Оповідка третя

«Є в цих краях місто, відоме під назвою Вардгамана, в якому жив знаменитий купець Дантіла, що мав багато різного товару. Він заклопотаний був і міськими справами, і царськими, чим догоджав і городянам, і цареві. Що там казати! Такої спритної людини ніхто зроду-віку не бачив. Але відверто кажучи:

Хто служить повелителю, того ненавидить народ,

Хто щиро дбає про народ, того ненавидять царі,-

Але при протиріччі цім знайти нелегко нам когось,

Хто про народ і про царя однаково умів би дбать.

Минав час. І от якось на подвір'ї Дантіли справляли весілля. Він покликав на нього всіх міських жителів і царевих прибічників, ушанував їх частуванням, вбранням та іншими подарунками. Коли весілля відшуміло, Дантіла запросив до себе в гості самого царя з усіма його дружинами. А один царський слуга, підмітальник у палаці, Горабга, пішов туди непроханий та ще й усівся на чільному місці. Його, звісно, вигнали в потилицю, вкривши ганьбою. Відтоді бідолаха втратив спокій, не спав ночами та все міркував: «Як би мені на того купчика накликати гнів царя? От коли б його ще й скалічити! Ой, не можу я його зганьбити. Правду кажуть:

Як ти не здатний відомстить,

Не соромно впадати в гнів?

Як на жаровні б не стрибав,

Горох її не розіб'є».

Якось уранці, коли цар ще вилежувався в своїй постелі, Горабга, підмітаючи, прошепотів: «Ой, бачив я, повелителю, як Дантіла міцно обнімався зі старшою царицею». Почувши таке, цар схопився, мов ужалений, і спитав: «Слухай, Горабго, чи ти правду сказав? Невже цариця [34] так-таки обнімалася з Дантілою?» Горабга на те мовив: «Божественний, до пізньої ночі я грав у кості і зараз ходжу наче сонний. Сам не знаю, що бовкнув». Цар подумав: «Але ж і Горабга, і Дантіла вільно входять до мого палацу, може, й справді слуга бачив, як Дантіла обнімав царицю? От він і проговорився. Недарма кажуть:

Чого жадає божество, те смертний бачить уві сні.

Що не виходить з голози, те здійснюється наяву.

А також

Дурне чи добре на умі, хай сховане за сім замків,

Стає відоме нам зі слів, знічев'я мовлених вві сні.

 

Ну, а жінка, від неї ж бо можна всього чекати!

 

Із тим шепочеться усмак, на того зирить гаряче,

Милується в душі із тим,- це - жінка, що про те й казать.

Крім того,

З тим - копилить нижню губку і базікає невпинно,

Поглядом за тим стріляє, очі розкрива, як лотос.

 

Багача, хоч він байдужий, на умі собі тримає.

А достойного любові спритно зваблює бровами.

До того ж

Не вситить хворостяк вогню, а океану - тьма річок,

Не всйтить смерті все живе, не вситить жінку й тьма мужчин.

 

Як нема кутка і часу, спраглого нема мужчини,

Лиш тоді Нарада може берегти свою цнотливість.

 

Чарівна, жагуча любка завше, ніби тінь, зі мною,

Як самиця павичева, ласа до любовних ігрищ.

 

Отаких слова і справи - хай легкі а чи важезні -

Все принижують жіноцтво і ганьблять в очах народу. [35]

 

Те, про що жінок не просять, учинить вони готові,

А чого захоче жінка, то доб'ється неодмінно.

 

Навіть і нестримна жінка держиться у певних межах,

Як немає хтивих поруч, як слуга не наразився.

 

Хто до них лише підійде, дід чи красень, чи потвора,

Все одно згодиться жінці, з ним натішиться уволю.

 

Чоловік, жаданий жінці, все одно що стрій червоний,-

Він - подібний до спідниці, що здирається зі стегон.

 

На підлозі лак червоний чавить жінка повсякчасно,-

Так мужчини слабодухі падають жінкам під ноги».

Отак терзаючись тяжкими думками, правитель місця собі не знаходив і нарешті заборонив Дантілі переступати поріг царського палацу. А той, спантеличений таким велінням царевим, подумав: «Ой, правду ж кажуть:

Хто з багачів не гордий? В кого з волоцюг

    нещастя не буває?

