62.Культурна самобутність

Одним з основних консолідуючих та інтегруючих суспільство чинників дослідниками визначається загальнонаціональна ідентичність. Як і визначення специфіки гуманітарної безпеки, що ґрунтуються на існуванні певного набору світоглядно-ціннісних орієнтацій, цей чинник передусім актуалізує проблему збереження та розвитку культурної самобутності націй. Нині існують два взаємовиключні підходи до оцінки глобалізаційних процесів та проблеми збереження національних культур. З одного боку, глобалізація оцінюється як негативне явище (Т. Адорно, С. Хантінгтон, Дж. Девісон Хантер і Дж. Гейтс), що становить загрозу національній самобутності культур під тиском масової комерціалізованої культури, з іншого (наприклад, А. Перотті, Джагдиш Бхагвати) - сприяє збагаченню культур, міжкультурному діалогу та становленню полікультурних суспільств. Таким чином, культурна самобутність певного суспільства містить у собі принаймні дві грані динаміки культурних процесів. Внутрішня грань сформувалася під впливом культурної диференціації (полікультурності) та самобутності певного суспільства. У державній культурній політиці це обумовлює необхідність взаємоузгодження державних інтересів консолідації суспільства та культурної диференціації суспільного життя. Зовнішня - включеність у динаміку тенденцій світової культури. Державна культурна політика у цьому напрямі є гарантом безпеки від деструктивних впливів. Отже, культура виступає важливим чинником у системі національної безпеки кожної держави. Проте водночас такий характер розвитку культурного життя актуалізує проблему збереження культурної самобутності націй. Оскільки концепт "культурна самобутність" вже давно є одним з основних пріоритетів культурної політики міжнародних організацій, то метою даної статті є виявлення взаємообумовленості цього концепту та національної безпеки України, і зокрема її гуманітарної сфери.

63.Культурне життя Західної Європи в період реформації

Реформація – це християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади. Для духовного життя періоду Реформації характерна різноманітність течій та напрямків. У XVII ст. було здійснено величезну роботу у сфері наукового мислення і пізнання законів природи, зроблено великий внесок у становлення таких наук, як біологія, фізика, математика. Значних успіхів досягають астрономія та медицина. Справу Коперніка та Джордано Бруно продовжили Кеплер, Галілей, засновник класичної механіки і винахідник оптичної призми Ісаак Ньютон. Англійським експериментатором Робертом Гуком, який створював у Ньютона першість відкриття закону тяжіння і чиє ім’я носить закон пружності, було сконструйовано один з перших мікроскопів і відкрито (першу) біологічну клітинуПоряд з тим для XVII – XVIII ст. характерним лишалося захоплення науковців містицизмом.Містиком був видатний французький математик, фізик і філософ Б.Паскаль, автор відомого закону гідростатики і теореми проективної геометрії, які носять його ім’я. У другій половині XVI ст. з’являються нові явища в архітектурі і музиці, що одержали спочатку у Франції назву “бароко”.. Мистецтво бароко поступово і природно почало приходити на зміну Ренесансу в другій половині XVI ст. У культурі й мистецтві бароко знайшли своє вираження і антифеодальний протест, і національно-визвольні рухи, і демократична сміхова культура. Бароковий світогляд реалізовував нові уявлення про єдність, безмежність і розмаїття світу, його драматичну складність і вічну мінливість.