- •Основи римського цивільного права План
- •1. Загальна частина
- •2. Речове право
- •3. Зобов’язальне право
- •4. Спадкове право
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •1. Поняття римського цивільного права.
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •3. Поділ римського цивільного права на публічне та приватне.
- •1) Право власності;
- •4) Сімейні правовідносини;
- •5) Спадкове право;
- •4. Роль римського права в історії права.
- •5. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів.
- •6. Рецепція римського права.
- •7. Римське право в незалежній Україні
- •Періодизація римського права.
- •Періодизація римського права.
- •Поняття і види джерел римського права
- •3. Джерела виникнення і змісту римського приватного права
- •4. Джерела правоутворення в Стародавньому Римі
- •5. Джерела пізнання римського приватного права
- •6. Кодифікація Юстиніана
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •1. Виникнення державного суду
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •3. Поняття і види позовів
- •4. Особливі засоби преторського захисту
- •5.Позовна давність
- •1. Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів
- •2. Суб'єкт права
- •3. Правове становище римських громадян
- •4. Правове становище латинів
- •5. Правове становище перегринів
- •6. Правове становище рабів
- •7. Правове становище вільновідпущеників
- •8. Правове становище колонів
- •9. Юридичні особи
- •10. Опіка і піклування
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •1. Сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •2. Шлюб та його види
- •3. Правові відносини подружжя
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •5. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •Поняття речового і зобов'язального права
- •2. Поняття і види речей
- •Види речей
- •2. Виникнення і припинення володіння
- •3. Захист володіння
- •Захист володіння і речових прав
- •1. Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі
- •2. Поняття і зміст права власності
- •Правомочності власника
- •3. Види права власності
- •4. Спільна власність
- •5. Набуття і втрата права приватної власності
- •6. Захист права власності
- •Цивільно-правові засоби захисту права власності
- •Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •2. Сервітути: поняття і види
- •3. Земельні сервітути
- •4. Особисті сервітути
- •5. Виникнення, втрата і захист сервітутів
- •6. Емфітевзис і суперфіцій
- •7. Заставне право
- •Форми заставного права
- •3.1. Загальне вчення про зобовязання
- •1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті
- •2. Підстави виникнення зобов'язань
- •3. Сторони в зобов'язанні
- •4. Виконання зобов'язань
- •5. Наслідки невиконання зобов'язань
- •Види цивільно-правової відповідальності
- •6. Забезпечення зобов'язань
- •7. Припинення зобов'язання
- •Підстави для припинення зобов'язань
- •1. Поняття та види договорів
- •2. Умови дійсності договорів
- •3. Зміст договору
- •4. Тлумачення договору
- •5. Укладення договору. Представництво
- •3.3. Окремі види договірних зобов'язань
- •1. Вербальні договори
- •2. Літеральні (письмові) договори
- •3. Реальні контракти
- •4. Консенсуальні контракти
- •5. Безіменні контракти
- •6. Пакти та їх види
- •2. Забезпечені позовним захистом:
- •3.4. Позадоговірні зобовязання
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов’язання:
- •3. Зобов’язання ніби з деліктів:
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Основні поняття спадкового права
- •2. Основні етапи розвитку римського спадкового права
- •3. Спадкування за заповітом
- •4. Спадкування за законом
- •Спадкодавець
- •II клас
- •Iiі клас
- •5. Прийняття спадщини
- •6. Сингулярне наступництво
- •Література
3. Поняття і види позовів
У класичному римському праві позов (actio) є правом домагатися через суд того, що тобі належить (Nihil aliud est actio, quam jus quod sibi debeatur judicio persequendi), тобто позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.
Під час дії формулярного процесу претор мав право давати позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система позовів. У преторських едиктах постійно публікувалися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які отримали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приватноправових інститутів і приведені до певної системи. Розглянемо найтиповіші з них.
Речові та особисті позови (actio in rem et actio in personam). Якщо предметом спору є право на річ, то це —речовий позов (actio in rem), наприклад спір про право власності, сервітутне, заставне або якесь інше речове право. Порушником речового права потенційно може бути будь-яка третя особа, бо в кожної з них може виявитися спірна річ, право на яку оспорює позивач. Хто буде відповідачем за речовим позовом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речового права. Захист засобом речового позову називається абсолютним захистом.
Найпоширеніші речові позови (віндикаційний, негатор-ний, публіціанський та ін.) розглядатимуться далі.
Коли предметом спору є певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, — це особистий позов (actio in personam). Він випливає з особистих правовідносин, що складалися між двома або декількома певними особами найчастіше з приводу договору або іншого зобов'язання. Правовідношення тут встановлюються між конкретними особами. При цьому заздалегідь відомо, хто з них може виявитися порушником і хто — відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.
Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів суворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиблювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясовував передусім, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено в букві договору чи закону. Витоки суворого права були відбиттям більш давніх часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — породження пори пом'якшення формалізму. Наприклад, при відчуженні особливо важливих речей не дотримувались спеціального обряду (так званої манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне право відчужу-вачу вимагати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того ж позивача відхилялись, бо продаж все ж мав місце.
