2. Основні етапи розвитку римського спадкового права

У багатовіковій історії римського спадкового права можна по­мітити чотири етапи: а) спадкування за давнім цивільним правом; б) спадкування за преторським едиктом; в) спадкування за пре­торськими законами; г) спадкування в праві Юстиніана.

Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламен­тувалося Законами XII таблиць, які вже передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. В результаті сімейного ха­рактеру власності стародавнього періоду основним видом спадку­вання було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави сім'ї залишати його майно тій са­мій сім'ї, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже в ос­новному переважною формою спадкування. Принцип свободи за­повіту майже утвердився. Однак кровне споріднення ще не стало пануючим і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту, яка тільки усталювалася.

У цей же період отримує визнання принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину (Д. 50.17.7). Цей принцип бере початок також із Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спад­щини, одержує всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на четверту частину спадщини, решта за­лишилася незаповіданою. В такому разі призначений на четверту частину спадкоємець одержував всю спадщину, оскільки спадко­ємці за законом не закликалися.

Особливістю спадкування за стародавнім цивільним правом бу­ло й те, що воно визнавало так званих необхідних спадкоємців, які не тільки мали право на спадщину, а й були зобов'язані її прийня­ти. Гай писав, що спадкоємці називаються або необхідними, або своїми і необхідними, або сторонніми (Гай, 2.152).

Необхідним спадкоємцем міг бути призначений раб, відпущений на волю.

Особливість необхідних спадкоємців у тому, що вони не могли ухилитися від прийняття спадщини і, отже, зобов'язані були від­повідати за боргами спадкодавця.

Якщо особа, на користь якої відкрилася спадщина, помирала до її прийняття, вона вважалася відкритою. Коли були інші спадко­ємці, то частка померлого спадкоємця приростала до часток інших. Лише післякласичне право почало поступово визнавати транс­місію у спадкуванні. Коли помирала дитина, яка не досягла одно­річного віку, то її право прийняти спадщину переходило до батька (трансмісія спадщини). Трансмісія ще не раз піддавалася певним змінам, поки Юстиніан не встановив правило, за яким спадкоємці особи, яка не встигла прийняти спадщину через смерть, мали пра­во прийняти її протягом року з моменту, коли їм стало відомо про відкриття спадщини.

Право власності на спадщину виникало у спадкоємців лише в результаті її прийняття. Прийняти спадщину можна було або у формі урочистої заяви про її прийняття, або своєю поведінкою за­свідчити факт прийняття спадщини. Спадкоємець мав право утри­матися від прийняття невигідної спадщини, але тільки за дозво­лом претора. Йому також надавалося право подумати протягом певного строку (100 днів від дня відкриття спадщини). Протягом цього строку спадкоємець вважався таким, що не відмовився від спадщини, але й не прийняв її. В класичну епоху спадкоємець, який протягом даного строку не висловив своєї волі на прийняття спадщини, вважався таким, що відмовився від неї. В праві Юстиніана, навпаки, якщо спадкоємець протягом встановленого стро­ку — 9 місяців, а в деяких випадках до року відкрито не відмовив­ся від спадщини, вважався таким, що прийняв її.

Так поступово, подібно до того, як існувала квіритська і бонітарна власність, паралельно з цивільним спадкуванням виникає і роз­вивається преторське спадкування (bonorum possessio).

Преторська система спадкування розширила коло спадкоємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підставою — когнатським спорідненням. У той період спостерігається обмежен­ня свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим ново­введенням преторів була практика визнання спадкового наступни­цтва за особами, які за цивільним правом до спадкування не за­кликалися. Претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи в такий спосіб наступництво черг. Справа в тому, що за цивільним правом до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого на момент його смерті. Якщо їх не було або вони відмовилися від спадщини, то наступні за ними родичі до спадку­вання не закликалися, а спадщина вважалася виморочною.

У період принципату ці дві системи спадкування — hereditas і bonorum possessio — існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття утверджувалися прогресивніші ідеї преторського спадкового пра­ва, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам, характеру виробничих відносин. Крім преторів, великий вплив на удосконалення римського спадкового права зробила практика так званих центумвіральних судів, яким підлягали спори про спадку­вання. Вона визначила правила про необхідне спадкування, вста­новила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому були вироблені чіткі визначення понять обов'язкової і законної ча­стки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвірального суду сформувала підстави позбавлення обов'яз­кової частки та інші правила необхідного спадкування.

Спадкування за імператорськими законами. У період принци­пату і абсолютної монархії було прийнято чимало сенатус-консультів й імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Під впливом переду­сім виробничих відносин, що змінювалися, обороту, що розвивав­ся, посилення індивідуальної приватної власності, римське спад­кове право далеко відійшло від давнього цивільного спадкування. Проте все ще не було чіткої, закінченої системи. На час Юстиніана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, зали­шалося досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. У такому вигляді воно і подано в кодифікації Юстиніана.

Спадкування в праві Юстиніана. Трохи пізніше, в 542 p., нове­ла 115 кодифікації Юстиніана приводить у чітку систему спадку­вання за заповітом і, зокрема, так зване необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадку­вання за законом. Таким чином, реформа Юстиніана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому були враховані нові соціально-економічні умови римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднен­ня, що знайшло відбиток у зміцненні спадкування за законом.

Юстиніан розподілив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкуван­ня могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня спорід­нення. Важливим нововведенням Юстиніана було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами. Раніше у разі від­сутності у спадкодавця близьких родичів спадщина визнавалася виморочною і переходила до держави. В праві Юстиніана у разі відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликали­ся спадкоємці другої черги і т. д.

Римське спадкове право, реформоване Юстиніаном, увібрало в себе багатовіковий досвід народних традицій і звичаїв, законодав­чої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права.

Не слід, однак, забувати, що воно було продуктом експлуата­торського суспільства, де панувала приватна власність, і це не мог­ло не позначитися на самому спадкуванні. Носієм приватної влас­ності був домовладика, і внаслідок цього дружина після його смер­ті могла бути закликана до спадкування в найостаннішу чергу. Практично вона досить рідко могла стати спадкоємцем.