- •Основи римського цивільного права План
- •1. Загальна частина
- •2. Речове право
- •3. Зобов’язальне право
- •4. Спадкове право
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •1. Поняття римського цивільного права.
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •3. Поділ римського цивільного права на публічне та приватне.
- •1) Право власності;
- •4) Сімейні правовідносини;
- •5) Спадкове право;
- •4. Роль римського права в історії права.
- •5. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів.
- •6. Рецепція римського права.
- •7. Римське право в незалежній Україні
- •Періодизація римського права.
- •Періодизація римського права.
- •Поняття і види джерел римського права
- •3. Джерела виникнення і змісту римського приватного права
- •4. Джерела правоутворення в Стародавньому Римі
- •5. Джерела пізнання римського приватного права
- •6. Кодифікація Юстиніана
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •1. Виникнення державного суду
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •3. Поняття і види позовів
- •4. Особливі засоби преторського захисту
- •5.Позовна давність
- •1. Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів
- •2. Суб'єкт права
- •3. Правове становище римських громадян
- •4. Правове становище латинів
- •5. Правове становище перегринів
- •6. Правове становище рабів
- •7. Правове становище вільновідпущеників
- •8. Правове становище колонів
- •9. Юридичні особи
- •10. Опіка і піклування
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •1. Сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •2. Шлюб та його види
- •3. Правові відносини подружжя
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •5. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •Поняття речового і зобов'язального права
- •2. Поняття і види речей
- •Види речей
- •2. Виникнення і припинення володіння
- •3. Захист володіння
- •Захист володіння і речових прав
- •1. Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі
- •2. Поняття і зміст права власності
- •Правомочності власника
- •3. Види права власності
- •4. Спільна власність
- •5. Набуття і втрата права приватної власності
- •6. Захист права власності
- •Цивільно-правові засоби захисту права власності
- •Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •2. Сервітути: поняття і види
- •3. Земельні сервітути
- •4. Особисті сервітути
- •5. Виникнення, втрата і захист сервітутів
- •6. Емфітевзис і суперфіцій
- •7. Заставне право
- •Форми заставного права
- •3.1. Загальне вчення про зобовязання
- •1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті
- •2. Підстави виникнення зобов'язань
- •3. Сторони в зобов'язанні
- •4. Виконання зобов'язань
- •5. Наслідки невиконання зобов'язань
- •Види цивільно-правової відповідальності
- •6. Забезпечення зобов'язань
- •7. Припинення зобов'язання
- •Підстави для припинення зобов'язань
- •1. Поняття та види договорів
- •2. Умови дійсності договорів
- •3. Зміст договору
- •4. Тлумачення договору
- •5. Укладення договору. Представництво
- •3.3. Окремі види договірних зобов'язань
- •1. Вербальні договори
- •2. Літеральні (письмові) договори
- •3. Реальні контракти
- •4. Консенсуальні контракти
- •5. Безіменні контракти
- •6. Пакти та їх види
- •2. Забезпечені позовним захистом:
- •3.4. Позадоговірні зобовязання
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов’язання:
- •3. Зобов’язання ніби з деліктів:
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Основні поняття спадкового права
- •2. Основні етапи розвитку римського спадкового права
- •3. Спадкування за заповітом
- •4. Спадкування за законом
- •Спадкодавець
- •II клас
- •Iiі клас
- •5. Прийняття спадщини
- •6. Сингулярне наступництво
- •Література
2. Суб'єкт права
Той, хто здатний носити право, бути носієм права, визнавався суб'єктом права, особою. Ця здатність — не природжена, біологічна чи якась інша якість людини, а соціальне явище, наслідок соціально-економічного розвитку суспільства. Людина може бути наділена зазначеною здатністю, позбавлена її або обмежена в ній державою. Так, вільна людина, продана в рабство, позбавляється здатності бути особою. Раб, звільнений з рабства, набуває здатності мати право.
У Римі суб'єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби— речі. Проте і вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох факторів (вони будуть розглянуті нижче). Здатність бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктність (са-put) у рабовласницькому Римі визначалась трьома статусами: свободи (status libertatis), громадянства (status civitatis) і сімейного стану (status familiae). За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, перегрини, вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави родини та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрин одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась право-суб'єктність. Зміна статусів одержала назву capitis deminutio.
Стан свободи (status libertatis) — це головний правовий стан: є свобода — є певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з двох наслідків: набуття свободи (раб відпущений на волю) або втрати свободи (вільна людина продана в рабство).
Такі зміни одержали назву capitis deminutio maxima, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) або до його повної втрати.
Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегрини могли стати римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг стати вільновідпущеником (через рабство). Такі зміни правового статусу називалися середніми (capitis deminutio media) і впливали лише на обсяг прав: перегрин, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, який втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Проте зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.
Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві групи: осіб свого права (persona sui juris) — глави родини (pater familias) — і осіб чужого права (persona alieni juris). Всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони знаходилися під владою глави родини.
Гай так визначав осіб, які перебували під чужою владою: «Є такий поділ в праві осіб: а саме: одні особи самовладні, інші — підпорядковані чужому праву. Підвладні, знову ж таки, одні знаходяться під владою домовладики, другі — під владою чоловіка, треті —-в кабальній залежності від іншого» (Гай, 1.28—49).
Під владою домовладики знаходилися усі інші члени родини: сини, дочки, інші низхідні.
Під владою чоловіка знаходилася його законна дружина, яка переходила під його владу за давністю, жертовним хлібом або купівлею. За давністю жінка потрапляла під владу свого чоловіка, коли вона протягом одного року безперервно залишалася дружиною свого чоловіка. За жертовним хлібом (пшеничним) — шляхом виконання спеціального ритуалу (обряду). За купівлею — виконання символічного продажу шляхом манципації.
Якщо ж сам чоловік знаходився під владою домовладики, то його дружина одночасно перебувала під владою свого чоловіка і його домовладики. Перехід жінки під владу чоловіка припиняв владу над нею її домовладики.
Під владою іншої особи перебував також підвладний, переданий іншому домовладиці (за звичай — для відпрацювання заподіяної шкоди).
Особи «чужого права» не могли мати власності (Гай, 2.87) і набували її тільки на користь свого домовладики. Така особа не могла самостійно вчиняти юридичні дії, які б погіршували її становище: відчужувати, приймати на себе зобов'язання без згоди домовладики.
У цивільному обороті домовладика виступає як особа свого права (Д. 1.6.4; Гай, 2.147). Він підпорядкований своїй владі і власному праву. При цьому такими особами свого права визнавалися за Ульпіаном, незалежно від того, повнолітні вони чи ні (Д. 1.6.4). Підвладність владі домовладики не обмежувалася їх публічним статусом.
Здатність людини бути носієм певних прав тепер називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності, хоча й користувалися цим поняттям.
Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність могла виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав: «Хто знаходиться в утробі, охороняється, як нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду» (Д. 1.5.7). Отже, якщо батько дитини, що ще не народилася, помре, то при розподілі спадщини має бути врахована доля того, хто ще не народився.
Римські юристи моментом народження визначали відділення дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у вільнонароджених. З моменту народження дитина ставала носієм прав — могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені будь-які цивільно-правові правочини здійснювалися законними представниками.
Правоздатність припинялась зі смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічної каторги). Якщо людина якимось чином знову одержувала свободу, її правоздатність відновлювалась, хоча і не завжди в попередньому обсязі.
Правоздатність — це здатність бути носієм прав. Резонно постає запитання: носієм яких саме прав може бути людина? В принципі — будь-яких, але в даному випадку йдеться про зміст цивільної правоздатності, про те, з яких конкретних цивільних прав вона складалася.
Правоздатність римського громадянина складалася з двох основних елементів: права вступати в законний шлюб, в якому діти набувають статус римського громадянина (jus conubii), і права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо (jus commercii).
Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права наставала за таких умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (pater familias).
Проте наявність правоздатності — лише один бік правосуб'єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, а скористатися ними особа може самостійно лише за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, а також відповідати за вчинені правопорушення. Іншими словами, дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право також не знало визначення дієздатності, хоча широко користувалося цим поняттям на практиці. На відміну від правоздатності дієздатність у людини наставала не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона була здатною правильно оцінювати свої дії ,усвідомлювати їх значення і відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала і від інших факторів — хвороби, скоєння поганих вчинків тощо.
За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи. До першої належали діти до 7 років (infantes), які. були, абсолютно недієздатними, до другої з 7 до 12 років — дівчатка і з 7 до 14 років — хлопчики, що були обмежено дієздатними. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини: робити дрібні покупки, приймати дрібні дарунки, провадити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати правочини, спрямовані на припинення прав або встановлення якої-небудь повинності (обов'язку), то такі правочини від їх імені вчиняли лише опікуни. Правочин, здійснений без опікуна, зобов'язував неповнолітнього лише в межах збагачення, одержаного за цим правочином.
