- •Основи римського цивільного права План
- •1. Загальна частина
- •2. Речове право
- •3. Зобов’язальне право
- •4. Спадкове право
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •1. Поняття римського цивільного права.
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •3. Поділ римського цивільного права на публічне та приватне.
- •1) Право власності;
- •4) Сімейні правовідносини;
- •5) Спадкове право;
- •4. Роль римського права в історії права.
- •5. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів.
- •6. Рецепція римського права.
- •7. Римське право в незалежній Україні
- •Періодизація римського права.
- •Періодизація римського права.
- •Поняття і види джерел римського права
- •3. Джерела виникнення і змісту римського приватного права
- •4. Джерела правоутворення в Стародавньому Римі
- •5. Джерела пізнання римського приватного права
- •6. Кодифікація Юстиніана
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •1. Виникнення державного суду
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •3. Поняття і види позовів
- •4. Особливі засоби преторського захисту
- •5.Позовна давність
- •1. Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів
- •2. Суб'єкт права
- •3. Правове становище римських громадян
- •4. Правове становище латинів
- •5. Правове становище перегринів
- •6. Правове становище рабів
- •7. Правове становище вільновідпущеників
- •8. Правове становище колонів
- •9. Юридичні особи
- •10. Опіка і піклування
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •1. Сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •2. Шлюб та його види
- •3. Правові відносини подружжя
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •5. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •Поняття речового і зобов'язального права
- •2. Поняття і види речей
- •Види речей
- •2. Виникнення і припинення володіння
- •3. Захист володіння
- •Захист володіння і речових прав
- •1. Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі
- •2. Поняття і зміст права власності
- •Правомочності власника
- •3. Види права власності
- •4. Спільна власність
- •5. Набуття і втрата права приватної власності
- •6. Захист права власності
- •Цивільно-правові засоби захисту права власності
- •Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •2. Сервітути: поняття і види
- •3. Земельні сервітути
- •4. Особисті сервітути
- •5. Виникнення, втрата і захист сервітутів
- •6. Емфітевзис і суперфіцій
- •7. Заставне право
- •Форми заставного права
- •3.1. Загальне вчення про зобовязання
- •1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті
- •2. Підстави виникнення зобов'язань
- •3. Сторони в зобов'язанні
- •4. Виконання зобов'язань
- •5. Наслідки невиконання зобов'язань
- •Види цивільно-правової відповідальності
- •6. Забезпечення зобов'язань
- •7. Припинення зобов'язання
- •Підстави для припинення зобов'язань
- •1. Поняття та види договорів
- •2. Умови дійсності договорів
- •3. Зміст договору
- •4. Тлумачення договору
- •5. Укладення договору. Представництво
- •3.3. Окремі види договірних зобов'язань
- •1. Вербальні договори
- •2. Літеральні (письмові) договори
- •3. Реальні контракти
- •4. Консенсуальні контракти
- •5. Безіменні контракти
- •6. Пакти та їх види
- •2. Забезпечені позовним захистом:
- •3.4. Позадоговірні зобовязання
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов’язання:
- •3. Зобов’язання ніби з деліктів:
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Основні поняття спадкового права
- •2. Основні етапи розвитку римського спадкового права
- •3. Спадкування за заповітом
- •4. Спадкування за законом
- •Спадкодавець
- •II клас
- •Iiі клас
- •5. Прийняття спадщини
- •6. Сингулярне наступництво
- •Література
2. Деліктні зобов'язання
До позадоговірних зобов'язань належить група деліктних, тобто зобов'язань, що виникали з цивільних правопорушень. На відміну від квазіконтрактних зобов'язань, в основі яких переважно лежали дозволені дії, основу деліктних, навпаки, складали тільки неправомірні дії.
Цей вид зобов'язань почав розвиток ще із Законів XII таблиць і пройшов складну трансформацію. Вже на той час було визнано, що приватне правопорушення породжує обов'язок порушника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопорушенням delictum privatum, на відміну від кримінального злочину, вважалась неправомірна дія, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. Вона містила також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, крадіжка, дія, що призвела до каліцтва).
Деліктні зобов'язання в стародавні часи тягли відповідальність у вигляді кровної помсти «зуб за зуб», «око за око».
