Оповідка чотирнадцята

«Є цар на ім'я Нанда, чоловік Землі, володіння якого простяглись аж до самого Світового Океану, що огортає Землю. Нанда прославився силою і мужністю, і слава його була подібна до чистобілого сяйва зимового місяця, а підставка для ніг віддзеркалювала блиск діадем підвладних йому численних володарів. За головного міністра в нього був Вараручі, що опанував усі шастри й проник в суть усіх речей. Його дружина Джая, яку він страшенно кохав, мала примхливу вдачу і частенько сварилася з ним через любовні незгоди. Нещасному Вараручі ніяк не вдавалось її уласкавити. Нарешті він спитав: «Скажи мені, люба, чим я можу тебе порадувати? Що ти захочеш, те я й зроблю». Вона йому на це відповіла: «Коли ти при повні поголиш собі голову і впадеш мені до ніг, то я зміню гнів на ласку!» І тільки-но чоловік уволив її волю, вона дуже зраділа.

А дружина самого Нанди, розгнівавшись, нічим не могла вдовольнитись. Він став благати її: «Кохана, без тебе я не можу й миті прожити. Я ладен упасти перед тобою на коліна, аби тебе власкавити». Вона йому відповіла: «Ось, якщо ти візьмеш у рот вуздечку, а потім, як я сяду тобі на спину і примушу тебе скакати, й ти іржатимеш, немов кінь, тоді я буду щаслива». Погодився на це раджа.

А вранці, коли цар увійшов до зали ради і побачив голомозого Вараручі, він спитав свого міністра: «Чого це ти, Вараручі, поголився з доброго дива?», а міністр йому й відповів:

«Муж усе ладен зробити, як його попросить жінка:

Хоч не кінь, заржати може, голову собі поголить». [231]

Так ось ти, лиходію, морське страховиську, такий самий раб своєї жінки, як Нанда й Вараручі!»

Караламукха їй на те сказав: «Слухай, Рактамукхо, хоч я й задумав проти тебе капость, але дуже прошу тебе, змилуйся наді мною, порадь, як мені житло своє відібрати?» Рактамукха мовила: «Ой, недоумку, я ж тобі все розтлумачила, а ти ніяк не розбереш.

Той, хто мудрих не послуха, пиховито їх зневажить,

Сам собі погибель знайде, як ото верблюд од лева».

Спитав Караламукха: «Як це?», і Рактамукха розповіла.

 

Оповідка п'ятнадцята

«В одному місті жив-був колісник на ім'я Мандаматі. Ніщо в нього не ладналось, і тому він купив верблюдицю та й заходився її годувати й напувати. Потім вона зійшлася з верблюдом, понесла і згодом у тяжких муках привела на світ верблюденя. День і ніч паслася верблюдиця в приміських гаях, смакуючи молодими пагінцями бамбука, манго, палаші і просто на очах повніла та кращала, її дитинча теж незабаром вигналося в могутнього верблюда. Мандаматі доїв верблюдицю і годував свою сім'ю, а на знак ніжності до верблюденяти повісив йому на шию дзвіночок.

Принагідно колісник подумав: «Ой, чого це я займаюсь казна-чим? Я ж годую родину завдяки тому, що пасу верблюдицю. Мабуть, треба пошукати якогось іншого ремесла. Та й грошенят тоді підроблю!» От прийшов він якось додому і сказав жінці: «Знаєш, люба, що я надумався? На цих верблюдах можна добре розжитися. Якщо ти згодна, то позичмо в когось грошей, а я піду в країну Гурджару й куплю ще одну верблюдицю. Тільки ж ти гляди цих двійко, поки я повернуся». Потім колісник подався в Гурджару й привів звідтіля нову верблюдицю. Згодом у нього розвелося ціле стадо верблюдів, що принесло йому достаток. Пастухам, які стерегли худобу, він щороку давав по одній верблюдиці.

Верблюденята ходили пастися в навколишні гаї, скубли там ніжні пагінці й траву, тамували спрагу озерною водою, а надвечір, пустуючи, неквапом вертались додому. Але те, що вродилося найперше, не трималося гурту й завжди пихато чалапало позаду. Верблюди загомоніли: [232]

«Чого це дурне верблюденя від стада відбивається, та ще й теленькає своїм дзвіночком? Коли якийсь хижак наскочить, то йому лиха не минути!» Одного разу верблюди опинилися в густому лісі, а невдовзі, принаджений дзвіночком, прибіг туди лев і, побачивши верблюдів, пішов за ними назирці. Коли стадо спустилось до водопою, а потім дружно рушило додому, лев перетяв дорогу тому верблюденяті з дзвіночком, яке, плентаючись позаду, безтурботно підстрибувало та забавлялося. Тільки-но верблюд вийшов з лісу, лев накинувся на нього, вчепився зубами в шию і задушив його. Тому я й кажу:

Той, хто мудрих не послуха, пиховито їх зневажить,

Сам собі погибель знайде, як ото верблюд од лева».

Вислухавши все, Караламукха мовив: «Люба, Рактамукхо,

Метиковані на шастрах нам підказують, що дружба

Виника на сьомім кроці,- слухай, що я жду від дружби.

 

Хто дає поради іншим та добра їм лиш бажає,

Той ні в цім, ні в іншім світі не зазна тяжкого лиха.

Я тебе довіку шануватиму, тільки дай мені добру пораду:

Не така вже в тім заслуга - доброму добро зробити,

Мудрі тих найбільш шанують, хто добром на зло одвітить».

Рактамукха розсудливо сказала: «Ну, тоді, любий, тобі треба піти і вступити в бій з недругом, який зайняв твоє житло.

Якщо уб'ють - сягнеш небес, як будеш жить - одержиш дім,

Здобудеш тільки у бою котрусь - чи ту, чи ту з чеснот.

Недарма кажуть:

Перед могутнім ти схились, героя щиро пошануй,

Дай жебракові дещицю і мужність рівному яви».

Спитав Караламукха: «А як же це?», і Рактамукха розповіла. [233]