Оповідка восьма

«Жив у одному лісі лев на ім'я Бгасурака. Одурманений своєю могутністю, він безперестану нищив газелей, зайців та інших звірів, що жили в тому самому лісі. От якось зібралися разом вепри, буйволи, плямисті олені, зайці й звернулись до нього з такими словами: «О повелителю, чого ж це ти суціль усіх тварин вигублюєш, коли тобі, Щоб наїстися, й одної досить? Давай домовимося поміж собою - віднині щодня до тебе приходитиме один звір, Щоб ти його з'їв. Якщо ти пристанеш на цю угоду, то до кінця життя не матимеш ніякого клопоту, а ми не порушимо свого слова, і таким чином буде дотримано царської Дгарми (звичаю). Бо ж сказано:

Хто ліками не зловжива, а в них бо є й живе срібло,

Той мудро чинить, певна річ,- здоров'я зміцнює своє. [59]

 

Якщо народом цар розумно править,

То й край його, хоч небагатий,

Даватиме прибуток, як арані,

Що їх потреш, дають вогонь жертовний.

 

Якщо правдиво править цар,

Він має райську благодать,

Якщо пригнічує народ,-

Себе знеславить, поганьбить.

 

Владика доїть свій народ

Потроху, як пастух корів,

Проте годує й стереже.

Так чинить справедливо він.

 

Якщо з народу хоче цар

Все вичавить, то - глупота!

Це все одно, що цапа вбить,

Щоб раз лиш голод вдовольнить.

 

Якщо достатку прагне цар, він мусить дбати про народ,

Давать дарунки, шанувать,- так дбає садівник про сад.

 

Щоб бути світочем, владар олію з підданих бере,

Тож мусить пам'ятать про них і їм віддячувать як слід.

 

Корову в час доїння чимсь задобрюють - так і народ.

Щоб дерево дало плоди, його слід щедро поливать.

 

Лиш на доглянутій землі зерно приносить урожай,

Так і доглянутий народ царю відплачує добром.

 

Коштовні речі та скарби, зерно і все, що має цар,

Володарю дає народ, як упослідження не зна.

 

На троні процвітає цар, як робить підданим добро,

А як народ живе в біді, цар до погибелі іде».

Після цієї довгої тиради Бгасурака мовив: «Істинну правду кажете ви, шановні! Але, якщо хоч один день до мене ніхто не приходитиме, тоді я вас усіх пожеру!» Звірі на тому порішили і стали спокійно блукати собі лісом, не боячись за своє життя. Минали дні, і кожного разу перед обідом до лісового царя приходив чи то якийсь немічний [60] звір, чи той, що впадав у вайраг'ю, чи такий, котрого турбувала доля дружини або дитинчати.

І ось настав час зайцеві туди йти. Дуже не хотілося сірому вирушати в дорогу, однак його підганяв увесь тваринний світ. Він ледве плентався, думаючи про те, яких мук йому доведеться зазнати, і раптом помітив криницю. Заєць підскочив до неї, зазирнув у воду й побачив там своє відображення. Отут він здогадався, як можна знищити лева: «Я роздратую Бгасураку, доведу його до шаленства і хитрощами примушу стрибнути в криницю». Аж наприкінці дня причапав заєць до Бгасураки, який з голоду так розлютився, що в нього навіть піна збилася в куточках пащі. І подумав лев: «Ну, завтра вранці я всю звіроту пожеру в цьому лісі!» Поки він отак міркував, до нього тихенько підійшов заєць і низько вклонився. Розгніваний Бгасурака накинувся на нього з лайкою: «Як же це ти, найнікчемніший серед зайців, посмів запізнитися і чого прийшов сюди один, такий мізерний?! Так-от, через твій негідний вчинок я тепер винищу всі звірячі роди!»

А заєць покірливо мовив: «Ні, повелителю, нема в тому моєї вини, інші звірі теж не винні. Звольте, наш володарю, вислухати, з якої причини це сталося». Лев проричав: «Швидше розповідай, поки не попав мені на зуби!» І тоді заєць повідав: «О повелителю, сьогодні всі звірі, знаючи, що настала моя черга і що я дуже малий, послали разом зі мною ще чотирьох зайців. І от, коли я з ними йшов до тебе, із свого лігва вискочив якийсь величезний лев і страшенно заричав: «Куди це ви прямуєте? Ану, згадуйте своїх богів-покровителів та готуйтесь до смерті!» Тут я йому й кажу: «Ми йдемо до нашого повелителя лева Бгасураки, який нас чекає, щоб пообідати нами у призначений час». А він як заричить: «Та як на те ішлося, то це мій ліс. Зі мною всі звірі мають домовлятися, в який час їм слід приходити до мене на обід! Злодій і брехун отой ваш Бгасурака! Мотай швидше до нього й поклич сюди,'а четверо зайців зостануться в мене заложниками. Хто з нас двох виявиться могутнішим, той буде тут раджею і дістане право всіх пожерти. От я й поспішив з цією звісткою до повелителя. Через те й спізнився. Більше мені нема чого сказати, володарю».