Потім ця санкція трансформувалася в систему штрафів. У таблиці VIII Законів XII таблиць знаходимо відголоски давніх часів: «Якщо вчинить каліцтво членів і не помириться з (потерпілим), то хай і йому самому буде заподіяно те саме». Проте тут же встановлені й інші правила: «Якщо рукою або палицею переломить кістку вільній людині, хай заплатить штраф в 300 асів, якщо рабу — 150 асів. Якщо вчинить образу, хай штраф буде 25». Але вже в ті часи започатковується і майнова відповідальність за заподіяну власнику шкоду. Ця ж таблиця проголошує: «Якщо хто поскаржиться, що домашня тварина вчинила збитки, то Закон XII таблиць повелівав або видати (потерпілому) тварину, що вчинила шкоду, або відшкодувати вартість нанесених збитків».
Пізніше застосування помсти заборонено, а штрафи все частіше замінювалися майновим відшкодуванням заподіяних збитків, і все ж певні особливості деліктних зобов'язань пояснюються їхнім давнім походженням. Так, на відміну від договірних зобов'язань деліктні не переходили в спадщину. Спадкоємець боржника взагалі не відповідав за таким зобов'язанням. До них міг бути закладений позов тільки в тому разі, коли останні одержували певну вигоду внаслідок делікту.
Деліктна відповідальність на відміну від договірної будувалася за іншим принципом, а саме — за кумуляцією. Договірна відповідальність могла бути частковою або солідарною, тобто при кількох боржниках кожний з них відповідав або за своєю часткою, або повною мірою, звільняючи інших співборжників від відповідальності. Деліктна відповідальність при вчиненні делікту кількома особами ніби множилася на їх число. Кожний з тих, хто заподіяв шкоду, відповідав певною мірою (наприклад, за позовом з крадіжки штраф зобов'язані сплатити в повному обсязі всі злодії, які її вчинили).
Не збігалася дієздатність осіб у договірному праві і деліктному зобов'язанні. Неповнолітні не могли вступати в договірні відносини і, отже, нести договірну відповідальність. Деліктна відповідальність наставала і для них.
З часу Законів XII таблиць зберігалась і так звана ноксальна відповідальність домовладики за шкоду, заподіяну його підвладними дітьми і рабами. Якщо делікт вчинявся підвладним або рабом, домовласнику надавалося право вибору — відшкодувати заподіяні підвладним рабом збитки або видати винного для розправи, а пізніше — для їх відробітку. Проте в усі часи римське право розглядало делікт як позадоговірне правопорушення. З цієї точки зору приватне право знало два види правопорушень —договірні (що були порушенням умов договору) і позадоговірні, коли порушник і потерпілий у договірних відносинах не перебували. Римляни так і не прийшли до загального правила, за яким деліктна відповідальність наставала за будь-яке неправомірне порушення заподіяння шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів мала замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень. Деліктом визнавалося і тягло відповідальність тільки правопорушення, яке в законі визначалося як: a) injuria — особиста образа; б) furtum — крадіжка; в) damnum injuria datum — неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.
Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність певного юридичного складу: а) фактична шкода, заподіяна протиправними діями однієї особи іншій; б) винна протиправність дій особи, що вчинила шкоду; в) зазначена протиправна дія визнана законом як приватно-правовий делікт.
Особиста образа (injuria). Цим терміном визначалася будь-яка неправомірна дія, все, що вчинялося не за правом — omne quod non jure fit. Поняття мало і спеціальне значення, більш вузьке — особиста образа. Уже в Законах XII таблиць згадуються основні види образи (кривди): каліцтво членів (ушкодження кінцівок людського тіла, внутрішніх кісток тощо), а також інші особисті кривди дією (нанесення побоїв без поранень, образливих ударів).
Таким чином, особиста образа припускала посягання на тілесну недоторканність вільної людини і тягла відповідальність у вигляді штрафів у конкретно встановлених розмірах. Посягання на честь і гідність та інші особисті нематеріальні блага вільної людини не охоплювалися поняттям особистої образи (кривди).
Преторська практика істотно розширила поняття особистої образи, включивши до нього згадані честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Крім того, претори почали практикувати розміри штрафів на свій розсуд залежно від характеру такої образи. Поняттям особистої образи почала охоплюватися не тільки будь-яка образа дією, але і будь-яке образливе ставлення до іншої особи, що принижувало її гідність.
Пізніше багато із зазначених протиправних дій переходять до категорії публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, й імператорське законодавство встановило за їх вчинення кримінальну відповідальність. Потім взагалі встановлюється правило, відповідно до якого потерпілий міг вимагати визначення і стягнення винагороди за заподіяння образи або кримінального переслідування.