Третю вікову групу складали особи (з 12 років — дівчатка, з 14 років — хлопчики і до 25 років), які визнавалися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони в первісний стан, в якому вони знаходились до укладення правочину, тобто застосувати реституцію. З розвитком продуктивних сил і цивільного обороту залучення до ділового життя практично недосвідчених, часом наївних і необачних осіб підривало усталеність цивільно-правових відносин. Тому цій категорії осіб з II ст. н. е. було надано право просити собі куратора (піклувальника). Призначення повнолітньому, що не досяг 25 років, куратора обмежувало його дієздатність. Такі особи могли здійснювати правочини тільки з дозволу куратора. Проте за ними зберігалося право самостійно заповідати, а також вступати в шлюб. По досягненні 25 років відпадали будь-які обмеження дієздатності, вона ставала необмеженою, якщо не було інших обмежуючих факторів.
Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздатність. Наприклад, глухонімий не міг укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно більше впливав психічний стан особи. Слабоумні та душевнохворі під час хвороби визнавалися абсолютно недієздатними і не могли вчиняти будь-яких правочинів. Істотно обмежувалися в дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, дотримуватися міри. Марнотратникам призначався піклувальник, який зобов'язаний був піклуватися про їхній майновий стан. При його призначенні марнотратник міг самостійно здійснювати лише правочини, спрямовані на набуття майна. Він же особисто відповідав за вчинені правопорушення. Інші правочини марнотратник міг вчиняти лише зі згоди піклувальника.
Відповідно до римського права жінка не могла зрівнятися в правовому становищі з чоловіком. У період республіки вона перебувала під постійною опікою свого чоловіка, батька або інших родичів, істотно обмежувалася в право- і дієздатності. В період принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, може приймати самостійні рішення з приводу свого майна. Проте і в цей період вона не могла відповідати за чужі борги. Юстиніан помітно послабив обмеження в право- і дієздатності жінки. З його схвалення в Дигестах було записано: «За багатьма постановами нашого права жінки знаходяться в гіршому становищі, ніж чоловіки» (Папініан).
Цивільна честь. Досить істотним обмеженням правоздатності за римським правом було приниження честі. Розрізнялися декілька її видів: а) позбавлення права бути свідком (intestabilitas); б) безчестя, ганьба (infamia); в) погана репутація (turpitudo).
Позбавлення права бути свідком. Цим видом ганьби каралася особа яка була свідком або вагарем при здійсненні відповідних цивільних правочинів, а потім відмовлялася підтвердити здійснення такого правочину або його зміст. Це обмеження правоздатності полягало в позбавленні права бути свідком при вчиненні цивільних правочинів. Воно мало істотне значення, оскільки в очах оточуючих ця особа втрачала довіру до себе.
Найбільш серйозне обмеження було у формі безчестя, ганьби, яке полягало в тому, що римські магістри не допускали до здійснення певних публічних функцій осіб з сумнівною репутацією. Із списків кандидатів в сенатори цензор міг викреслити ту чи іншу особу, якій не було довіри, а також із списків центурії -— вершників. Консул на свій розсуд міг відмовити у висуненні кандидатури в магістри, якщо, на його думку, претендент чимось себе спаплюжив. Претор міг заборонити виступати в суді тій чи іншій особі.
Після падіння республіки контроль цензорів і консулів відпав. Проте утвердилася преторська інфаміа як інститут цивільного права. Ганебними діями визнавалося: виключення зі складу легіону, подвійні заручини тощо. Оголошення особи безчесною тягло за собою позбавлення права виступати в суді представником іншої особи, а також права бути опікуном, обиратися на громадські посади. Інфаміс — особа, що користується поганою славою, яка себе зганьбила. В юстиніанівському праві цей вид обмеження правоздатності склався в спеціальний юридичний інститут, який регулював правове приниження честі.
Погана репутація — приниження честі, ганьба, що мало своїм наслідком обмеження в правах, наприклад, бути опікуном тощо.
Опіка і піклування. У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє право через вищевикладені причини їй призначають опікуна або піклувальника. Римляни не провадили принципової відмінності між цими двома поняттями. Як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, піклувальник: — над ду-шевнохворим, марнотратниками і неповнолітніми.
Відомий римський юрист Павло так характезував опіку: «Як визначає Сервій, опіка є встановлена і дозволена цивільним правом сила і влада над вільною особою для захисту того хто внаслідок віку неспроможний захищатися самостійно...» (Д. 26.1.1.).
Відмінність між опікою і піклуванням в тому, що опіка призначалася над недієздатними особами і цим зумовлювалося право опікуна вчиняти необхідні правочини від імені самих підопічних.
