Оповідка шоста

«В одному селищі жив осел на ім'я Уддгата, який був у домі пральника єдиною тягловою силою. Вдень він переносив вантажі, а по ночах пасся, де тільки хотів. На світанку, боячись, щоб не потрапити комусь до рук, Уддгата повертався додому, і хазяїн прив'язував його на подвір'ї. Одного разу, блукаючи серед ночі полями, осел зустрів шакала й побратався з ним. Опецькуватий Уддгата і худющий шакал унадилися в город, де росли огірки. Досхочу понаїдавшись їх, вони вранці розбігались по своїх домівках.

Одної місячної ночі осел, стоячи посеред городу, в захваті мовив: «Поглянь, брате мій, поглянь, яка чудова ніч - зараз я, мабуть, заспіваю пісню! Ти тільки порадь, яким голосом її виводити?» А той йому у відповідь: «Чого це тобі раптом закортіло пісню співати?» Раз ми вдались до [251] такого недостойного діла, як крадіжка, то краще вже мовчати! Бо сказано:

Не варто красти кашлюну, а соні йти сторожувать,

Слабким - солодке смакувать, якщо вони бажають жить.

Крім того, твоя пісня не буде милозвучна і здалеку нагадує гудіння раковини. А тут на городі сторожі сплять, вони попрокидаються і вб'ють тебе чи заберуть із собою, отож наминай мовчки напоєні амрітою огірки. Не лізь не в своє діло!» А осел йому на те: «Ти так говориш, тому що живеш у лісі і тебе ніколи не тягло до співу. Кажуть:

Як місяць розсіва пітьму й притислась любка до плеча,

Амріта струменить до вух, яку народжують пісні».

Шакал промовив: «Усе це, братику, так, але ти співати не вмієш. Ти тільки ревеш, то навіщо ж себе занапащати?» Осел уперся: «Тьху на тебе, дурню! Хіба я в співах не пет-раю? То послухай, у чому їх суть:

Сім нот, октави три,

Дієзів двадцять сім,

Усього п'ятдесят

І вісім звуків є.

 

Три паузи,

Дієзів шість

І рага двадцять шість,

І сорок почуттів!

 

Усього сто вісімдесят і п'ять

У музиці частин,

Крім тих, що в ведах,-

їх визначив Бгарата.

 

Через гармонію цих складових

Боги і люди втіху тут знаходять.

Трьохокий подолав Раваку

Під звуки, видобуті з жил.

Чого ж ти, брате, вбив у голову, що я нічого не тямлю в музиці, і не даєш мені співати?» Шакал сказав: «Коли [252] так, любий, то співай собі на здоров'я, а я біля воріт огорожі стану й стежитиму за сторожами. Співай, скільки тобі заманеться». Так вони й поклали. Осел заревів не своїм голосом і навіть незчувся, як сторожі попрокидалися і, скрегочучи зубами, почали дубасити його палицями по чому попало, аж поки знесилений співак повалився на землю. Потім прив'язали йому до шиї ступу з діркою і самі знову полягали спати. А осел, коли минув біль, миттю схопився на ноги, бо така вже осляча порода. Сказано ж

Собаки, коні й віслюки недовго відчувають біль:

Удар дубця відчутний їм, гай-гай, недовше мухурти.

Потім осел із ступою на шиї проломив огорожу, а шакал, побачивши його, зареготав і мовив:

«Дядю любий мій, чудово, ти порад моїх не слухав,

А перлина ця на шиї - нагорода твоїй пісні».

Отак і ти, шановний, не послухав мене, хоч я тебе попереджав». А той, що тримав колесо, озвався: «Твоя правда, друже. Неспроста кажуть:

У кого розуму нема і хто порад не визнає,

Той смерть свою зустріне так, як стрів її Мантхара-ткач».

Той, що знайшов золото, спитав: «Це ж як?», і у відповідь почув таке.