За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:
1.Позови для поновлення порушеного майнового права. За цими позовами задовольнялися вимоги позивача шляхом повернення спірної речі чи боргу, відшкодування заподіяної шкоди;
2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу. Інколи з одного і того самого факту випливали два позови — про відновлення і штрафний. Наприклад, злодій зобов'язаний був повернути вкрадене власнику і заплатити штраф;
3. Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього місяця чи року.
Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного, випадку. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрогі. Наприклад, чужа тварина вбита дрючком, але якщо вона заморена голодом, то відповідальність не наступала. Оскільки кінцевий результат в обох випадках був однаковим, претор застосовував зазначений позов на випадок заморення голодом тварини за аналогією.
Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношення. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма поступки правами, як передача вимоги, претор писав в формулі судці: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Агерій є спадкоємцем Нумерія Негідія і за спадщиною тримав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій передано право вимоги до іншої особи, одержувала позовний захист.
Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстрактні вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права. При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась. Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.
1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (позов до певної особи).
Якщо предметом спору було право на річ, то це був речовий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач. Хто буде відповідачем за речевим позовом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речевого права. Захист засобом речевого позову називався абсолютним захистом.
Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це — персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих правовідносин, що складалися між двома або кількома певними особами, найчастіше з договору або іншого зобов'язання. Правовідносини тут встановлювалися між конкретними особами. При цьому заздалегідь було відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.
2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті»).
Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був пов'язаний буквою договору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вважав, що допустить помилку. При розгляді actio bonae fidei суддя з'ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед те, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено у букві договору чи закону. Позови суворого права були відгомоном давніших часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — породження часу пом'якшення формалізму. Наприклад, якщо при відчуженні особливо важливих речей не додержувались спеціального ритуалу (так званої манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне право відчужувачеві вимагати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача відхилялись, оскільки продаж все ж мав місце.
3. Actio directa («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actio contraria («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допомогою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа. Це було пов'язано з таким принципом римського приватного права, як неприпустимість втручання у сферу чужих майнових прав. Разом з тим, мали бути захищені й права гестора, який добровільно зробив корисні витрати на чужу користь. Для цього йому і надавався «зворотний позов» про відшкодування доцільних витрат на користь господаря.
4. Actio utilis — позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus civile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — corpore corpori. Наприклад, чужу тварину вбили палицею.
Якщо ж її заморили голодом, то відповідальність не наставала. Проте, оскільки результат в обох випадках був однаковим, то претор поширив застосування зазначеного позову і на ситуацію, коли тварина вмирала з голоду від дії чи бездіяльності винної особи, за аналогією.
5. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, передбачені jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.
Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання зобов'язання з перенесення права власності з'явився цей термін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосування кондикції дістали у формулярному процесі. Це персональний позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов випливав з конкретних контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондик-ція про повернення викраденого. Післякласичне право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного позову саме в зобов'язаннях, що виникали з такого збагачення. Це були кондикції: про повернення незаборгованого, сплаченого помилково; кондикція проти того, хто прийняв виконання, яке його ганьбило, або проти того, хто прийняв виконання, заборонене законом. Однією з найпоширеніших була кондикція про повернення майнового надання, мету якого не було досягнуто, а також кондикція про повернення збагачення, що сталося з інших неправомірних підстав.
Римська юриспруденція розробила фундаментальне вчення про кондикції, що стало основою для сучасних позовів з безпідставного збагачення.
6. Actio fictia — позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.
Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвитком господарського обігу виникали нові майнові відносини, для яких jus civile не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист таким відносинам, пропонуючи у формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма уступки прав, як передача вимоги, претор вказував у формулі судді: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Сульпіцій є спадкоємцем Гая і за спадщиною одержав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій було передано право вимоги до іншої, одержувала позовний захист.
7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондем-нації. Застосовувались, наприклад, для судового представництва — в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації — ім'я представника.
8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими можна було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав тощо. Іноді ці функції поєднувалися в одному позові. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього року чи місяця. Отже, потерпілий не лише отримував відшкодування збитків, а й порушник додатково карався майновим обтяженням.
9. Actio popularis — позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу». Такий позов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чи підвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.
Іноді виникала ситуація, коли для захисту одних і тих самих правовідносин право могло запропонувати кілька позовів. Наприклад, furtum у римському праві була цивільно-правовим порушенням. Проти цього делікту приватне право Риму могло запропонувати віндикаційний позов, позов про повернення присвоєного і кондикцію з безпідставно придбаного. Ось у таких випадках йшлося про конкуренцію позовів, тобто одна або декілька осіб наділялися кількома позовами для захисту одного і того самого права, наприклад власності. Право вибору належало позивачеві. Проте задоволення вимоги за одним позовом з конкуруючих знесилювало вимоги за іншими, оскільки заборонялося двічі задовольняти одну й ту саму вимогу. Але якщо за одним позовом вимога задовольнялася лише частково (не повністю), то в такому разі дозволялося заявляти другий позов.