Над неповнолітніми особами (віком від 14 років — хлопчики і 12 років _ дівчатка і до 25 років) спочатку встановлювалося піклування оскільки вони вже були дієздатні (якщо уклали шлюб), але ще не мали достатнього життєвого досвіду. Через це піклувальник не заміняв їх і не обмежував їхньої дієздатності, він лише своїм схваленням надавав юридичної сили правочинам, які укладалися зазначеними особами. З часом відмінність між опікою і піклуванням поступово стирається і зберігається лише в тому, що для визнання юридичної сили за правочином, здійсненим неповнолітнім, вимагалася лише присутність опікуна. У разі його відсутності правочин не набував чинності.
Піклувальник від імені своїх підопічних правочинів не вчиняв. Він не був зобов'язаний бути присутнім при вчиненні ними правочинів але мав право схвалити чи не схвалити даний правочин. Якщо останній не був схвалений піклувальником, він юридичної чинності не набував.
Опіка і піклування призначалися лише над особами свого права, тобто над тими особами, які не були підвладними. Останні мали захист своїх цивільних прав та інтересів в особі тих, під владою яких вони знаходилися.
За кодифікацією Юстиніана опіка встановлювалася над чоловіками до 14 років і жінками до 12 років. Над останніми опіка фактично припинилася.
Піклування встановлювалося над такими особами: душевнохворими марнотратниками, неповнолітніми, які не досягли 25 років, над особами, у яких були такі фізичні вади (глухота, сліпота), що не дозволяло їм самостійно вчиняти певні юридичні дії або захищатися. Крім того піклування призначалося над майном зачатих, але ще ненароджених дітей, майном неспроможного боржника, лежачою спадщиною та за іншими підставами.
Опіка і піклування встановлювалися за заповітом, за законом і за розпорядженням влади. За заповітом батько призначав у разі необхідності опікуна чи піклувальника своїм малолітнім дітям та іншим особам, які цього потребували. Якщо ж не було заповіту, то опіка належала найближчим родичам. Якщо ж ні за заповітом, ні за законом не було опіки і піклування, вони встановлювалися розпорядженням магістрату.
За часів агнатського споріднення опіка мала за мету не захист прав і законних інтересів підопічного, а захист майна роду або сім'ї. У таких випадках опіка була правом найближчого агната. З втратою значення агнатського споріднення зникає і це правило. Без поважних причин від опіки чи піклування не можна було відмовитися. Підставами для відмови від опіки були: а) опіка і піклування над майном трьох осіб; б) управління казенним або імператорським майном; в) обіймання певних посад; г) вік понад 70 років; д) бідність, неписьменність і хвороба. Були й інші передбачені законом підстави для відмови від опіки.
Закон визначав певне коло осіб, які взагалі не могли бути опікунами і піклувальниками. Це — жінки (крім матері і баби), неповнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи і особи, що перебували на військовій службі. Опікуном чи піклувальником міг бути призначений і раб. Факт призначення раба опікуном чи піклувальником одночасно означав звільнення його від рабства. Піклувальниками і опікунами не могли бути кредитори та боржники підопічного. Особа, призначена опікуном чи піклувальником, зобов'язана була в присутності свідків скласти опис майна підопічного. Опіка і піклування призначалися лише над тими особами, в яких було певне майно. Не було майна — не було опіки й піклування. Отже, головним завданням і обов'язком опікунів і піклувальників було управління майном в інтересах підопічних. Опікуни і піклувальники в період республіки могли розпоряджатися майном підопічних на свій розсуд. Проте далеко не поодинокі випадки зловживання змусили владу обмежити таку свободу. В імператорський період відчужувати сільське нерухоме майно можна було тільки з дозволу претора. Це правило потім було поширено і на інше нерухоме майно.
До опікунів і піклувальників ставилися досить суворі вимоги. Вони мали бути забезпечені достатнім майном, користуватися повагою в суспільстві, викликати впевненість у своїй чесності, добропорядності, безкорисливості.
Їх головний обов'язок — піклування про майнові інтереси підопічних. Вони здійснювали управління їх майном й піклувалися про постійне прирощення цього майна, про його схоронність і розумне користування. Опікуни і піклувальники також турбувалися про особу підопічного, його виховання, здоров'я, розвиток тощо, оберігали його від поганих впливів та інших небажаних зазіхань.
Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося найнепоряднішими вчинками і призводило до безчестя.
Опіка і піклування припинялися у випадках, передбачених законом:
а) зі смертю підопічного або досягненням ним повноліття;
б) в разі смерті опікуна чи піклувальника;
в) повної нездатності опікуна чи піклувальника здійснювати свої функції;
г) відмови від опіки чи піклування з поважних причин, визначених законом;
д) позбавлення опікуна чи піклувальника повноважень з боку влади.