Оповідка шоста

«Росло в одній країні крислате дерево ньягродга, на якому звила собі гніздо пара ворон. Щоразу, коли вилуплювались вороненята, туди підповзала чорна змія й пожирала вороняче потомство. Не маючи ради з таким лихом, нещасні батьки пішли до свого доброго приятеля шакала, який жив під іншим деревом, і сказали йому: «О милий, біда в нас велика! До нашого гнізда внадилася підступна чорна змія. Вона вилазить з дупла дерева й поїдає вороненят. Може, ти підкажеш нам, як урятуватися від неї?

У кого лан біля ріки, із іншим сплуталась жона,

Змія у домі завелась, не може буть спокійним той.

І доки ми там житимемо, не буде нам спокою». Шакал розважливо мовив: «У такому невеликому обширі нічого путнього зробити не вдасться - хіба що вбити її.

Ворога перебороти - найвірніший засіб - зброя,

І слабкий, як має зброю, ворогам не піддається.

 

Рибу жеручи з озерця - всяку: і дрібну, й велику,

Журавель тому загинув, що вдавився спритним раком».

І знову запитав Каратака: «Як же це сталося?», і Даманака розповів.

 

Оповідка сьома

«Є в одному краї озеро, в якому водиться багато всякої живності, і оселився на ньому старий журавель, до того немічний, що не міг уже навіть ловити риби. От якось вийшов він, змучений голодом, на берег озера і став зрошувати землю сльозами-перлинами. Згодом у супроводі всяких водяних мешканців до нього підплив рак, щоб довідатись, чому він так побивається, і спитав: «Дядечку, чого це ви тут сьогодні стоїте мов укопаний, нічого не їсте і так гірко плачете?» Журавель відповів: «Синочку, скажу тобі чисту правду. Я дав обітницю не їсти риби, і ось, бачиш, коли ти підплив з нею сюди, я її не чіпаю». І тоді рак поцікавився: «А яка ж причина, дядечку, такої обітниці?» Журавель на те мовив: «Я, синку, на цьому озері і народився, і постарів. Ну, й довелось мені почути, що аж дванадцять літ не буде дощів».- «Де ж ви таке почули?» - спитав рак, а журавель сказав йому: «Доля таке віщує. Бо Сатурн має пройти через сузір'я Віз Рохіні, а Шукра через Бгауму. Говорив же звіздар Варахаміхара: [56]

Коли Син Сонця в небесах

Не стрінеться із Повозом Рохіні,

Дванадцять літ дощу не дасть

Святий Васава, і настане голод.

А також

Як тільки Повіз Праджапаті

Планетою із краю в край проїде,

Все вкриють попіл і кістки,-

Обіт капаліки охопить землю.

До того ж

Із Повозом Рохіні ненароком

Зіткнеться Сонця Син,

А Марс зустріне Місяць,

Весь світ порине в океан нещасть.

