5. Виникнення, втрата і захист сервітутів

Сервітути встановлювалися різними способами. За цивільним правом найпоширенішим було встановлення сервітутів легатами, уступкою правом тощо. Шляхом цесії встановлювалися всі види сервітутів, а сільські можна було встановити і манципацією. Гай з цього приводу писав, що міські сервітути можна переуступати перед магістратом, а сільські могли бути предметом манципації (Гай, 2. 29). Далі він продовжував, що земельний власник — відчужувач — міг при цьому за додатковою угодою залишити за собою певне право користування наділом, тобто встановити той чи інший сервітут на свою користь за рахунок того наділу, який він відчу­жив. Це називалося відрахування сервітуту. В такому разі набу­вач набував ділянку, обмежену сервітутом.

Ще на початку існування республіки був відомий спосіб набуття сервітуту за давністю. Якщо сервітутом користувалися протягом двох років, він ставав речовим правом користувача.

Спільна власність на земельну ділянку часто призводила до конфліктних ситуацій, які змушували звертатися до суду. При по­ділі цієї власності суддя міг для досягнення пропорційності часток поділу встановити сервітут на користь одного чи кількох колишніх співвласників. Таким чином, останній міг бути встановлений судо­вим рішенням.

Безперечно, сервітут міг бути встановлений заповітом. Уявімо таку ситуацію. Власник однієї ділянки на випадок своєї смерті склав заповіт на користь двох синів, поділивши земельну ділянку на дві частини, з яких одна має зручності, яких не має інша. Запо­відач, знаючи про це, встановив у заповіті сервітут на користь того спадкоємця, який одержав ділянку без зручностей.

Спеціальні способи встановлення сервітутів були створені на провінційні землі. Вони встановлювалися шляхом укладення пактів. Перегрини встановлювали сервітути на користь своїх ділянок від­повідно до права народів: «Ти проводиш воду через ділянки бага­тьох (осіб), встановивши сервітут будь-яким способом. Адже шля­хом угоди чи стипуляції, як правило, встановлюється і це (брати во­ду з річки), хоча ніяка ділянка не може служити сама собі, ні встановлювати користування плодами сервітуту» (Д. 8.3.33.1).

Згодом претори допустили можливість передачі сервітутів шля­хом традиції. Вони ж надавали захист тривалому володінню сер­вітутами, що призводило до встановлення преторської давності для їх набуття. Ульпіан так визначав цей спосіб набуття: «Якщо хто-небудь набував внаслідок тривалого користування і тривалого квазіволодіння право проведення води, то для нього не є необхід­ним доводити, завдяки якому праву зроблений водопровід, тобто через легат чи інші підстави, але він має позов для доведення того, що протягом року користувався не насильно, не таємно, не в по­рядку прекарія» (Д. 8.5.10 рг).

У праві Юстиніана уже були вилучені манципація і процесу­альна цесія, вони були витіснені наведеними вище преторськими способами встановлення сервітутів.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що сервітути встановлювалися цесією, манципацією, традицією, судовим рішен­ням, заповітом, а також преторськими едиктами та за давністю.

Припинення сервітутів. Припинення сервітутів позбавляло пра­ва користувача на користування тими зручностями, заради яких сервітут був установлений. У той же час припинення останнього призводило до повного поновлення права власності, раніше обтяженого сервітутом. Передусім його користувач мав право відмови­тися від користування. У Гая є таке свідчення: «В разі якщо кори­стувач поступається перед магістратом правом володіння і корис­тування власнику цієї речі, то узуфрукт перестає існувати і (повне) право власності поновлюється: але якщо узуфруктуарій здійснює таку передачу сторонній особі, то він зберігає за собою це право, оскільки даний акт вважається недійсним» (Гай, 2. ЗО).

Сервітут може бути втрачений також через тривалість його не­використання. Особисті сервітути на нерухомість втрачали силу, якщо не використовувалися протягом двох років, а на рухомість — одного року.

Предіальні сільські сервітути втрачали чинність в разі їх неви­користання протягом двох років. Сервітути припинялися також при поєднанні в одній особі і власника пануючої, і власника обслу­говуючої ділянки. Це мало місце в тих випадках, коли власник об-тяженої сервітутом ділянки її продавав, а користувач її купував.

Особисті сервітути припинялися в разі смерті особи, на користь якої він був встановлений, або через закінчення строку, на який він був установлений.

Міські сервітути могли бути припинені, якщо їх дальше вико­ристання буде перешкоджати власнику обтяженого сервітутом зе­мельного наділу.

Сервітути припинялися і в разі фізичної загибелі об'єкта сер­вітуту (наприклад, згорів будинок, помер раб тощо).

Своєрідним способом припинення сервітутів було зменшення обсягу правоздатності. Наприклад, особа свого права перетворю­валася на особу чужого права. В такому разі вона втрачала сервітутне право, оскільки була обмежена в своїй правоздатності. І лише в праві Юстиніана було визнано, що найменше обмеження правоздатності (capitis deminutis minima) уже не було підставою для припинення узуфрукта. В класичну епоху будь-яке обмежен­ня правоздатності призводило до втрати сервітуту.

Захист сервітутів. Суб'єкти сервітутних прав, безперечно, на­ділялися можливістю їх захисту. Вони захищалися від реальних та тих, що могли статися в майбутньому, порушень їхніх прав. Наприк­лад, користувачі мали право вимагати повернення сервітутів, втра­чених ними внаслідок насильства з боку третіх осіб, а також в разі зайвого заволодіння сервітутом тими ж третіми особами. Вони мали право вимагати усунення інших порушень, не пов'язаних з втратою володіння сервітутом. Позов для захисту сервітутів спочатку так і називався віндикація сервітутів (vindicatio servitutis), згодом його почали називати конфесорним позовом (actio confessoria).

Зазначений позов був ще більше удосконалений у праві Юсти­ніана. Він надавався будь-якому суб'єкту сервітуту, права якого тим чи іншим чином порушувалися. При цьому конфесорний позов надавався проти будь-якого порушника незалежно від того, чи є він власником речі, обтяженої сервітутом, чи іншою третьою особою. Інакше кажучи, названий позов надавався і проти власника обслу­говуючої речі.

За юридичною природою, конфесорний позов наближався до негаторного. Вимога за конфесорним позовом спрямовувалася на по­новлення стану, який відповідав змісту предіального чи особистого сервітуту, на надання забезпечення від порушень у майбутньому, а також на відшкодування заподіяних ними збитків. Позивач зобо­в'язаний був довести підстави і способи встановлення сервітутів.

Для захисту сервітутних прав були розроблені й інші засоби їх захисту. Для цього використовувалися спеціальні інтердикти, ство­рені претором (наприклад, водні, водопійні, дорожні та ін.). Для за­хисту сервітутів використовувася і публіціанський позов. Ульпіан підкреслював, якщо позов закладений про переданий узуфрукт, то надається публіціанський позов (Д. 6.2.11.1).