Правомочності власника

Право володіння Право користування Право одержувати прибутки Право розпоря­дження Право захисту

(Пізніше ці правомочності відпали)

Рис. Зміст права власності

набувається. Власника цікавить не стільки річ сама по собі, воло­діння нею, скільки реалізація зазначеної правомочності.

У Римі право власності найбільш повно проявлялось саме в пра­вомочності користування. Власник міг вчиняти зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право користування він також міг переуступити іншим особам, зберігаючи за собою право влас­ності. Так, власник міг передати свою річ за договором позики в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В такому разі він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи на­томість нічого. Позичальник здійснював користування річчю не від свого, а від імені власника. За договором найму (також форма ко­ристування, але видозмінена) право користування переходило до наймача за певну винагороду.

Право розпорядження (jus abutendi) — полягало у тому, що власник міг визначити правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервіту­ти на користь інших осіб тощо. Володільці земельних наділів три­валий час не мали даної правомочності і одержали її тільки за за­коном Спурія Торія в III ст. до н. е., відповідно до якого наділи ста­ли об'єктами недоторканної приватної власності, а їх володільці — приватними власниками. Повна свобода власності на землю озна­чала не тільки можливість безперешкодно і необмежено володіти нею, а й змогу відчужувати її. Поки земля була власністю роду, такої можливості не існувало.

Вирішувати правову долю речі — значить визначати її право­вий статус, змінювати його на свій розсуд тощо, тобто змінювати або припиняти відносини власності. Змінити можна, наприклад, встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити —одним із способів припинення права власності (фізичним знищен­ням речі, вилученням з цивільного обороту, відчуженням). Розум­не фізичне знищення речі може мати місце в тих випадках, коли з однієї речі виробляють іншу, тобто при специфікації. При цьому дійсно змінюється правовий статус речі — право власності на нову встановлюється відповідно до спеціальних правил. За іншими формами фізичного знищення речі право власності на неї припи­няється. Вилучення речі з цивільного обороту також призводить до припинення права приватної власності на неї. Нарешті, відчу­ження може бути здійснене шляхом продажу, міни, дарування, передачі в позику, переходу права власності за спадкуванням то­що. В усіх цих випадках зміна статусу здійснюється за волевияв­ленням власника, тобто за його розпорядженням.

Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за однієї неодмінної умови — воно не повинно суперечити закону. Цю правомочність власник також може пере­давати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити дану правомочність (хвороба, похилий вік тощо), він мо­же доручити іншій особі продати річ тощо.

У сукупності всі три правомочності (відома тріада) становлять зміст права власності, йото сутність, хоча і не вичерпують всієї різноманітності прояву володіння власника над річчю, його право­вого впливу на відносини власності. Право приватної власності є jus utendi et abutendi, право довільного ставлення до речі. Голов­ний інтерес римлян спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності.

Таким чином, право приватної власності — це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю у своєму інтересі. Виключне тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще і необмеженим, підкреслюючи цим повноту во­лодіння власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді право власності у Римі в усі часи піддавалося певним обмеженням. Як один з проявів пануючого стану воно могло обмежуватися в ін­тересах держави, суспільства, на користь сервітутів, заставодерж-ця та інших прав на чужі речі, на користь сусідів.

Отже, приватне право знало чимало обмежень правомочностей власника, але при цьому римські юристи (і деякі сучасні дослідники) трактували (трактують) право названої власності як виключне і неподільне. Головним в їхньому розумінні приватного права було здійснення власником необмеженого володіння над річчю. Інколи уточнюють, що це правове володіння. Виходячи з наведеного, пра­во власності трактується як володарювання особи над річчю, як відносини, що виникають між власником і річчю. Звідси його непо­хитність: змінити своє ставлення до речі людина може тільки сама і ніхто інший, тобто відносини власності мають усталений, непохи­тний характер, змінити який ніхто не може.

Насправді ж право власності, як і будь-яке, — лише веління па­нуючого класу, і інструмент, через який регулюються відносини між людьми, і передусім, між станами. Відносини власності є сус­пільними і регулюються правом, внаслідок чого стають правовими. Власник у процесі здійснення свого права вступає зі всіма особами, що його оточують, у певні правові відносини. їхній зміст полягає у тому, що власник як суб'єкт права наділений певними правами (во­лодіти, користуватися і розпоряджатися), як і всі, хто його оточує, зобов'язані не порушувати, дотримуватися, поважати тощо, тобто правам власника кореспондують обов'язки оточуючих осіб. Таким чином, порушником права власності може бути будь-яка особа з числа тих, хто оточує власника. Тому захист права власності засо­бами речових позовів, а також саме право називають абсолютним. Отже, право власності — не володіння людини над річчю, не відно­сини між людиною і річчю. Відносини власності — це відносини сус­пільні, відносини між людьми. Саме суспільство через засоби права встановлює правове володіння власника над річчю. Отже, воля сус­пільства первісна, а володарювання похідне. Суспільство в особі держави завжди може змінити межі цієї влади.

