10. Опіка і піклування

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє суб'єктивне право їй призначають опікуна або піклувальника. Римські юристи не вбачали принципової відмінності між ци­ми двома поняттями. Але, як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, піклувальник — над душевнохво­рими, марнотратниками і неповнолітніми.

Павло так характеризував опіку: «Як визначає Сервій, опі­ка є встановлена і дозволена цивільним правом сила і влада над вільною особою для захисту того, хто внаслідок віку не­спроможний захищатися самостійно...» (Д. 26.1.1).

Зараз відмінність між опікою і піклуванням вбачають у тому, що опіка призначається над повністю недієздатними особами і цим зумовлюється право опікуна вчиняти необхідні правочини від імені самих підопічних.

Отже, опіка призначалася над малолітніми, тобто над осо­бами, які не досягли 7 років.

Над неповнолітніми особами (хлопчики віком від 14 до 25 ро­ків, дівчатка віком від 12 років до 25 років) встановлювалося піклування, оскільки вони вже були дієздатними (якщо укла­ли шлюб), але ще не мали достатнього життєвого досвіду. Че­рез це піклувальник не заміняв їх і не обмежував їхньої діє­здатності, він лише своїм схваленням надавав юридичної си­ли правочинам, які укладали зазначені особи. Втім, з часом відмінність між опікою і піклуванням у цих відносинах посту­пово стирається і зберігається лише в тому, що для визнання юридичної сили за правочином, здійсненим неповнолітнім, вимагалася присутність опікуна. У разі його відсутності пра-вочин не мав юридичної сили.

Піклувальник від імені своїх підопічних правочинів не вчиняв. Він не мав зобов'язання бути присутнім при вчиненні ними правочинів, але мав право схвалити чи не схвалити да­ний правочин. Якщо останній не був схвалений піклувальни­ком, він юридичної сили не набував.

Опіка і піклування призначалися лише над persona sui juris, тобто над тими особами, які не були підвладними. Ос­танні мали захист своїх цивільних прав та інтересів в особі тих, під владою яких вони перебували.

Піклування встановлювалося над душевнохворими; мар­нотратниками; неповнолітніми, що не досягли 25 років; над особами, в яких були такі фізичні вади (глухота, сліпота), що не дозволяли їм самостійно вчиняти певні юридичні дії або захищатися. Крім того, піклування призначалося над майном зачатих, але ще не народжених дітей; майном неспроможно­го боржника; «лежачим» спадком тощо.

Опіка і піклування встановлювалися за заповітом, за зако­ном і за розпорядженням влади. За заповітом батько призна­чав у разі необхідності опікуна чи піклувальника своїм мало­літнім дітям та іншим особам, які цього потребували. Якщо ж не було заповіту, то опікунами ставали найближчі родичі. Як­що ж ні за заповітом, ні за законом не було опіки і піклуван­ня, вони встановлювалися за розпорядженням магістрату.

За часів переважання значення агнатського споріднення метою встановлення опіки був не захист прав та інтересів пі­допічного, а захист майна роду або сім'ї. У таких випадках опіка була правом найближчого агната. З втратою значення агнатського споріднення це правило не діяло.

Без поважних причин від опіки чи піклування не можна було відмовитися. Підставами для відмови від опіки були: а) вико­нання обов'язків опіки або піклування над майном трьох осіб; б) управління майном держави або імператора; в) обій­мання певних посад; г) вік понад 70 років; д) бідність, непись­менність, хвороба. Були й інші передбачені законом підстави для відмови від опіки.

Закон визначав коло осіб, які взагалі не могли бути опіку­нами і піклувальниками. Це жінки (крім матері та бабці), не­повнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи, а та­кож особи, що перебували на військовій службі. Опікуном чи піклувальником міг бути призначений також раб. Факт при­значення раба опікуном чи піклувальником одночасно озна­чав звільнення його від рабства. Піклувальниками та опікуна­ми не могли бути кредитори та боржники підопічного.

Особа, призначена опікуном чи піклувальником, зобов'яза­на була у присутності свідків скласти опис майна підопічно­го. Опіка і піклування призначалися лише над тими особами, в яких було певне майно. Головним завданням і обов'язком опікунів і піклувальників було управління майном в інтересах підопічних. Опікуни і піклувальники в період республіки мог­ли розпоряджатися майном підопічних на свій розсуд. Проте непоодинокі випадки зловживання змусили владу обмежити таку свободу. В імператорський період відчужувати сільське нерухоме майно можна було тільки з дозволу претора. Це правило згодом пошириться також на інше нерухоме майно.

До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі ви­моги. Вони мали бути забезпечені достатнім майном, корис­туватися повагою в суспільстві, викликати впевненість у їхній чесності, добропорядності, безкорисливості.

Їх головний обов'язок — піклування про майнові інтереси підопічних. Вони здійснювали управління їх майном і піклу­валися про постійне прирощення цього майна, про його збе­реження та розумне використання. Опікуни і піклувальники також турбувалися про особу підопічного, його виховання, здоров'я, розвиток тощо, оберігали його від поганих впливів та інших небажаних зазіхань.

Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося ганеб­ним вчинком і призводило до infamia.

Опіка і піклування припинялися: а) смертю підопічного або досягненням ним повноліття; б) у разі смерті опікуна чи піклувальника; в) повної нездатності опікуна чи піклувальни­ка здійснювати свої функції; г) відмови від опіки чи піклуван­ня з поважних причин, визначених законом; д) позбавлення опікуна чи піклувальника його повноважень магістратами чи іншими органами влади.

1.5. Сімейні правовідносини

1. Сім'я. Агнатське і когнатське споріднення

2. Шлюб та його види

3. Правові відносини подружжя