7. Припинення зобов'язання

Припинення зобов'язань могло статися різними способами, але найпоширенішим і по суті нормальним способом припинення зобо­в'язань було їхнє виконання. Воно полягало в здійсненні боржни­ком тих дій, які були передбачені зобов'язанням або, іншими словами, в задоволенні вимог кредитора. Отже, зобов'язання при­пинялося: виконанням, заміною виконання, прощенням боргу, но­вацією, заліком, злиттям (рис. 3). Окремі зобов'язання могли при­пинятися смертю однієї із сторін.

Заміна виконання. В житті часто трапляється ситуація, коли боржник не може виконати зобов'язання в натурі, наприклад, по­вернути позичені гроші. Але в нього є інше майно і він може за­мість грошей виконати зобов'язання наданням кредитору певної рівноцінної речі. Це й буде заміна виконання, але вона може мати місце лише зі згоди кредитора.

Гай з цього приводу писав: «Зобов'язання погашається переваж­но платежем заборгованого (боргу); ось чому питають, якщо хтось зі згоди кредитора заплатить борг не тим, чим було визначено першим договором, то чи припиняється зобов'язання саме собою, як вважають наші вчителі, чи боржник по праву залишається зо­бов'язаним, але може захищатися проти кредитора запереченням злого умислу, як це прийнято вчителями протилежної школи» (Гай, 3.168).

Вище зазначалося, що заміна виконання може мати місце лише зі згоди кредитора. Проте цивільний оборот зумовив необхідність допустити заміну виконання в окремих випадках і проти волі кре­дитора. Складне і заплутане законодавство про земельне кредиту­вання спричинило значне розорення землеволодільців. Вони часто не мали можливості погасити взяті ними кредити грошима, яких катастрофічно не вистачало. Тому Юстиніан змушений був при­йняти закон, в силу якого кредитор зобов'язаний був прийняти в уплату боргу нерухоме майно, насамперед, земельні наділи. З цьо­го зробили висновок: хто одержує в уплату річ замість грошей, той прирівнюється до покупця.

Прощення боргу. Припинення зобов'язання могло статися та­кож відмовою кредитора від своїх вимог. Римське право знало дві форми прощення боргу: а) сторони домовлялися про непред'явлення вимог; б) укладали мирову угоду. В першому випадку укла­дався пакт про непред'явлення вимог. Пакт, як відомо, не користу­вався позовним захистом, але давав можливість у судовому про­цесі висунути проти - позивача ексцепцію про домовленість не заявляти претензій один до одного.

Мирова угода (transactio) — це угода про взаємні уступки, до яких вдавалися, коли сторони мали труднощі в доведенні своїх ви­мог. Ульпіан стверджував: «Хто укладає мирову угоду, той всту­пає в угоду про сумнівну справу і про незакінчений спір, що знахо­диться у невизначеному стані» (Д. 2.15.1). Така невизначеність у спорі могла спричинити його затягуван­ня, що в умовах цивільного обороту було невигідно для обох сторін. Мирова угода в такому разі могла хоча б частково задовольнити вимоги кредитора.

Класичні юристи визнали мирову угору окремим джерелом ви­никнення зобов'язань.

Зобов'язання могло припинитися також поєднанням в одній особі кредитора і боржника (confusio). Найчастіше таке поєднання мало місце при спадкуванні, коли спадкоємець-боржник при­ймав спадщину кредитора. Іншим прикладом може бути, коли чу­жий раб або чужий підвладний син заподіяв комусь певну шкоду. В такому разі наставала відповідальність господаря раба або бать­ка підвладного за так званим ноксальним позовом. Припустимо, що підвладний син потрапив під батьківську владу потерпілого або раб, що вчинив шкоду, був придбаний потерпілим. Зрозуміло, що відповідальність у цьому разі не настає, оскільки потерпілий, з од­ного боку, і особа, яка мала відповідати за ноксальним позовом за раба чи підвладного, з другого, збіглися в одній особі.