Оповідка десята

«В якомусь місті правив цар на ім'я Бгадрасена, який мав дочку Ратнаваті, що славилася і розумом, і красою. Та ось один ракшас надумався її викрасти. Щоночі він приходив і втішався з нею, але ніяк не міг забрати дівчину з собою, бо її дуже пильно охороняли. А вона, віддаючись йому, чомусь страшенно тремтіла. Так минав час. Одного разу ракшас прийшов і став у закутку покою. І тоді царівна сказала своїй подрузі: «Поглянь, люба, з першими сутінками завжди приходить сюди отой Вікала і терзає мене. Може, ти знаєш, як спекатися цього бузувіра?» Почувши такі слова, ракшас подумав: «Мабуть, сюди ще хтось унадився, аби вкрасти її, та не може. Ось я перекинуся в коня і, стоячи в табуні, побачу, яку подобу й силу він має». Ракшас так і зробив. А тим часом у палац пробрався конокрад і, вибравши того коня, в якого перетворився ракшас, бо, видно, вважав його найкращим, вискочив на нього верхи. І тоді ракшас подумав: «Напевно, він і є той самий Вікала, який, вважаючи мене злодієм, розлютився і прийшов сюди, щоб убити мене. Як же повестися?» Поки він так розмірковував, конокрад вправив йому в рот вудила й щосили вперіщив його батогом. Той, перелякавшись, помчав галопом, а злодій, коли вже опинився далеченько від палацу, став натягувати повіддя, щоб зупинити коня, проте він летів усе швидше й швидше. Конокрад утямив, що його намагання марні, і подумав: «Нема ніде таких коней, які не слухалися б вудил. Це, мабуть, ракшас у вигляді коня! Отож як побачу десь пухку землю, відразу ж там упаду, бо інакше живим не залишуся». І, покладаючи всі надії на своє божество, він ухопився за гілляку дерева вата, повз яке мчав на коні, та й повис на ньому. Роз'єднавшись, кінь і вершник до глибини душі зраділи, що тепер зостануться живими.

Так випало, що саме на тому дереві жила мавпа, колишня ракшасова приятелька. Побачивши переляканого рак-шаса, вона гукнула: «Гей, друже, чого ти відмахуєшся, наче від бджоли? Це ж, людино, твоя їжа, то проковтни її!» Той, почувши голос мавпи, знічено спинився, прибрав свого попереднього вигляду й повернув назад. Злодій, зметикувавши все, розгнівано вхопив мавпу за хвіст і прикусив зубами. А та подумала, що конокрад перевершив силою самого ракшаса, змружила від нестерпного болю очі й з переляку не промовила більше ані слова. Ракшас [262] озирнувся і, побачивши незвичайне видовище, виголосив таку шлоку:

«Із виразу твого лиця я бачу, мавпо, ти в біді,

Твій хвіст Вікала прикусив,- хто вирветься, той буде жить».

І по тих словах він помер. Отож відпусти мене додому. А тобі доведеться залишитися тут і пожинати плоди своєї жадібності».

Той, що тримав колесо, мовив: «О, нема на те причини, за велінням долі трапляється з людьми і добре, й лихе. Кажуть:

Хоча міцну фортецю мав Равана

І Ушанаси дар - вояцтво й зброю,

І океан служив за рів з водою,

А все одно загинув з волі Долі.

А також

Сліпець, горбун, тригрудая царівна

Хоч і не праведно себе вели,

Але мети своєї досягли,

Розпорядилася так ними Доля».

Той, що знайшов золото, спитав: «Як саме?», і той, що тримав колесо, розповів.