Крадіжка (furtum). Своєрідність римських деліктів полягала у віднесенні до них ще одного протиправного діяння, яке визнається зараз кримінальним злочином, — крадіжки. Проте термін furtum не зовсім збігається з теперішнім поняттям останньої. Це поняття охоплювало собою як крадіжку в точному значенні даного слова, так й інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес — привласнення, розтрату, не тільки крадіжку речі, але також і користування або володіння нею. Іншими словами, поняття furtum є ширшим порівняно з сучасним розумінням крадіжки, охоплювало ряд посягань на чуже майно. І все ж найближче до нього знаходиться поняття сучасної крадіжки.
До крадіжки римське право відносило також наступні діяння:
а) крадіжка користування (furtum usus), коли позичальник за договором позички або хранитель користувалися наданими їм речами понад свої повноваження за договором;
б) крадіжка володіння (furtum possessionis), коли заставодавець свавільно заволодівав даною ним у заставу річчю: власник при цьому здійснює крадіжку власної речі (Гай, 3.204);
в) крадіжка власності furtum, коли узуфруктуарій змінював господарське призначення речі.
Крадіжка — вилучення речі, здійснене обманно з метою збагатитися шляхом (вилучення) самої речі, або користування, або володіння нею (Д. 47.2.1.3).
Для крадіжки характерним є те, що вилучення як самої речі, так й її корисних властивостей здійснювалося всупереч волі її власника. Гай писав: «Крадіжка буває не тільки тоді, коли хто-не-будь вилучає чужу річ, а й взагалі, коли хтось привласнює собі чужу річ всупереч волі її господаря» (Гай, 3.195). Крім цього, необхідними елементами крадіжки були мета одержати вигоду і умисел.
Підстави для позову з крадіжки Гай визначав так: «Позов з крадіжки належав тому, хто зацікавлений, щоб річ була в цілості, навіть якщо він не є її власником. Отже, він належить і самому власнику тільки у тому випадку, коли той зацікавлений, щоб річ не пропала.
Звідси зрозуміло, що довіритель може вдатися до позову з крадіжки в разі крадіжки заставленої речі, і хоча б сам її господар, тобто боржник, украв ту річ, довірителю все ж надається позов з крадіжки.
Таким же чином, якщо сукновал прийме одяг для чищення або кравець для ремонту за певну плату і втратить їх внаслідок крадіжки, то позов з крадіжки він має сам, а не власник, оскільки останньому немає інтересу в тому, щоб річ не загинула, тому що він може вимагати свою річ від сукновала і кравця засобом позову з найму, якщо тільки спроможний сплатити її вартість. Оскільки, якщо вони неспроможні, то самому господарю належить позов з крадіжки, бо він не може одержати від них свого, а для нього важливо, щоб річ збереглася» (Гай, 3.203-205).
На відміну від особистої образи, об'єктом посягання крадіжки були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Відомий юрист Павло так визначав: «Крадіжка є привласнення собі або самої речі, або, навіть, користування нею, або володіння, що має намір створити для себе певні вигоди» (Д. 47.2.1.3). Отже, необхідним елементом крадіжки була майнова вигода через протиправний вплив на чужу річ, тобто animus furandi — умисел вилучити вигоду протиправним способом і проти волі власника.
Тому римські юристи до furtum відносили не тільки таємне викрадання речей, а й привласнення чужої знайденої речі, набуття її шляхом шахрайства тощо. Навіть втеча раба розглядалася як furtum, оскільки, здійснюючи втечу, він ніби сам себе викрадав у власника.
Таким чином, furtum — це будь-яке протиправне і корисливе посягання на чужий майновий інтерес.
Відповідальність за крадіжку встановлювалась різними правовими засобами. Можна було закласти віндикаційний позов про витребування викраденого. Але цей речово-правовий засіб був незручний тому, що покладав на позивача тягар доведення (onus probandi). Більш простим і доступним захистом власника від посягань злодіїв був зобов'язально-правовий засіб — condictio ex causa furtiva, який мав на меті повернути викрадене. Ще одним зобов'язально-правовим засобом захисту, передусім права власності від злодіїв, був позов про крадіжку (actio furti). Він — підстава виникнення позадоговірного зобов'язання, за яким злодій зобов'язувався до сплати штрафу. Відповідальність за ним визначалась залежно від характеру крадіжки: furtum manifestum і furtum пес manifestum. Якщо злодія спіймали на місці крадіжки або викрадена річ в нього знайдена в результаті спеціального урочистого обшуку — це furtum manifestum, якщо ж його затримано через певний час після крадіжки, — furtum пес manifestum.
