4. Спільна власність

Виключний характер права власності передбачав, що власни­ком тієї чи іншої речі може бути тільки одна особа. Якщо остання має повне право власності на дану річ, то інша не може мати тако­го самого права на цю ж річ. Один власник речі виключає іншого такого ж власника. Кілька прав на одну і ту ж річ неможливі. Про­те римські юристи, вивчаючи реальний стан справ, помітили, що в житті часто виникають ситуації, за яких одна і та ж річ може ста­ти власністю кількох осіб, наприклад, у випадках, коли вона пере­ходить у спадщину до двох або кількох спадкоємців, або якщо осо­ба, котра не має достатніх коштів для набуття певної речі, укладає договір з іншими особами з метою придбати останню спільно. В та­ких випадках одна і та ж річ стає власністю кількох осіб. Таким чином, погляди римських юристів про виключний характер права власності суперечили реальності, зумовивши необхідність пошуку пояснення цього факту.

Ще прадавній класик Сцевола висловлював ідею власності бага­тьох осіб на одну річ в ідеальних частках — pars pro indiviso (Д. 50.16.25). Ця ідея одержала подальший розвиток. Цельс-син пи­сав: «Не може бути власності або володіння двох у повному обсязі, але вони мають власність у частині на все тіло роздільно». Іншими словами, кожному з власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну і ту ж річ, але одне право власності на одну і ту ж річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи називали communio чи condominium.

Виходячи з наведеної вище характеристики відносин спільної власності Цельса, кожний з власників має часткове право власнос­ті на всю річ в цілому, тобто кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Таке розуміння права спільної влас­ності означає, якщо річ буде зруйнована, зіпсована або якимсь ін­шим чином її вартість зменшиться чи просто остання впаде в ціні, кожний з власників зберігає свою частку права на частку, що за­лишилась, чи на уцінену річ. Наприклад, будинок, що належав на праві спільної власності двом співвласникам, згорів, від нього за­лишилося всього декілька балок, які належать двом співвласникам відповідно до їх часток права.

Такі ж наслідки наставали і у випадках, коли ціна будинку збіль­шувалась. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною часткою права користування, що належить кільком спів­власникам. Наприклад, трикімнатний будинок належить двом спів­власникам в рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна част­ка кожного буде складати 1/2 будинку. Кожному з них належить 1/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користу­вання може бути іншою — одному дві кімнати з трьох, другому — одна з трьох. Отже, реальні й ідеальні частки не збігаються.

Відносини спільної власності підпадають під певні правила.

Оскільки річ в цілому і в усіх своїх частках належить всім влас­никам разом, то звідси випливає непорушне правило — розпоря­дження, володіння і користування нею може здійснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому немає значення, кому і яка частка (більша чи менша) права належить. Усі співвласники рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо хоч один з них не згоден з прийнятим рішенням, то воно не може бути здійсненим. Кожне фактичне розпорядження усією річчю або хоч би наймен­шою її частиною стосується права спільної власності на всю річ в цілому, яке не належить нікому окремо, а тільки всім спільно.

Разом з тим кожний із співвласників управомочений на свій розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарувати і взагалі здійснити все, що прямо не заборонено законом.

Але переважне право на придбання відчужуваної одним із спів­власників своєї частки права в спільній власності належить остан­нім співвласникам. Тільки при їх відмові від придбання зазначеної частки співвласник-відчужувач має право продати свою частку будь-якій третій особі.

У класичну епоху кожний із співвласників міг управляти річчю в цілому і вносити до неї зміни, при цьому інші співвласники мали право заборони. Більшість не мала переваги над меншістю і забо­рона одного могла припинити будь-яке нововведення, задумане ін­шими. З цього приводу Сабін писав, що стосовно спільної речі ніхто із співвласників не може що-небудь зробити проти волі ін­шого. Звідси зрозуміло, що існує право заборони, оскільки встано­влено, що за рівних підстав становище співвласника, який заборо­няє, сильніше. Але якщо стосовно спільної речі товариш може за­боронити товаришу робити що-небудь, проте він не може змусити його знищити вже виконану роботу, якщо він не скористався забо­роною, і тоді він може відшкодувати збитки за позовом про поділ спільної власності. Якщо ж хтось у відсутність товариша зробив що-небудь йому на шкоду, то тоді його можна змусити знищити результати своєї праці (Д. 10.3.28).

Якщо з боку останніх співвласників ніяких заперечень проти то­го, що зробив один з них, не надійде, його акція набуває чинності.

Як уже зазначалося, кожний із співвласників є суб'єктом іде­альної частки в праві на річ в цілому. Проте солідарна власність, за якою кожний із співвласників міг би мати повне право на всю річ загалом, вважалася неможливою (Д. 49.17.19.3). Цельс говорив, що власність чи володіння не можуть солідарно належати двом; і що жоден не є власником частини (спільного) тіла, проте має част­ку в праві власності на все тіло неподільно (Д. 13.6.5.15).

Кожний із співвласників має право вимагати поділу спільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний поділ не зашкодить самій речі. Поділ спільної речі здійснювався у судовому порядку. Суддя при цьому керувався власним розсудом, але оцінити спільну річ повинен був справедливо.