Обмеження права власності. Незважаючи на високу оцінку римського приватного права в цілому, воно, як і будь-яке соціаль­не явище, не позбавлене певних прорахунків, недоліків і, зокрема, суперечливих положень. У попередньому параграфі йшлося про визначення права власності як найбільш повної і необмеженої влади особи над річчю, яка належить їй на праві власності. Джере­ла містять немало свідчень, які підтверджують дане положення. Так, римському праву практично невідомий інститут примусової конфіскації власності в публічних інтересах. Не можна було при­мусити власника земельної ділянки продати її в інтересах сус­пільства. Примусовий викуп землі, навіть, з метою передачі її ве­теранам вважався неправовим актом, — писав Цицерон. У 181 р. до н. е. цензори захотіли побудувати акведук на державні кошти. Але будівництво було зірвано лише тому, що один з власників не дозволив вести роботи на його ділянці. В едикті Августа про це бу­дівництво містилося спеціальне застереження про неприпусти­мість прокладення водопроводу через приватні земельні ділянки проти волі їхніх власників. Приватна особа не могла бути приму­шена до виконання публічних акцій проти волі, якщо остання за­чіпала її майнові інтереси. І тільки в післякласичний період було допущено примусову конфіскацію і примусовий викуп майна в сус­пільних інтересах.

З наведеного випливає нібито недоторканність права власнос­ті, його ширина трохи не до безмежності і використання його на свій розсуд. Одночасно римське приватне право знало чимало правових засобів, які тією чи іншою мірою обмежували право власності проти волі власника. Таким чином, поняття власності не сприймало ідею її обмеження. Але останні, про які йтиметься, стосувалися лише окремих правомочностей власника, а не інсти­туту загалом.

Обмеження деяких правомочностей мали місце відповідно до договору або закону.

За змістом будь-які обмеження права власності зводилися до обов'язку власника утриматися від вчинення певних дій — нега­тивні обмеження (in non faciendo) або терпіти певні дії інших осіб. Необхідність обмеження власника вчиняти певні дії може бути зу­мовлена низкою факторів. Незважаючи на нібито безмежну владу власника щодо його власності, інколи останню доводилося обме­жувати в інтересах суспільства чи окремих осіб (наприклад, су­сідів). Даний висновок випливає з такої цитати Дигест: «Аристон відповів на консультацію Церелія Вітала: він не вважає, що можна за правом випускати дим з таверни, яка має сироварню, у лежачі вище будови, хіба що це допускає встановлений сервітут. Він же заявляє: не дозволено випускати з лежачих вище маєтків в лежачі нижче ні воду, ні що-небудь інше, оскільки на своїй ділянці влас­ник управомочений на будь-які дії, але за умови, щоб нічого не проникало в чужий маєток...» (Д. 8.5.8.5-7).

Щодо земельних ділянок обмеження власника здійснювати пев­ні дії могли полягати в тому, що він не повинен був саджати дерева близько до межі сусіда, зводити будівлю, яка могла закрити тому світло.

Поширились обмеження власності, за якими власник зобов'яза­ний був терпіти дії інших осіб. Такою правовою формою обмежен­ня права власності стали сервітути, суб'єкти яких користувалися чужими речами незалежно від волі власника. Такі ж обмеження встановлювалися заставою, що також обмежувала право власника. Подібні обмеження могли встановлюватися й іншими правови­ми актами.

Як вже зазначалося, обмеження могли встановлюватися або за­коном, або волею власника. Законом встановлювалися сервітути та інші права на чужі речі.

Обмеження власності, що встановлювалися законом, відомі ще в епоху Законів XII таблиць. Згодом вони були названі легальними сервітутами. До них належали:

— власник земельної ділянки зобов'язаний допускати на свою ділянку сусіда через день для збирання плодів, які падають з де­рев, що ростуть на його ділянці;

— гілки дерева, що росте на ділянці сусіда, схиляються на су­сідню ділянку, і саме дерево переростає на ділянку сусіда. В тако­му разі останній має право обрізати гілки, що звисають на його ділянку, або зрубати дерево, якщо цього не зробить сусід;

— власник має право не терпіти надбудову сусіда над межею своєї ділянки, а також виступ стіни більше ніж на півфута;

— власник зобов'язаний допускати за певну винагороду прохід через свою ділянку до поховань, які на ній опинилися.

Але, з іншого боку, якщо власник проводить роботи на своїй зе­мельній ділянці, які можуть заподіяти шкоду ділянці сусіда, то останній може вимагати припинення таких робіт. Якщо власник продовжуватиме названі роботи, він повинен видати гарантію, що відшкодує заподіяні збитки.

За волею власника також могли встановлюватися сервітути та інші права на чужі речі, а також й будь-які інші обмеження на ко­ристь третіх осіб.

З наведеного вбачається, що римське право знало різні правові форми обмеження власності. Вони мали юридичну чинність лише за умови, що були правомірними, тобто такими, які спиралися на закон або на волю власника. Неправомірні ж обмеження завжди могли бути оспорені власником і спричиняли відповідальність за цивільним правом.