Кому жінки душі не ранять? Суворий час

    над ким не владарює?

Хто з гонористих багачів пихи позбувсь?

    Який бідняк у шані?

Хто в сіті підступу не попада?

    Хто вийде з них без болю?

До того ж

Хто з вас ворону білу бачив?

Хто із гравців стрічався чесний?

Ласкава є змія? А чи холодна жінка?

Бездумний цар?.. Хто чув подібне щось?

Напевно, хтось із царських прибічників нашептав йому про мене якихось небилиць. Бо чого б оце ні сіло ні впало державець від мене відвернувся?» Одного дня підмітальник Горабга, побачивши, як Дантілу не пускають на царське подвір'я, посміхнувся і сказав стражеві, що стояв на воротях: «О-о, чуєш, охоронцю! То ж сам Дантіла, пригрітий і приголублений царем, просить милості. Гляди, щоб і ти не дістав од нього по шиї, як я!» Тоді Дантіла й подумав: [36]

«Та це ж Горабга винуватець мого злощастя, і ніхто інший. Правильно сказано:

Хай рядом і низький слуга, украй дурний та без чеснот,

Та якщо служить він царю, у шані завше буде жить.

 

Нехай мерзотник, боягуз, а вже як служить він царю,

То вже й зарозумілий він, не стерпить кпинів і образ».

Поринувши в такі думки, зажурений тим, що втратив довір'я царя, Дантіла пішов додому, а ввечері покликав до себе Горабгу й подарував йому сяку-таку одежину - сорочку і дготі, а потім сказав: «Я тебе тоді вигнав, бо дуже розгнівався: ти ж сів навпроти царського жерця, куди тобі не можна сідати. Отож я тебе й образив. Ти вже, будь ласка, прости мені». А Горабга, убравшися в подаровані сорочку і дготі, відчув себе мало не в раю і мовив: «Ну, що ж, купче, я тобі прощаю. А за шанобу і щедрість твою до мене скоро ти знову зазнаєш царської милості і володітимеш силою розуму». По цих словах він, радісінький, пішов з подвір'я Дантіли. Недарма кажуть:

В мерзотнику і в терезах близька є схожість, певна річ:

То вгору здійметься таріль, то раптом різко піде вниз.

На другий день, прибираючи в палаці, Горабга, підійшов до царя, котрий ще спав, і промимрив: «Ой, який же нерозумний наш повелитель, бо перед тим, як випорожнитися, їсть огірки». Почувши такі слова, цар здивовано сказав: «Гей, Горабго, що за нісенітницю ти верзеш?! Тільки тому, що ти при дворі моєму служиш, я тебе карати не стану. Та хіба ж я так коли чинив?» Горабга відповів йому: «Я, божественний, цілу ніч грав у кості, а як почав прибирати, то раптом задрімав. Що мені в голову вдарило, і що я балакав, не пам'ятаю. Змилуйся, повелителю, це все від того, що мене сон зборов». Вислухав його цар і подумав: я зроду перед тим, як випорожнитися, огірків не їв. абуть, і минулого разу цей бовдур усе вигадав, а я так розпорядився вчинити з Дантілою. Несправедливо я вигнав безневинного. Така людина не могла мене ошукати. Крім тогo без Дантіли і державні, і міські справи почали занепадати». Добре все обміркувавши, цар покликав до себе Дантілу, надарував йому своєї одежі та прикрас і призначив його на колишню посаду. [37]

