якому зазначається, що чинне законодавство не виключає права пози-ача об'єднати в одному позові вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою овернути одержане за цією угодою в натурі чи про відшкодування в грошах, їїдповідач у такому разі має право подати зустрічний позов про витребування алежного йому майна чи про відшкодування вартості останнього. Наведені ре-омендації певною мірою не узгоджуються зі ст. 48 ЦК УРСР, яка передбачає восгоронню реституцію щодо недійсної угоди, а відтак вимога про необхідність одання відповідачем зустрічного позову лише ускладнює процесуальне станови-іе останнього.
Перевагою позову про визнання угоди недійсною є те, що позивачами тут мо-суть бути як учасники такої угоди, так і Інші заінтересовані особи, за винятка-и, прямо передбаченими законом. З таким позовом можуть також звертатися і кціонери у разі порушення їх права на придбання акцій.
' Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — К., 1995. — Ч. 1.—С. 49—57; Бизнес - 1999. — № 13 (324). — 29 марта.
Захист права власності
52
Так, компанія "Р енд Джей..." заявила у Вищому арбітражному суді позо про визнання договору купівлі-продажу, за яким ЗАТ "Борщагівський хіміко-фаі мацевтичний завод" продало товариству з обмеженою відповідальністю додаткс во випущені акції, недійсним. Компанія "Р енд Джей..." посилалася на те, що вс на є засновником і акціонером ЗАТ "БХФЗ", а відтак має переважне право н придбання додатково випущених акцій, які були відчужені сторонній юридичні особі. Рішенням БАСУ від 14 березня 1996 р. позов було задоволено і, зокрема зазначено, що акції закритого акціонерного товариства розподіляються між зас новниками і не можуть розповсюджуватися серед інших юридичних осіб чи ку пуватися сторонніми1.
Таким засобом захисту своїх прав можуть скористатися спадкоємці, які звер таються з позовами про визнання недійсним заповіту, у зв'язку з невідповідністн його вимогам закону і за яким майно заповідалося стороннім особам.
Зобов'язально-правові засоби захисту права власності. Ці засоби за безпечують захист права власності та інших цивільних прав осіб, між якими ви никає цивільно-правове зобов'язання, тобто між особами, пов'язаними між со бою певними правами та обов'язками.
На відміну від речових засобів захисту права власності, які базуються на праві власника вимагати від будь-кого утримуватися від порушення його абсолютного права, зобов'язальні засоби захисту права власності та інших цивільних праЕ базуються на можливості застосування примусових заходів у правовідносинах 5 цілком конкретно визначеними учасниками відносних правовідносин, у яких € уповноважена І зобов'язана особи.
Як відомо, усі зобов'язання поділяються на договірні і позадоговірні. Відповідними особливостями характеризуються засоби захисту суб'єктів договірних і позадоговірних зобов'язань.
Так, у договірних зобов'язаннях уповноважена особа (кредитор) може захистити свої цивільні права та інтереси шляхом: а) примусу боржника виконати обов'язок у натурі; б) розірвання договору; в) застосування мір відповідальності; г) застосування інших заходів, передбачених договором або законом.
Підставами виникнення зобов'язань можуть слугувати заподіяння шкоди (делікт) особі або майну громадянина, заподіяння шкоди організації та придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.
У зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди визначальну роль у захисті Інтересів потерпілих відіграє механізм деліктної відповідальності, для настання якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопорушення (шкоду, протиправну поведінку, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вину).
Деліктна відповідальність настає тоді, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебувають у договірних відносинах щодо блага, якому заподіяно шкоду. Основними способами відшкодування шкот, заподіяної майну особи слугують: відшкодування її в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. ін.) або повне відшкодування заподіяних збитків, компенсація моральної шкоди.
Як уже зазначалося, віндикацїйний позов може бути поданий, якщо майно
Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. — К., 1996. — № 3. — С 292.
522 Глава 26
збереглося у натурі. Тому коли, наприклад, злочинець зіпсував, спожив, відчужив невідомим особам вкрадену річ, власник може захистити порушене право власності лише шляхом звернення з позовом про відшкодування вартості цієї речі відповідно до ст. 440 ЦК УРСР, (ст. 1220 ЦК України).
Зобов'язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав, врегульовані главою 42 ЦК УРСР, главою 83 нового ЦК України "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави". Зміст цього зобов'язання полягає в тому, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути його цій особі. У разі невиконання цього обов'язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню у примусовому порядку через суд або арбітражний суд. Ці заходи примусового характеру є цивільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно встановити факт придбання чи збереження майна без достатніх підстав, передбачених законом або договором. Важливою особливістю цього способу захисту є його застосування незалежно від вини зобов'язаної особи.
Під належною правовою підставою розуміють придбання майна за належною угодою, у порядку спадкування, на підставі адміністративного акта та інших підставах, не заборонених законом. Таке зобов'язання виникає у разі, коли відповідна правова підстава була відсутня з самого початку або відпала згодом. Правова підстава, за якою придбано майно, може відпасти, наприклад, у разі визнання угоди, за якою набувається майно, судом недійсною; у зв'язку з введенням у дію нової правової норми, якій надається зворотна сила; у разі скасування вищою інстанцією у порядку нагляду рішення суду, на підставі якого було проведено стягнення на користь позивача.
Безпідставне придбання може мати місце у разі виконання неіснуючого між даними сторонами обов'язку або коли такий обов'язок існував, але вже був виконаний. Необгрунтованим придбанням може бути й оплата продукції у більшій сумі, ніж вона коштує.
Щодо безпідставного збереження, то воно має місце у випадках, коли певна особа повинна була витратити частину своїх коштів, але не зробила цього, тим самим зберігши їх внаслідок витрат іншої особи.
Стосовно розрахунків між сторонами, слід зазначити, що їх порядок нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі має бути відшкодована його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов'язана особа повинна повернути або відшкодувати усі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна.
Таким чином, на відміну від позовів про повернення безпідставно придбаного майна, за віндикаційним позовом позивач може витребувати лише ту річ, яка вибула з його володіння.
Потрібно також відмежовувати позови з безпідставного збагачення від позовів з заподіяння шкоди. Першим критерієм для їх розмежування є принцип вини. Так, позов про відшкодування шкоди може бути задоволений, як правило, за наявності вини її заподіювача, в той час як позов про повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна — за її відсутності. Другою ознакою є те, що позов про відшкодування шкоди є засобом покладення майнової відповідальності на заподіювача шкоди. А зобов'язання з безпідставного збагачення не є мірою
Розділ IV ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