А про це невелике озерце нема чого й казати - воно зовсім висохне й залишиться без води. Вам усім краще піти звідсіля. Мені що, я вже старий, за свій вік нагулявся на плесі озера досхочу і на сухопутті якось перебуду. А тим, хто в воді живе, загрожує погибель, і от розлуки з ними я не перенесу. Вихід з цього становища є - треба всім до одного переселитися з обмілілого озера в глибше. Ну, такі, як макари, крокодили, черепахи, річкові слони і подібні до них переберуться на своїх лапах. Однак тут є й такі, що лише в воді здатні пересуватися, і мені дуже шкода їх, бо від них навіть ікринки не залишиться!» Журавель говорив голосно, щоб його всі чули. Після того, як він скінчив свою промову, водяні мешканці - риби, черепахи та інші, душі яких сповнилися страхом, стали просити його: «Якщо можете, дядечку, допоможіть нам Урятуватися!» Журавель їм сказав: «Тут недалечко є поросле кущами лотоса повноводе озеро, яке й за двадцять чотири бездощові роки не пересохне. Ну, раз ви просите, я вас туди поведу». Нещасні повірили йому і навперебій заходилися благати: «Ріднесенький, мене першого!», «Я - [57] перший!» А він, лиходій, утішивши їх нездійсненними обіцянками про переселення, перепитував кожного по черзі, чого той бажає, потім витягував з води, летів з ним на скелю, що стояла поблизу, й пожирав його там. Якось одного дня звернувся до нього рак з такими словами: «Дядечку: ви колись казали, що любите мене? Чому ж тоді ви всіх рятуєте, а мене залишаєте напризволяще? Віднесіть мене вже сьогодні в те озеро». Облудний журавель вислухав його і подумав: «Набридло мені самою рибою харчуватися! Мабуть, я цього разу скуштую рака!» Отак поміркувавши, підхопив він бідолаху та й полетів на скелю розправи. Ще здалеку рак побачив гору кісток, що громадилась під тією скелею. Розпізнавши в них риб'ячі останки, він спитав журавля: «Чи далеко, дядечку, до того озера? Ви вже, певно, стомилися, бо я дуже важкий. Може, трохи перепочинемо?» А журавель подумав собі: «Ну й дурний же цей водяний житель!» - і сказав, усміхнувшись: «Рано сідати нам, до озера ще далеко! А ти пригадай своє благодійне божество, бо я зараз сяду на скелю і тебе з'їм!» І от, коли він оце говорив, рак своїми клешнями щосили стиснув тоненьку, схожу на стеблину лотоса горлянку й одразу придушив капосника, а сам мало-помалу поповз до свого озера. Коли він повернувся додому, водяні мешканці почали розпитувати його: «А чого це ти прийшов? Чи при здоров'ї ти? Чому наш рятівник не прилетів? Де це він забарився? Ми всі з нетерпінням чекаємо тієї миті, коли він нас звідси забере».

Вислухав їх рак і, зареготавши, сказав: «Усіх нерозумних водяних мешканців, які повірили оманливим словам, пожер старий журавель он на тій скелі. І я безмежно вірив йому, аж поки розгадав намір пройдисвіта. Тепер ось я приніс вам шматок його шиї. Вам нема чого більше боятися. Віднині для всіх тих, що в воді живуть, настане мир». Тому я й кажу:

Рибу жеручи з озерця - всяку: і дрібну, й велику,

Журавель тому загинув, що вдавився спритним раком.

І спитав ворон: «Дорогий, скажи, будь ласка, як же зі змією розправитися?» Шакал йому сказав: «Лети, любий, у яку-небудь царську країну. Розшукай там розтелепу-багача або царевого радника, вкради в них золотий ланцюжок чи намисто з перлин і кинь у зміїну нору, а коли люди знайдуть у ній пропажу, то змію неодмінно вб'ють». [58]

Вислухали оте все ворон з вороною та й полетіли. І от, пролітаючи над якимсь озером, ворона побачила, що в ньому купаються жінки з царського антахпуру (гарему), затіваючи в воді різні розваги. А на березі красуні полишали золоті ланцюжки, разки намиста й ошатний одяг з усякими прикрасами. Ворона швидко схопила золотий ланцюжок і полетіла до свого гнізда. Один з євнухів помітив це і, взявши палицю, побіг услід за нею, а ворона кинула свій здобуток у зміїну нору й сховалась неподалік. Коли царські слуги повилазили на дерево й заглянули в дупло, то побачили там змію, що розпустила свій капшук. Вони вбили її, забрали золотого ланцюжка і радісно попрямували до царського палацу. З тієї пори ворон з вороною стали жити щасливо, не знаючи горя. От я й кажу:

Вдало обрано коли вже зброю й спосіб боротьби,

Той, хто навіть тілом дрібен, не покориться гіганту.

Чого тільки не зроблять наділені розумом? Сказано ж:

Якщо розум є в малого, що йому дурного сила,-

Гордий лев у темнім лісі з волі зайця утопився».

Каратака спитав: «А як же це сталося?», і Даманака йому розповів.