Злодій, спійманий на місці злочину, за Законами XII таблиць піддавався негайній екзекуції і міг бути навіть вбитий, якщо крадіжка вчинювалася зі зброєю або вночі. В інших випадках його віддавали на розправу потерпілого. Він утримував його протягом 60 днів як боржника. Якщо злодія ніхто не викупляв, потерпілий мав право за своїм вибором або вбити, або продати його в рабство.
Преторська практика змінила встановлену за різних часів систему штрафів за крадіжку, злодій якої був спійманий на місці злочину, і в праві Юстиніана визначається єдиний штрафний інфаміруючий позов (actio furti) проти злодіїв, пособників, співучасників і переховувачів.
При furtum пес manifestum, тобто, якщо злодій не спійманий на місці злочину, за Законами XII таблиць він за позовом зобов'язувався до сплати подвійної вартості викрадених речей. Ця санкція зберігалась аж до Юстиніана.
Крадіжка, злодій якої спійманий на місці злочину, тягла суворішу відповідальність — він присуджувався до штрафу в чотирикратному розмірі вартості викраденої речі. Всі співучасники і переховувачі відповідали в такому ж розмірі, тобто мала місце кумулятивна відповідальність.
Таким чином, з факту крадіжки виникало два зобов'язання. Перше — на підставі кондикції з крадіжки, за якою злодій присуджувався до повернення речі з усіма її прирощеннями. Друге — на підставі позову про крадіжку (actio furti), за яким злодій, спійманий на місці злочину, присуджувався до сплати штрафу в розмірі чотирикратної вартості викраденої речі, а злодій, не спійманий на місці злочину, — до її подвійної вартості.
Неправомірне знищення або пошкодження чужих речей (damnum injuria datum). У ранньореспублікан-ський період римське право ще не знало загального правила про відповідальність за неправомірне заподіяння шкоди чужому майну. В Законах XII таблиць встановлювалась відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення чужих речей, зумовлені головним чином землеробним характером господарства. Так, піддавався страті той, хто зі злим умислом підпалював чужий будинок або скирди хліба, складені біля будинку, або вдавався до іншого таємного знищення врожаю. За злісну вирубку дерев накладався штраф тощо.
Більш загальні норми про відповідальність за неправомірно заподіяну шкоду чужому майну сформульовані пізніше в законі Аквілія приблизно в III ст. до н. е. Проте і вони мали обмежений характер.
Ульпіан писав, що закон Аквілія відмінив усі закони, видані раніше, у яких йшлося про протиправно заподіяні збитки, — як Закони XII таблиць, так й інші (Д. 9.2.1). Цей закон — плебісцит, бо був прийнятий плебсом за пропозицією плебейського трибуна Аквілія. Він складався з трьох глав, дві з яких (перша і третя) встановлювали деліктну відповідальність за заподіяння шкоди чужому майну. Гай відтворює зміст першої глави: «Якщо хто-небудь протиправно вб'є чужого раба, або чужу рабиню, або тварину, то хай буде він присуджений дати власнику стільки міді, скільки було найвищою вартістю цього в даному році» (Д. 9.2.2). Третя глава встановлювала відповідальність за поранення чужого раба або тварини і за знищення або пошкодження чужої речі.
Для настання відповідальності за вбивство або поранення раба чи тварини, а також за знищення або пошкодження чужих речей необхідні були такі умови:
1. Смерть, поранення раба чи тварини, а також інше пошкодження або знищення чужого майна повинні бути вчинені согроге, тобто безпосередньо діями правопорушника. Раб або тварина, наприклад, мають бути вбитими останнім, а не загинути, стрибнувши в прірву, злякавшись правопорушника. Не буде відповідальності й тоді, коли він заморив голодом раба чи тварину, зачинивши їх у хліві.
2. Відповідальність у цих випадках наставала також за умови, що шкода заподіяна согрогі, тобто матеріальним впливом на об'єкт посягання. Раб має бути вбитий або поранений, наприклад, ломакою. Проте, якщо тварина загнана в річку й там втопилася, відповідальність не наставала — тут немає безпосередньої матеріальної дії. Не буде відповідальності, якщо правопорушник відчинив двері приміщення і тварини загинули від холоду, повтікали або розкрив покрівлю і вони загинули від дощу.
3. Деліктна відповідальність за законом Аквілїя наставала тільки за наявності вини правопорушника, нехай найлегшої. За випадок відповідальність не наставала.
4. Заподіяна вбивством раба або його пораненням чи тварини, знищенням або пошкодженням чужих речей шкода відшкодовувалася тільки власнику. Інші особи, зацікавлені в збереженні зазначених речей (володільці, заставодержці, узуфруктуарії тощо), користуватися захистом закону Аквілія не могли — на них він не поширювався.