То я кажу - не треба високо заноситись!» Відповів тоді Санджівака Даманаці: «Та й справді, любий! Як бажає повелитель, так я й зроблю!» І коли він так сказав, шакал повів його до Пінгалаки і мовив: «Ось, божественний, привів я до тебе Санджіваку, а як з ним повестися, сам розсуди». Санджівака поштиво схилився і незрушно стояв перед левом Пінгалакою. Оторочений жовтою гривою, Пінгалака, піднявши праву лапу, прикрашену лазурями, поблажливо й доброзичливо прорік: «Хай у всьому буде гаразд! Звідки ти, шановний, прибув до цього безлюдного лісу?» І Санджівака повів про те, що з ним сталося, як розлучився він з Вардгаманою та ще багато чого. Пінгалака вислухав його і з повагою сказав: «Не бійся, приятелю! Під охороною моєї могутньої лапи живи, як тобі заманеться, а коли що - тримайся мене, бо в тутешньому лісі повнісінько хижої звіроти, то де вже там ужитися поміж неї таким великим травоїдним, як ти?!» Потім Пінгалака в оточенні свого почту спустився до болотяного берега Ямуни, напився досхочу води й подався в ліс, поклавши тягар державної влади на Каратаку й Даманаку. Сам же він з другом Санджівакою бавив час у розмовах, що були пересипані прекрасними висловами. Справедливо кажуть:

З добрими людьми зближатись можна без кінця і краю,

І нема потреби знову повторять, що все це правда.

Оскільки Санджівака мав гострий розум, завдяки вивченню багатьох шастр, незабаром тупуватий Пінгалака теж дечого навчився і став поводитися не як лісовий, а як сільський житель. І не дивина, що Пінгалака й Санджівака цілими днями були разом, не відходячи один від одного ні на крок, а інші звірі блукали собі вдалині. Навіть Кара-така й Даманака не сміли наближатись до повелителя. Відтак левова влада послабшала, і змучені голодом звірі почали розбрідатись по чужих краях. Недарма кажуть:

Цар не дає винагород, і слуги від державця йдуть.

Так пташка залиша гніздо, коли вже дерево всиха.

А також

Шанованих і вірних слуг царю не втримать при собі.

Підуть вони від нього геть, якщо не буде їм платить. [38]

І крім того,

Якщо порушить слово цар, не сплатить слугам гроші в строк,

Царю не вибачать вони і в суперечку вступлять з ним.

Та не тільки слуги і подібні до них, а весь сущий світ тримається на тому, що всі взаємно пожирають одне одного, вдаючись до різних засобів - переговорів, грошових розрахунків, сили і чвар. Ось, наприклад:

За землі б'ються владарі, шукають хворих лікарі,

Шукають покупців купці, а дурноверхих - мудреці.

 

Шукають злодії роззяв, господаря шука прохач,

Коханців - пристрасні жінки, а майстрові - хоч би когось.

 

Озброєні знаряддям всім, на когось ждуть і день, і ніч,

Як ждуть у ріках і морях на добрий вилов хижаки.

А ось іще влучно сказано:

Наміри падлюк і змій не завжди у житті здійсненні,

І тому, мабуть, і досі світ оцей іще існує.

 

І змія, затисши Шамбгу, пацюка хотіла б зжерти,

Що на ньому Ганапаті шлях собі удаль торує.

 

Зжер змію павич би любо, лев, що всівсь на нім Парваті,

Зжерти норовить Ганешу, за слона його прийнявши.

 

Отакі жахні стосунки навіть у печері Шамбгу,

Що й казати вже про інших, як така природа світу.

Тоді Каратака й Даманака, обділені царською милістю, охлялими від голоду шиями стали радитися поміж собою. Даманака мовив: «Втратили ми, достойний Каратако, чільне становище. Чогось Пінгалака дуже подружив з Cанджівакою й відцурався усіх тих, хто був завжди при цьому. Що нам робити?» Каратака йому відповів: «Любий, Пінгалака зараз наших слів і не чує, але я скажу, що [39] він має спокутувати свою провину. Недарма кажуть:

Хоч зневажа міністрів цар, хай знищить він свою вину,

Як це колись Амбіки син вчинив з намови Відури.

А також

Слона нервового й царя, що збилися на манівці,

Міністрам слід чи корнаку на істинну наставить путь.

Але ж ти привів до володаря цього пожирача трави, а це все одно, що своєю лапою притягти розжарене вугілля!»

І сказав Даманака: «Це правда! Мій то гріх, а не повелителя. Бо ж кажуть:

Між баранів поліг шакал, мене злодюга обікрав,

Втрутилась звідниця - всі ми самі собі знайшли біду».

Запитав його Каратака: «Як це?», і Даманака розповів.