іноземного суду; про відмову у визнанні рішення іноземного суду на території України. Копія ухвали надсилається судом стягуваче- ві, боржникові (заінтересованим сторонам) у триденний строк з дня постановления ухвали. Вона може бути оскаржена у порядку і строки, передбачені ЦПК України.

§ 13. Взаємозв'язок та взаємодія національних і міжнародних органів правосудця, що здійснюють провадження у цивільних справах

Конституція України закріпила положення, згідно з якими ко­жен має право після використання всіх національних засобів пра­вового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Сього­дні існує низка міжнародних інститутів та механізмів, які контро­люють виконання державою її міжнародно-правових зобов'язань у сфері прав людини. Одним із таких інститутів є Європейський суд з прав людини (далі: Європейський суд) створений відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. До його повноважень входить, зокрема, розгляд заяв гро­мадян проти тих держав-учасниць, які порушують права і свободи, закріплені у Європейській конвенції 1950 р.

Україна є учасницею згаданої Конвенції¹, а тому міжнародно- правовий механізм захисту прав і свобод людини поширюється на громадян України. Проте при зверненні до Європейського суду існують певні правила, яких необхідно дотримуватись, щоб заява була прийнята до провадження і розглянута.

Так, відповідно до Європейської конвенції 1950 р., Європей­ський суд приймає заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб про порушення однією з договірних держав її прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї (ст. 34). Із зазначе­ної статті випливає, що суб'єктами права на звернення до Євро­пейського суду є як фізичні, так і юридичні (неурядові) особи, права та свободи яких порушуються Україною. При цьому термін «фізична особа» охоплює поняття «громадянин України», «інозе­мець» та «особа без громадянства». Термін «юридична особа»

¹ Відомості Верховної Ради України,- 1997.- № 40,- Ст. 263. 21² 485

охоплює не тільки поняття юридичної особи українського похо­дження, але й іноземного.

Щодо об'єкта розгляду Європейського суду, то ним можуть бути тільки спори про порушені права та свободи, які закріплені у Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Протоколах до неї.

До переліку гарантованих прав і свобод, передбачених Євро­пейською конвенцією 1950 р., належать: право на життя; свобода від катувань та іншого негуманного чи принизливого поводження або покарання; свобода від рабства та примусової праці; право на особисту свободу та недоторканність; право на справедливий су­довий розгляд; право на ефективний засіб правового захисту; пра­во на свободу від зворотного застосування законів; право на недо­торканність особистого і сімейного життя; свобода думки, совісті та релігії; свобода виявлення поглядів; свобода мирних зібрань і свобода об'єднань; право на створення сім'ї.

Перший, Четвертий та Сьомий протоколи до Європейської кон­венції передбачають захист: права на власність; права на освіту; права на вільні вибори таємним голосуванням у розумні проміжки часу; свободи пересування; заборони вислання з держави її грома­дян та колективного вислання іноземців; заборони позбавлення волі за невиконання договірних зобов'язань; надання іноземцям процесуальних гарантій при вирішенні питання про вислання їх з країни, де вони проживають; права на оскарження в суді рішень у кримінальних справах; права на отримання компенсації у разі су­дової помилки; права не бути притягнутим до відповідальності або покарання двічі; рівності прав та обов'язків подружжя. З цього пе­реліку можна зробити висновок, що Європейський суд з прав лю­дини захищає переважно громадянські та політичні права. Біль­шість соціально-економічних прав до переліку не входить.

У рамках Ради Європи було прийнято документ, у якому де­кларувались і соціально-економічні права людини. Це Європей­ська соціальна хартія 1961 р., (набула чинності з 1965 р.). Але на відміну від Європейської конвенції 1950 р., яка передбачає систе­му індивідуальних заяв, що подаються до Європейського суду з прав людини, Хартія передбачає тільки систему доповідей держав- учасниць про застосування прийнятих ними положень Хартії, які розглядаються спеціально створеним для цього Комітетом експер­тів. Згодом до Європейської соціальної хартії 1965 р. були прийня­ті Додатковий протокол 1988 р., Протокол про внесення поправок

1991 р. та Додатковий протокол про систему колективного оскар­ження 1995 р. Слід зауважити, що останній Додатковий протокол 1995 р. надав певним суб'єктам право подавати колективну скаргу у зв'язку з незадовільним застосуванням Хартії 1961 р. державою- учасницею до Комітету незалежних експертів. Такими суб'єктами стали: 1) міжнародні організації роботодавців і міжнародні органі­зації профспілок, які є наглядачами з правом дорадчого голосу у Підкомітеті Урядового соціального комітету, що створюється згідно з положеннями Хартії 1961 р.; 2) інші міжнародні неурядові організації, які мають консультативний статус при Раді Європи та є у списку, складеному з цією мстою Урядовим комітетом; 3) представницькі національні організації роботодавців і профспі­лок, що знаходяться під юрисдикцією держави-учасниці, на яку вони подають скаргу. Якщо Комітет незалежних експертів на під­ставі такої скарги дійде висновку, що держава-учасниця неналеж­ним чином застосовує норми Хартії, то Кабінет міністрів ухвалює для неї рішення рекомендаційного характеру. У своїй наступній доповіді така держава повинна надати інформацію про заходи, яких вона вжила для виконання рішення-рекомендації.