Заподіювач збитків зобов'язаний сплатити власнику вбитого чи пораненого раба або тварини, пошкодженої чи знищеної речі вищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо заподіювач шкоди вдавався до спроби ухилятися від відповідальності, сума стягнення подвоювалася.
Таким чином, закон Аквілія мав обмежене застосування і не встановлював відповідальності за будь-яке неправомірне вчинення шкоди чужому майну. Крім того, відповідальність правопорушника мала штрафний характер, а не визначалася дійсним розміром збитку. В разі оспорювання вона могла бути подвоєна. Якщо шкода вчинялася кількома особами, то позов закладався до кожної з них (кумулятивна відповідальність). Після настання смерті правопорушника зобов'язання відшкодувати збитки на його спадкоємців у період існування республіки не переходили, але в період імперії відповідали за ним в межах збагачення.
Наведене свідчить, що позов, який випливав з факту вбивства чи поранення чужого раба або тварини, пошкодження чи знищення іншого майна, був за своїм характером штрафним. Між тим, способи заподіяння збитків чужому майну не обмежувалися перерахованими, проте деліктами вони не визнавалися. Іншими словами, велика група позадоговірних правопорушень деліктами не визнавалася і не тягла за собою відповідальності. Преторське право і практика почали застосовувати зазначений закон в усіх випадках неправомірного заподіяння шкоди чужому майну, а це лише согроге согрогі. З часом даний позов почали надавати не тільки власнику вбитого чи пораненого раба або тварини, пошкодженого чи знищеного майна, а й іншим зацікавленим особам (володільцям, детенторам, заставодержцям тощо) і, навіть, кредиторам власника вбитого або пораненого раба та іншого пошкодження чи знищення майна.
Так поступово напрацювалася практика, що забезпечувала відшкодування будь-якої шкоди, заподіяної неправомірними діями. Найголовніші її засади лягли в основу деліктної відповідальності в сучасних правових системах.
Пограбування (гаріпа). Римські юристи класичного періоду розглядали пограбування як протиправне вилучення чужого майна, здійснене силоміць як грабіж (гаріпа) і кваліфікована крадіжка. На думку Папініана, пограбування є крадіжкою із затриманням злодія на місці злочину. Проти грабіжників потерпілому надавався спеціальний позов — про майно, вилучене із застосуванням насильства (actio vi bonorum raptorum). Відповідальність за цим позовом дорівнювала чотирикратній вартості вилученого майна. Його можна було закласти лише протягом одного року після вчинення пограбування. Після закінчення року потерпілий міг стягнути тільки вартість вилученого.
Пограбування розглядалося класичними юристами, а потім і Юстиніаном як делікт, тобто одне з цивільних позадоговірних правопорушень. Гай писав: «Той, хто грабує чужі речі, відповідає за позовом про крадіжку; дійсно, хто більше захоплює чужу річ проти волі власника, якщо не той, хто силоміць віднімає її? І тому правильно сказано, що така людина — безчесний злодій. Але претор запровадив особливий позов на випадок такого злочину, який називався позовом про майно, відняте силою, і тягне за собою протягом року чотирикратний штраф, за спливом року — простий. Цим позовом можна користуватися, хоча б хто відняв одну річ, навіть незначної вартості» (Гай, 3.209).
Пограбування відрізнялося від крадіжки тим, що вчинялося відкрито, не таємно. Інколи правочини вчинялися під впливом погрози (metus) або дій фізичного характеру. Останні почали визнаватися деліктами. Для захисту потерпілих одним з преторів введений спеціальний позов. Згодом деліктом був визнаний також обман (dolus).
З метою уникнення стягнення на майно боржник вчиняв право-чини, спрямовані на зменшення свого майна (fraudem creditorum). Позов проти боржника, навмисні дії якого призвели до зменшення майна, на яке могло бути звернене стягнення, називався позовом Пауліана. Він був спрямований на поворот правочину, здійсненого боржником на шкоду кредитору, і повернення відчуженого майна чи прав до складу майна боржника.
Зазначений позов міг бути заявлений за певних умов:
1) зменшення майна боржника повинно статися внаслідок відповідної дії;
2) боржник свідомо вчиняв зазначені дії, маючи на меті саме через зменшення майна уникнути стягнення на нього;
3) для пред'явлення цього позову до третьої особи, до якої перейшло майно, вимагалося, щоб остання також знала, що зазначені дії вчиняються на шкоду кредиторові.