1) Право власності;

2) інші, дещо обмежені права на речі;

3) договори та інші зобов'язання;

4) Сімейні правовідносини;

5) Спадкове право;

6) інститут захисту приватних прав (вчення про по­зови).

Серед них найретельніше і найглибше були розроб­лені два основних правових інститути, які мали вирі­шальне значення для зміцнення рабовласницького ла­ду:

а) інститут необмеженої індивідуальної приватної власності (сама рабовласницька приватна власність на рабів і землю як головні засоби виробництва стано­вила основу основ рабовласницького ладу);

б) інститут договору (договори були регулятором господарського обігу, гарантом права власності).

Римські юристи вперше розробили право приватної власності як приватне право абстрактної особи. Саме завдяки цьому цей правовий інститут був настільки удосконалений, що пережив на століття своїх авторів. Отже, розподіл права на публічне і приватне є не просто кваліфікаційним розмежуванням. Вони є якіс­но різними сферами правового регулювання. З виник­ненням права у стародавньосхідних державах і до йо­го розвитку у Стародавньому Римі право так і розви­валося як дві порівняно самостійні сфе|ри - публічне та приватне. При цьому ступінь розвитку права, його якісні характеристики визначалися розвитком кожної з них. Недооцінка якоїсь із сфер призводить до дефор­мації всієї правової системи держави.

4. Роль римського права в історії права.

Колись римське право називали «писаним розу­мом» (ratio scripta). Зрозуміло, сучасне цивільне пра­во пішло далеко вперед щодо регламентації складної сфери майнових відносин. Однак багато із сучасних найновіших юридичних конструкцій у своїй першоос­нові мають ті поняття і категорії, які отримали свою розробку і апробацію в римському праві. Виходячи ;і цих міркувань, римське приватне право продовжує залишились основою для вивчення цивільного і торгівель­ного законодавства, базою для підготовки кваліфікова­них юридичних кадрів.

Значення римського прана визначається його вели­чезним впливом не тільки на наступний розвиток пра­ва, а й на розвиток світової культуру в цілому. Римське. праве характеризується неперевершеною за чіткістю розробкою всіх найважливіших правових відносин простих товаровласників (покупець і продавець, креди­тор і боржник, зобов'язання і відповідальність і т. д.).

Римське право, за словами Ф. Енгельса, є настільки класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панівне становище за­ймає приватна власність, що всі пізніші законодавчі ак­ти не змогли внести до нього ніяких суттєвих доповнень.

Римське право справило свій вплив на всі галузі сучасного законодавства. Але найбільшою мірою це тор­кнулося теорії цивільного права. Всі інститути нового цивільного законодавства були пронизані духом рим­ською приватного права, а його принципи і поняття покладені в основу нового законодавства. Такі правові категорії, як «приватна власність», «договір», «делікт», «застава», «іпотека» та багато інших, започатковані з римського приватного права, трактуються майже в усіх країнах однозначно. Тому вивчити достатньо глибоко сучасне цивільне право, не знаючи права рим­ського, неможливо. Сутність багатьох традиційних інс­титутів сучасного цивільного права легше зрозуміти, простеживши витоки цих понять за римським правом.

Римська юриспруденція відзначається високою техні­кою правотворчості, вмінням аналізувати конкретні правовідносини, добре аргументувати свої висновки.. Формулювання правових ідей римськими юристами від­значаються чіткістю, лаконізмом, глибиною змісту, ви­тонченістю форми. Вони є взірцем для сучасних юристів.

Багато висловлювань римських юристів з часом не тільки не втратили свого правового значення, а й ста-ли крилатими, перетворилися на юридичні презумпції (аксіоми). Вони увійшли до скарбниці світової право­вої культури і стали надбанням сучасної юриспруден­ції. Вільне володіння загальновизнаними афоризма­ми, висловлюваннями, термінами не тільки свідчить про високу правову культуру особи, а й значно полег­шує спілкування юристів різних країн.

Оволодіння відшліфованою юридичною технікою римського права необхідне і для законотворчої робо­ти, і для правильного застосування закону. Закони по­винні викладатися не лише зрозумілою будь-кому мо­вою, а й так, щоб редакція закону, його текст цілком відповідали тому, що хотів висловити законодавець. Необхідно, щоб формулювання закону охоплювали всі ті відносини, які прагнув урегулювати законода­вець. І навпаки, редакція закону не повинна давати приводу для застосування його до таких відносин, до яких він не був призначений.