4. Тлумачення договору

Тлумаченням договору визнавалося роз'яснення його змісту, правильне розуміння основних положень і умов. Адже не всі дого­вори укладалися в такій чіткій і зрозумілій формі, що не викликали сумнівів у розумінні його змісту. Часто виникало суперечливе розу­міння слів і намірів сторін, оскільки слова в дійсності не відповідали наміру сторін. Розвиток ремесла, торгівлі і цивільного обороту зу­мовив появу складних і багатозмістовних договорів, в яких передба­чалися велика кількість умов, строків, обов'язків, відповідальності тощо. Одним словом, зміст договорів постійно ускладнювався, що ще більше зумовлювало необхідність їх однозначного тлумачення.

Найчастіше виникали суперечності між висловленим і дійсним бажанням тієї чи іншої сторони. На цей випадок джерела містять таку відповідь: «Хто говорить одне, а хоче другого, той не говорить того, що означають його слова, тому що він не хоче цього, але й не говорить того, чого хоче, тому що він не ті слова сказав» (Д. 29.5.3).

Отже, він сказав те, чого не хоче, а чого хоче не сказав. У тако­му разі договору не виникає. Тому відомий юрист Цельс наголошу­вав: «Знати закони — означає сприймати не їх слова, а зміст і значення» (Д. 1.3.16). Дана теза застосовувалася і до тлумачення договорів. Правова думка класичного періоду з цього приводу роз­вивалася в гострій боротьбі між представниками різних течій юрис­пруденції. Муцій Сцевола писав: «Інколи більше значить написа­ний текст, ніж наміри сторін» (Д. 33.2.19). Значимість слів особливо підкреслювалася, коли вони проголошувалися в урочистій обста­новці. Противники даної позиції стверджували інше: «В умовах заповітів варто брати до уваги волю більшою мірою, ніж слова» (Д. 36.1.101). Цей висновок стосувався і договорів. В угодах сторін, які про щось домовлялися, було визнано більш важливим звертати увагу на волю, ніж на слова. Проте одностайності в класичний пе­ріод так і не було досягнуто.

5. Укладення договору. Представництво

Договір (contractus) походить від латинського дієслова contrahere, буквально означає (con + trahere) стягувати, тобто зводити до од­ного волю сторін. Це поєднання волі сторін і призводить до укла­дення договору. Процес такого поєднання або, іншими словами, укладення договору — складний набір юридичних дій. Починаєть­ся він з оголошення сторони, яка бажає вступити в договірні відно­сини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягнення пев­ної мети. Таке оголошення пропозиції укласти договір називається офертою (propositio).

Оферта могла бути виражена в будь-якій формі і будь-яким способом, аби вона була доведена до певного або невизначеного ко­ла осіб і правильно ними сприйнята. Це може бути пряма пропози­ція майбутнього боржника або кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб вступити в договірні відносини, або оголошення, зроблене у доступній формі, реклама, виставка товарів на ринку, у лавці, інших місцях.

Кожний договір або група договорів мали свою оферту. Наприк­лад, для стипуляції вона могла мати форму постановки запитання майбутнього кредитора: «Обіцяєш дати мені сто?», на що майбут­ній боржник повинен висловити свою згоду або незгоду укласти договір, що збігається або не збігається з відповіддю. Сама оферта договору не породжувала.

Для виникнення договору вимагалось, щоб оферта була прийня­та зацікавленою особою (акцептована). Прийняття пропозиції ук­ласти договір називалось акцептом. У консенсуальних договорах акцептування оферти і було досягненням угоди, тобто укладенням договору. В інших видах договорів, крім акцептування, оферти, для укладення вимагалось виконання певних формальностей (до­тримання форми, передача речі тощо). Від моменту їх виконання визначався час переходу права власності на річ від відчужувача до набувача, перехід ризику випадкової загибелі речі, настання ін­ших юридичних наслідків.

Для укладення договору вимагалась особиста присутність сто­рін, оскільки зобов'язання трактувалося як суто особисті відноси­ни між певними особами. Юридичні наслідки, що випливають із зобов'язання, поширювалися тільки на осіб, які брали участь у йо­го встановленні. Тому спочатку не допускалося встановлення зобо­в'язання через представника.

Такі обмеження і уява про характер зобов'язання відповідали натуральному господарюванню, коли цінові відносини були в почат­ковому стані. З розвитком обороту поступово, з великою обереж­ністю, але приживається практика укладення договорів через представників. Претори все частіше визнають такі договори.