Вислухав його Бгасурака й мовив: «Ну, ось що, любий, покажи-но мені того лева-розбишаку, на якого я вивергну свій гнів. Сказано ж:[61]

Земля, союзник, золото,- ось вірних три мети війни,

Якщо нема з них жодної - не треба й затівать її.

 

Якщо мала пожива жде, а то й поразка може буть,

Хто розуму не втратив, той не буде затівать війни».

Заєць погодився: «Істинна правда, владико. За свою землю або проти кривдників б'ються кшатрії (воїни). А той лев притаївся у своєму лігві, як у фортеці, і напав на нас зненацька. З ворогом, який засів у фортеці, впоратися важко. Недарма ж кажуть:

Ні табун слонів могутніх, ані коней сотня тисяч

Для царя не важать стільки, як одна міцна фортеця.

 

Лучників загін хоробрий, що за мурами товстими,

Вславить і царя, й фортецю - твердять так в боях навчені.

 

Вішвакарман, що злякався воїв Хірашньякашіпа,

За порадою владики звів у давній час фортецю.

 

Цар сказав: «Хто у фортеці, той звитяжно бій завершить».

Ось чому із того часу зведено фортець багато.

 

Без зубів змія - слониха без потіння в пору тічки.

Без фортеці повелитель - для нападників пожива».

Вислухавши зайця, Бгасурака проричав: «Хоч він і в фортеці засів, ти, любий, покажи мені того лева-розби-шаку, і я з ним розправлюсь. Бо ж сказано:

Хто хворості не подола, не переможе ворогів,

Той знайде смерть свою від них, хоч би яким могутнім був.

А також

Якщо жадаєш в щасті жить, ні ворогів, ані хвороб

Ще в зародку не зневажай, адже ж однакові вони.

До того ж

Хай, як на неміч, дивиться на ворога,

    хто захмелів од слави,-

Хоча спочатку можна з ним розправитись.

    А що з ним буде згодом? [62]

А згодом нездоланним ворог зробиться,

    мов навісна хвороба,

Що нам спочатку не загрожує,

    а потім з ніг нас валить.

А ще

Хто в силі власній впевнений і йде в похід на ворога,

Той знищить багатьох один, як той Бгаргава кшатріїв».

Заєць промовив: «Все це справедливо, але мені здалося, що він дуже могутній! То хіба ж можна повелителеві вирушати в бій, не знаючи, на що здатний ворог?! Неспроста ж кажуть:

Хто в бій іде, не знаючи ворожих сил і сил своїх,

Той неодмінно пропаде, немов метелик у вогні.

 

Хто на сусіда сильного в гордині йде, відступить той,

Як слон від кручі відступив, зламавши ікла об стрімчак».

Бгасурака гаркнув на нього: «А тобі яке діло? Веди до нього, та й годі, хоч він і в фортеці!»

Заєць озвався на те: «Якщо так, то ходімо, володарю!» - і сам поскакав попереду... Коли наблизились до криниці, він сказав: «О повелителю, хто може встояти перед твоєю могутністю?! Отой лев-розбишака, тільки-но помітив тебе, одразу ж сховався в своєму лігві. Іди туди, куди я тебе направлю». Бгасурака звелів: «Ану, кажи, де його лігво!» І тоді заєць показав йому криницю. Дурний лев заглянув у неї і, побачивши в воді своє відображення, нестямно заричав, а з глибини те ричання відлунило вдвічі голосніше. Бгасурака подумав, що то заревів його ворог, миттю кинувся в криницю сторч головою й розпрощався з життям. Заєць дуже зрадів, що так усе скінчилося, і заспокоїв інших звірів. Заживши серед них великої слави, він розкошував у тому лісі довіку. Так-от я й кажу:

Якщо в малого розум є, то що йому дурного міць?

Отож у лісі гордий лев із волі зайця утопивсь.

Якщо шановний хоче цього, то я зараз же піду туди й силою свого розуму зруйную дружбу Санджіваки й Пінгалаки».[63]

«Що ж,- відповів йому Каратака,- тоді йди, і щасти тобі доле. Хай справдяться наші надії!»

І ось Даманака, вибравши час, коли біля Пінгалаки не було Санджіваки, підійшов до лева й шанобливо вклонився, а той його запитав: «Де це ти так довго пропадав?» Даманака відповів: «Не потрібен я був божественному, через те й не приходив! А тепер, як довідався, що благоденство раджі під загрозою, я, сповнений тривоги, скріпивши змучене лиховісним полум'ям серце, сам явився до тебе на розмову. Сказано ж:

Хто іншим не бажа біди, тому повинен всяк сказать

Хай добре щось, хай прикре щось, приємне чи образливе».

