Оповідка одинадцята

«В одному селищі жили собі селяни - чоловік та жінка. Він уже був підстаркуватий і здебільшого робив те, що поклонявся богам, а вона, дуже охоча до любощів, ніколи вдома не сиділа і все шастала по чужих чоловіках. От колись побачив її шахрай, який жив з того, що обкрадав багатих людей, і сказав їй: «Слухай, голубонько, я нещодавно поховав свою жінку, а твої краса, чарівність і стрункий стан вразили мене стрілою Смари в самісіньке серце. Тож дай мені упитися солодощами кохання!» А вона на те: «О достойний муже, коли так, то в мого чоловіка є гроші,- але він до того немічний, що з нього вже порохня сиплеться,- ну от, я їх у нього заберу, прийду до тебе, і ми з тобою вдвох подамося до іншого краю, де й купатимемося в любовних утіхах». Він їй сказав: «Це мені до вподоби! Давай удосвіта стрінемося тут, а потім підемо в інше місто, і я з тобою зазнаю там земного щастя». Вона радісно мовила: «Так і буде!» - і повернулась додому. А вночі, коли чоловік спав, забрала всі гроші й рано-вранці побігла в умовлене місце. Шахрай вклонився їй, і вони почимчикували в південний край. Довгенько вони вдвох мандрували, аж ось шлях їм перетяла річка, і тоді той пройдисвіт подумав: «Що ж я робитиму з цією молодицею, весна якої вже давно відцвіла? Може, нишком утекти від неї? А як же гроші? Е, ні, я втечу з грошима!»

Отак він вирішив і сказав їй: «Важко буде переправитись через цю річку, люба! Давай зробимо так: спершу я переберуся з багатством на той берег, а потім тебе візьму на спину й перенесу, як пір'їнку». Вона відповіла: «Хай буде по-твоєму, любий!» - і віддала йому калитку з грошима. А шахрай вів далі: «Голубко, ти дай мені й свою одежу, щоб багатство загорнути, а сама, не соромлячись, сміливо ступай у воду». Жінка погодилася тоді плутяга забрав гроші, одежу, та тільки його й бачили. [226]

А вона, схрестивши руки на грудях, прибилася до того берега, сіла й отетеріло заклякла на місці. Несподівано туди забрела шакалиха з шматком м'яса в зубах і, помітивши рибину, що викинулася на берег, випустила свою здобич і з усіх ніг до неї. Тим часом шуліка ухопив м'ясо й шугнув у небо. Рибина, угледівши шакалиху, метнулась у воду. А та, що сиділа голяка на піску, усміхнувшись, мовила шакалисі, труд якої пішов намарне:

«Шуліка м'ясо ухопив, метнулась риба у ріку,-

От м'яса й риби знов нема! Як буть тобі, шакалихо?»

Почувши це від жінки, яка втратила і багатство, і кохання, шакалиха, також посміхаючись, сказала:

«За мене хай мудріша ти, де ж твій любас, де чоловік?

О безсоромнице, без них тепер голісінька сидиш?»

Поки Караламукха все це розповідав, підплив ще один морський житель і гукнув: «Гей, чуєш, твою домівку зайняв якийсь здоровенний макара». Не знаходячи собі ради, засмучений Караламукха мовив: «Ти бачиш, як мене доля покарала:

Став недругом найліпший друг, кохана жінка відійшла,

У домі оселивсь чужак,- що може статися за цим?

Воістину справедливо сказано:

Тьма-тьмуща всяких бід на бідняка чигає.

Що ж мені робити? Чи розпочати з тим зухвальцем війну, чи завдяки умовлянням вижити його зі свого дому? А може, посваритися з ним або влестити подарунком? Мабуть, я спитаю про це Рактамукху. Недарма ж кажуть:

Хто діло робить, взявши слушну раду

У тих, з ким радитись доконче слід,

Той успіху досягне неодмінно,

Але не той, хто не зробив цього».

Отак поміркувавши, він звернувся до Рактамукхи, що сиділа на дереві джамбу: «Ти тільки поглянь, люба Рактамукхо, які напасті на мене з усіх боків. Он у мою оселю неждано-негадано влізло могутнє чудовисько. До чого мені зараз найліпше вдатися?» Але та відрубала: «Я ж з тобою, невдячний, знатись не хочу, а ти лізеш межи очі! Нічого я тобі, дурило, не радитиму, бо сказано: [227]

Не слід поради всім давать, пораду мавпі даючи,

Знай, птахи втратили гніздо і просто неба стали жить».

Караламукха спитав: «А як же це сталося?», і тоді Рактамукха розповіла.