Оповідка десята

«В одному селищі жив багатий старий купець, якого звали Каматура. Так-от він, поховавши свою дружину, охоплений любовною жагою та вражений стрілами Ками, дав чималий викуп бідному купцеві й узяв його дочку собі за жінку. Але дівчина, хоч і прагнула кохання та ласки, навіть дивитись не могла на дідугана. Ось дуже добре сказано: [223]

Нещастя для мужчини - сивина -

Його красуні милі обминають,

Мов на колодязі уздрівши кістку,

Що для чандалів хтось її поклав.

А також

Покручений увесь, мов дерево сухе,

    ховається від вітру,

Пощерблені пеньки лишились від зубів,

    тече із рота слина,

Нездатний говорить, блукає тьмавий зір,

    в пружках лице, о горе! -

Байдужі родаки, і жінка, і сини

    старого зневажають.

От якось, коли лежала вона з чоловіком в одній постелі, відвернувшись від нього, у домівку раптом вдерся злодій. Побачивши його, жінка з переляку міцно притиснулась до старого. У того від радості волосинки збилися на тілі, і він подумав: «О! Як вона обняла мене! Ти диви!» - і раптом помітив злодія, що причаївся в кутку. «Ага,- здогадався купець,- це вона злякалась його і тому так пригорнулась до мене». І сказав злодієві:

«Котра відштовхує завжди, а зараз раптом обняла,

О благодійнику! Таку хутчій подалі забери!»

І, коли той уже виходив, ще кинув йому вслід: «О злодію, приходь до мене щоночі. Нехай моє багатство стане твоїм». Тому я й кажу:

Котра відштовхує завжди, а зараз раптом обняла,

О благодійнику! Таку хутчій подалі забери!

Що й казати? Цей старий ласолюб усе своє багатство сам віддав злодієві. І ти так учинив».

А поки Караламукха й Рактамукха сперечались між собою, з моря вилізло ще якесь чудовисько і сказало: «Слухай, макаро, твоя жінка вже давно поститься, і, не дочекавшись тебе, вона розпрощалася з життям». Стривожений до глибини душі, Караламукха мовив: «Ой, яка ж мене, безталанного, біда спостигла! Недарма кажуть: [224]

Дім, власне кажучи, не дім, якщо нема хазяйки в нім.

Він гірше нетрів лісових, нехай розкішний то палац.

 

З жоною ж в нетрях і курінь - немов оздоблений палац,

Як дім покинула жона, він мовби лісу глушина.

А також

Як дім у когось без жони, що щебетала б лагідно,

Нехай у пустинь той іде, правдиво, пустка дім такий.

Зглянься наді мною, друже, прости мені гріх супроти тебе, бо інакше я ступлю в полум'я розлуки з коханою своєю!» Мавпа Рактамукха засміялася й мовила: «Та я давно вже помічаю, хто жінці потурає, того вона в покорі тримає. А тепер іще раз переконалася в цьому. То чого ти журишся, тобі б радіти треба. Коли така погана жінка помирає, слід влаштувати свято. Кажуть так:

Ту легковажну із жінок, що жить не може без сварок,

Мужі вважають старістю в подобі лютої жони.

 

Отож, хто прагне в світі цім щасливо жить і поживать,

Той мусить жінку обминать і на ім'я не називать.

 

Той, хто стегнисту покохав, не взнавши норову її,

Від неї знайде свій загин, немов метелик на вогні.

 

Красиві, звабливі з лиця, однак отруйні у собі,

Подібно до плодів гунджі,- така натура всіх жінок.

 

Не пустить думки на язик, а те, що по очах збагнеш,

Не здійсниться, і не надійсь,- така вже вдача у жінок.

 

Та хай і так! А що й казать про витівки шелихвісток!

Якщо вони готові вбить зачате у собі дитя?!

 

Дурне те парубча, котре любов знаходить у черствій,

В жорстокій - ласку й доброту, в холодній - пломінь почуттів».

І мовив Караламукха: «Твоя правда, друже! Але що я маю робити? Я безглуздо розкраяний надвоє: з одного [225] боку гине моя сім'я, а з другого - руйнується дружба з тобою. Ось так буває з кожним, над ким тяжіє доля. Кажуть:

За мене хай мудріша ти, де ж твій любас, де чоловік?

О безсоромнице, без них тепер голісінька сидиш?»

Рактамукха спитала: «Ти про що?», і Караламукха розповів.