Вислухавши слова Даманаки, що за ними крився якийсь намір, Пінгалака спитав: «На що шановний натякає? Розповідай, коли вже розповідати почав!» І Даманака повів таку мову: «Божественний, Санджівака замислив чорне діло проти влади твоїх благословенних лап і сам сказав мені про це віч-на-віч: «О Даманако, бачу я, що своєю могутністю перевершую Пінгалаку і знаю його сильні й слабкі сторони. Через те я його вб'ю і сам правитиму всіма звірами, а тебе візьму до себе за міністра». Зачувши цю брехливу оповідь, Пінгалака, немов уражений ударом грому, приголомшено мовчав. Даманака помітив, що Пінгалака змінився на морді,й подумав: «Ну, ось тепер неодмінно раджа погубить міністра Санджіваку, хоч вони і в дружніх стосунках. Адже кажуть:

Панує в царстві цар, в руках міністра - лад,

    обтяжливий для нього.

Однак, що він слуга, зневажує міністр,

    від влади захмелівши.

Він, вершачи діла підлеглих, у душі

    подумує про царство

І на життя царя, в полоні дум отих,

    готує підлий замах.

То що ж далі робити?» А Пінгалака, сяк-так оговтавшись, сказав Даманаці: «Санджівака - вірний мій слуга, чого б він затівав проти мене змову?», на що той відповів: «Слуга він чи не слуга, це ще нічого не означає. Недарма сказано:[64]

Нема людини на землі, що не жадала б стать царем.

Той, хто не думає про це, приречений служить царю».

Пінгалака заперечив: «І все ж таки, друже, не маю я на нього зла. Адже справедливо мовиться:

Хто із любих нам безгрішний? Хоч неправильно він чинить,

Але вже як нам він любий, всі гріхи йому прощаєм».

Даманака на це сказав: «Ось у цьому і вся біда.

Тим, до кого цар прихильний, байдуже, які ті будуть,-

Благородні чи не дуже,- а найперш дається щастя.

З іншого боку, за які це заслуги повелитель наблизив до себе Санджіваку, таж той не славиться жодною з чеснот?! Може, ти, божественний, сподіваєшся за допомогою цього опасистого велетня подолати своїх ворогів? Даремно! Він же травоїдний, а всі недруги твоїх божественних лап хижаки, які харчуються м'ясом. Отже, у зіткненні з ворогами він тобі не помічник. Його слід було б звинуватити у зраді й прикінчити!»

Пінгалака не погодився з ним:

«Як цар про когось добре слово мовив,

Того провини згадувать безглуздо.

 

Адже інакше люди це й не сприймуть,

Як вихватку проти царя самого.

До речі, я за твоєю порадою пообіцяв йому безпеку. Чого ж ти на нього наговорюєш? Крім того, нема ніяких вагомих доказів проти друга нашого Санджіваки. Правду ж кажуть:

Не треба дайтью убивать лише за те, що викрав Шрі,

Отруйне дерево рубать не слід, якщо вже сам зростив.

 

Тим, хто живе, чи слід було життя давать?

Якщо вже дав, то і підтримуй повсякчас;

Той, хто підняв і кинув - в соромі горить.

Падіння не боїться той, хто на землі стоїть.

 

Хто добрий у ділах усіх, того чесноти в доброті,

Того, хто добрий в глупоті, лиш милостиво добрим звуть.[65]

Так-от, не бачу я причин підозрювати його в змові і кари на нього не накладатиму».

Сказав на це Даманака: «Не в тому, владико, полягає ; царева дгарма, щоб прощати умисел змови. Бо ж кажуть:

Якщо у тебе і в когось одна і та мета, і

І певно знає той про це ще й слабкості твої, з

Його негайно треба вбить, немов того слугу,

Який півцарства увірвав,- інакше й сам загинеш.

Але ти забув про дгарму царя заради дружби з Санджі-вакою і таким чином посіяв невдоволення серед підданих своїх. Через цього травоїдного і твоє єство незабаром зміниться. Коли ти його не вб'єш, то втратиш здатність добувати на прожиток м'ясо. Тоді тебе всі покинуть і ти неодмінно загинеш. Товаришування з Санджівакою до добра не доведе - тобі ніколи й не заманеться піти на полювання. Неспроста мовиться:

Як смертні служать іншому, так інші служать смертному.

Немає в цьому сумніву - людина так влаштована.

До того ж

На гарячій сковорідці висиха води краплина,

А на лотоса пелюстці блискотить, немов перлина.

 

В мушлі ж, десь на дні морському, крапля справжнім перлом стане.

Тож якою буть краплині, від оточення залежить.

А також

Від стосунків з непорядним, далебі, й святі псуються,

Від зв'язків з Дурйодганою крадієм корів став Бгішма.

Через те святі й відкидають спілкування з підлими. Сказано ж:

Не слід давати захистку тому, кого не знаєш ти.

Так Мандавісарпіні, бач, через блощиць загинула».

Спитав Пінгалака: «Як же це сталося?», і Даманака розповів йому.[66]