Оповідка десята

«В одній лісистій країні жив шакал на ім'я Чандарава. От якось, знемагаючи від голоду, він прибіг до міста, аби чимсь поживитися. Міські собаки помітили його й страшенно завалували, погналися за ним і почали шарпати за боки гострими зубами. Рятуючи своє життя, він, геть покусаний, забіг по дорозі в будинок красильника, де стояв великий чан, повний синьої фарби. Ховаючись від переслідувачів, шакал ускочив туди і зробився такий синій, що собаки його не впізнали й порозбігалися. Чандарава подався світ за очі і зрештою прибився до лісу. Він був несхожий сам на себе, бо ж синя фарба надала йому зовсім іншої масті. Кажуть так:

Вапно і дурень, жінка й рак, як вчепляться - не відірвать,-

Акула рибу проковтне - гай-гай, не випустить її.

Побачивши цього дивного звіра з синьою, як у Шіви, шиєю, всі лісові жителі - леви, тигри, пантери, вовки та інші хижаки, сповнені неймовірного страху, кинулися врозтіч, примовляючи: «Хтозна-яку штуку втне цей заброда. Краще нам забігти від нього безвісти. Недарма кажуть:

Якщо не знають, ждать на що, про рід не знають і про міць,

Кому довіритись і як, всяк свій талан знаходить сам.

Чандарава збагнув, що вони перебувають у полоні страху,- тож сказав: «О звірі, чому це ви, угледівши мене, стали розбігатися? Вам нема чого боятись! Сам Брахман, сотворивши мене сьогодні, звелів: «Там, де звірі не мають повелителя, віднині я тебе оголошую раджею над усіма ними, і хай титулом твоїм буде раджа Какудрума. От я сюди й прибув, звірі, шоб прихистити вас під покровом парасольки моєї влади. Звуть мене Какудрума, а народився я в тримир'ї». По цих словах леви, тигри та інші тварини заволали до нього: «Повелівай, володарю!» Тоді він надав левові чину головного радника, тигра призначив постільни-°м, пантері доручив охороняти скриньку з бетелевою Уикою, а вовка поставив вартовим біля входу. З родича-и своїми - шакалами - він навіть розмови не заводив, а росто вигнав їх у шию, от і все. В царстві було так заведе-• леви та інші звірі, промишляючи полюванням, всю [69] здобич приносили йому, а він з висоти своєї царської влади розподіляв її поміж підлеглими.

Одного разу, прибувши на зібрання ради, Какудрума почув, що десь удалині страшенно завиває зграя шакалів. У нього від щастя навіть шерсть настовбурчилась, а в очах заблискотіли сльози радості. Не в змозі стриматись, він схопився і сам почав голосно вити. Здивовані звірі вмить усе второпали і засоромлено похнюпили голови. Оговтавшись, загомоніли: «Ну й обдурив же нас пройдисвіт. Це ж усього-на-всього нікчемний шакал, якого слід розшматувати!»

Той з переляку хотів, було, тікати, але не встиг: леви та його підручні роздерли шакалика на дрібні шматочки. Через те я й кажу:

Хто упосліджує своїх і прихиляє чужаків,

Знать, сам собі готує смерть, як раджа той Какудрума».

Вислухав Даманаку лев Пінгалака і спитав: «Ну, а які ти, Даманако, маєш докази, що Санджівака затіває проти мене щось лихе?», а той відповів: «Та він же сьогодні мені поклявся: «Тільки-но почне братись на світанок, я вб'ю Пінгалаку». Оце тобі й докази. Вранці, у той час, коли збирається рада, він увійде з налитими кров'ю очима, з одвислою нижньою губою і, кидаючи на всі боки стривожені погляди, сяде на чільне місце. Ти й сам це побачиш. І тоді, як побачиш, роби те, що треба». Отак піддрочивши лева, Даманака подався до Санджіваки і низько вклонився йому. Віл якось насторожено, повільно підійшов до нього й лагідно мовив: «Благословенний прихід друга. Давно я тебе не бачив. Хай буде благо шановному. Може, тобі щось треба, то я сходжу додому й принесу. Бо ж сказано:

З тих, хто на землі правує, хто багатий і розумний,

Той додому ладен збігать, щоб товариша підтримать».

Даманака йому відповів: «Ет, невелике благо тому, хто все життя прислуговує!

В царських слуг, та це й не дивно, голова завжди в тривозі,-

Від царя залежать статки, і в житті ніхто не певен. [70]

До того ж

Глянь, що роблять царські слуги: ради грошей і багатства

Телепні ці несусвітні волю й ту знічев'я втратять.

 

Прийдеш в світ з великим болем, злигодні тебе обсядуть.

Бо ж вислужувать - на лихо, зазнавать одні нещастя.

 

Знать, жили, але померли

П'ятеро братів бгаратів,

Мов жебрак, блудько, нетяга,

Звиклий завше слугувати.

 

Наїстися не може всмак, не спить ночами від бентег,

Не вимовить правдивих слів,- що за життя ото в слуги?

 

Бреше той, хто слугування назива життям собачим -

Вільно бігають собаки, слуги ж - за чиїмсь велінням!

 

І земля йому за постіль,

Вік вікує без родини,

А худий - аж ребра видно,-

Тож святим назвати можна,

А слуга в усьому винен.

