5. Прийняття спадщини

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають його власниками. Для цього потрібно було вчинити ряд юридичних дій:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх зна­ходження, розміри вимог і боргів тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходитися як в місці відкриття спадщини, так і далеко від нього — в провін­ціях, походах тощо. Одним словом, треба було підготувати спадщи­ну до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був тривалий час. Проте спеціальних строків цивільне право не встановлювало. Кредитори спадкодавця, заінтересовані в задоволенні своїх вимог у найкоротший строк, могли просити спадкоємців дати відповідь — приймають вони спадщину чи відмовляються від неї. У зв'язку з цим спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У праві Юстиніана цей строк міг бути визначе­ний до дев'яти місяців, а імператором — до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину внас­лідок своєї недієздатності, замість них спадщину приймали їхні законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактич­ним вступом в управління спадковим майном. У праві Юстиніана заява про намір прийняття спадщини могла бути зроблена в будь-якій формі, а так само вступити у фактичне управління спад­щиною можна було будь-яким способом, який засвідчував вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому у спадок, провадить його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщиною.

Вступ в управління спадщиною означає, що спадкоємець став наступником померлого в його правах і обов'язках, тобто, не тільки власником активної частини спадщини, а й зобов'язаним сплатити борг спадкодавця. Інколи борги перевищують активну частину спад­щини. І тоді постає питання, в якому обсязі має відповідати спадко­ємець за боргами спадкодавця. В доюстиніанівському праві спадко­ємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати своїм власним майном за всі борги спадкодавця, навіть якщо вона склада­лася з одних боргів. Ухилитися від відповідальності можна було ли­ше відмовившись від неї. Така необмежена відповідальність за бор­ги спадкодавця не відповідала інтересам пануючого класу.

Юстиніан встановив нове правило, за яким спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріуса, оцінювача, кредито­рів спадкодавця та інших заінтересованих осіб опис і оцінку спад­кового майна. Відповідальність за борги спадкодавця в такому разі обтяжувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщи­ни. Наприклад, спадщина за описом містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 6 тисяч. Спадкоємець відповідав лише в межах 2 тисяч активного майна.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). У противному разі, відпо­відно до давнього цивільного права, спадщина ставала безхазяйною. Преторська практика пішла іншим шляхом. У разі смерті спад­коємця за заповітом відкривалося спадкування за законом. Частка померлого спадкоємця за законом пропонувалася наступним спад­коємцям. Поступово преторська практика виробила загальне пра­вило, за яким, якщо помирав спадкоємець після відкриття спад­щини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців. Це правило було закріплено в но­велах Юстиніана і дістало назву спадкова трансмісія (рис. 3).

Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкування за правом представлення, яке:

— має місце лише при спадкуванні за законом (спадкова транс­місія може мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом);

— настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини (спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець по­мирає після відкриття спадщини, але до її прийняття);

— спадкова частка померлого спадкоємця передається конкрет­но зазначеним у законі особам — онукам, племінникам або дідам і бабам (при спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до його спадкоємців).

Розбіжність між першим і другим особливо помітна в спадково­му праві України. Частка спадкоємця, що помер до відкриття спадщини, за цивільним правом України в порядку представлення переходить тільки онукам. Належну спадкоємцю частку спадково­го майна, що помер після відкриття спадщини, за законом можуть прийняти всі спадкоємці померлого. Це можуть бути діти спадко­ємця (онуки спадкодавця), а також його дружина і батьки.

Спадкодавець — помер 01.01.82 p. н. е.

Син Дочка

Дочка — померла 20.05.82 р. н. е. після відкриття

спад­щини, не встигнувши прийняти свою частку

Діти сина — Діти дочки —

онуки спадкодавця онуки спадкодавця

Діти сина спадкодавця Спадкова частка дочки пе-

(онуки спадкодавця) до спадкування реходить до її спадкоємців

не закликаються

Рис. 3. Спадкова трансмісія

Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії або відмовлявся від прийняття спадщини, йо­го частка порівну приростала до часток останніх спадкоємців. На­приклад, якщо помирав один із двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за заповітом і за законом, частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився живим.

Спадкоємці були зобов'язані виконати також й інші покладені на них спадщиною обов'язки. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.