 

Либонь, за те, що терплять слуги,-

Жару і холод, інші скрути,-

Уже давно б їм за законом

Слід од страждань земних звільнитись.

 

Яка в оладках смакота, хай смачно й приготовані,

Коли тобі їх подадуть за послуги принизливі?»

«Що це шановний говорить?» - спитав Санджівака, і Даманака пояснив: «О друже, не личить міністрам розголошувати державних таємниць. Недарма кажуть:

Той, хто державну таїну, яка довірена йому,

Поміж людей розголосив, і смерть, і пекло заслужив.

 

Нарада сам нас наставля - міністра треба задушить,

Якщо державну таїну розголосити здатен він. [71]

Але я, зв'язаний з тобою щирою дружбою, повідаю тобі одну таємницю, про яку дізнався од надійної людини в царському палаці. Як то кажуть:

Як порушено довір'я і від того хтось вмирає,

Винен той, кому довіривсь той, хто вмер,- так вчить нас Ману.

Так ось Пінгалака задумав учинити тобі велике зло. Він сьогодні вранці сказав мені сам на сам: «От уб'ю я Санджіваку, і тоді всі наші звірі надовго втамують голод». Але я йому сказав: «Негоже, володарю, піклуючись про своє благополуччя, зраджувати друга! Сказано ж:

Якщо брахмана вбить - вину знімають просто каяттям,

Ніхто ніколи не простить найменшу зраду в приязні».

І він тоді мені дорікнув: «То цей же пройдисвіт Санджі-вака травоїдний, а ми всі м'ясоїдні, і тому ворожнеча між нами цілком природна. З ворогом панькатись не можна - його треба якимось чином порішити, а коли не зробимо цього, то ще й вину складуть на нас. Бо ж кажуть:

В будь-який надійний спосіб ворога убить належить,

Хоч віддав за нього доньку,- і гріха за те не буде.

 

Кшатрій у бою не дума, як би кращий спосіб вибрать -

Дрони син убив Дгриштадью, як заснув той сном солодким.

Так-от, довідавшись про його намір, я поспішив сюди до тебе. Не погрішив я проти свого сумління, довіривши тобі таку велику таємницю. А тепер роби, як знаєш!» Ці слова вразили Санджіваку, мов блискавка, що влучила в дерево, і дуже засмутили його. Отямившись, він розпачливо заревів: «О, правду, видно, кажуть:

Жінки мерзотникам у руки попадають,

Прихильність володар не часто виявляє,

Багатство скнарі найчастіше дістається,

І випадає дощ на скелю чи фортецю.

 

Завжди цареві догоджав, а він зі мною зле повівсь,

Оскільки я для нього бик, котрий не вартий і гроша. [72]

 

Краще жити у дрімучім лісі,

Краще старцем жебрати по світу,

Краще вантажі возити іншим,

Ніж служить невдячному цареві.

На лихо собі я дружбу з ним завів. Справедливо сказано:

Дружба завжди в тих висока, хто рівняється в багатстві.

Женяться лише на рівні, дука з бідним не подружить.

А також

Олені з оленями блукають у гуртах,

Корови з коровами, цапи з цапами,

Дурні з дурнями, розумні із розумними,

А що всі однакові - міцна в них дружба.

Навіть коли я піду і власкавлю його, все одно милості мені не буде. Недарма ж кажуть:

Як перейметься гнівом хтось - можна швидко заспокоїть,

Зненавистю перейметься - заспокоїти не можна.

Неспроста кажуть іще й так:

Тим служникам, які про пана дбають,

Хто діло зна й не затіває зради,

Загрожує біда, бо ж невідомо,

Досягнуть успіхів чи не досягнуть,

Це все одно, що мореплавцю

Віддатися на волю хвиль морських.

А також

Тих, хто вірний у служінні, зневажають,

Хто закон переступає, тих шанують,-

Царські душі, ніби вітер, перемінні,-

Дгарма служби і для йогів незбагненна.

Тепер я знаю - прислужники Пінгалаки позаздрили, що він милостивий до мене, і ось уже киплять гнівом та зводять наклепи, хоч я повелителеві ніякого лиха й не запо-Діяв. Справедливо кажуть: [73]

Лютують слуги, як владар із них котрогось пригріва,

Отак лютують і жінки, коли котрусь вшанує муж.

Буває, звісно, й так, що ретельного й чесного слугу цар обділяє своєю ласкою, а пронирливу челядь звеличує й шанує. Сказано ж:

Доброчесних, чеснотливих тьмарять ще більш чеснотливі,-

Блиск світильника поблякне, як на прузі сонце зійде».

Сказав тоді Даманака: «Ну, коли так, то нема чого тобі боятися. Хоч він і гнівається, роздрочений твоїми недругами, але ти його заспокоїш своїм хистом добирати слова». На це Санджівака йому відповів: «Ні, друже, так нічого не вийде. Нікчемні лиходії правдою нехтують. От коли б додуматись, як їх знищити. Бо ж кажуть:

Звик багато хто з пандитів жити з підступу, обману,

Чинить добре і недобре, мов верблюд або ворона».

Даманака запитав: «Як же це?», і Санджівака розповів.