1996 р. у Страсбурзі в рамках Ради Європи було прийнято Єв­ропейську соціальну хартію (переглянуту), метою якої стала по­ступова заміна Соціальної хартії 1961 р. та Додаткового протоколу 1988 р. Європейська соціальна хартія (переглянута) значно розши­рила перелік соціально-економічних прав, але дієвого механізму реалізації цих прав так і не передбачила. Система ж колективного оскарження залишилась тільки у тих державах, які є учасницями Додаткового протоколу 1955 р., а також у державах, які під час ратифікації Європейської соціальної хартії (переглянутої) чи у будь-який інший час після цього заявлять про своє погодження на здійснення нагляду за виконанням їх зобов'язань відповідно до процедури, передбаченої у Додатковому протоколі 1995 р. У будь- якому разі механізм захисту соціально-економічних прав людини залишився на рівні системи доповідей держав - учасниць Хартії.

До об'єкта розгляду Європейського суду належать також тіль­ки спори про ті права та свободи, які порушуються Україною як державою, а саме її державними органами та посадовими особами. Спори між фізичними особами, фізичними та юридичними (неуря­довими) особами, а також спори між юридичними (неурядовими) особами Європейським судом не розглядаються. Особа не має права також оскаржувати до Європейського суду рішення націо-

21⁵

487

нального суду, який вирішив спір між приватними особами. Виня­ток становить випадок, коли під час винесення такого рішення державою було порушено право особи на справедливий і відкри­тий розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і без­стороннім судом, створеним відповідно до закону (ст. 6 Європей­ської конвенції). У цьому випадку предметом розгляду Європейсь­кого суду буде факт порушення державою права особи, а не рі­шення національного органу.

З'ясувавши питання про суб'єктів права на звернення до Єв­ропейського суду та питання про предмет спору, з яким можна звернутись до цього Суду, розглянемо інші умови, з наявністю чи відсутністю яких Європейський суд приймає справу до свого розгляду.

Європейський суд може прийняти справу до розгляду тільки за умови, що особою-заявником були вичерпані всі національні засо­би захисту відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права (п. 1 ст. 35 Європейської конвенції).

За законодавством України розгляд спорів за участю держави здійснюється загальними судами, а також спеціалізованими (гос­подарськими). Відповідно до норм ЦПК України, рішення та ухва­ли всіх загальних судів можуть бути оскаржені сторонами та ін­шими особами, які брали участь у справі, в апеляційну інстанцію (ст. 291), а рішення та ухвали, постановлені судами першої та апе­ляційної інстанції, можуть бути оскаржені сторонами та іншими особами, які брали участь у справі, а також особами, які не брали участі у справі, у випадку, коли суд вирішив питання щодо їх прав та обов'язків, у касаційну інстанцію (ст. 324).

Господарський процесуальний кодекс України надає право апеляційного оскарження рішень місцевого господарського суду, які не набрали законної сили сторонам у справі (ст. 91). Сторони та інші особи, яких не було залучено до участі у справі, але прий­няте судом рішення чи постанова стосуються їх прав і обов'язків, мають право касаційного оскарження рішень місцевого господар­ського суду, що набрали законної сили, та постанов апеляційного суду до Вищого господарського суду України (ст. 107). Сторони у справі мають також право оскаржити у касаційному порядку до Верховного Суду України постанови Вищого господарського суду України, прийняті за наслідками перегляду рішення місцевого го­сподарського суду, що набрали законної сили чи постанов апеля­ційного господарського суду (ст. 111¹⁴).

Практика Європейського суду йде шляхом, згідно з яким, якщо особа пропустила строки для оскарження рішення у касаційній інстанції і вищестоящий суд відхилив клопотання про відновлення такого строку, вважається, що особа не вичерпала всіх національ­них засобів правового захисту. У зв'язку з цим справу не може бу­ти прийнято ДО розгляду Європейським СуДОхМ.

Наступною умовою прийняття Європейським судом справи до провадження є наявність остаточного рішення, прийнятого націо­нальним органом (п. 1 ст. 35 Європейської конвенції). Рішення вважається остаточним тільки тоді, коли особа в межах своєї націо­нальної правової системи використала всі засоби правового захи­сту і рішення набрало законної сили. Тобто, на момент звернення до Європейського суду таке рішення не повинно бути надалі предметом національного розгляду. Якщо ж Європейським судом буде встановлено, що остаточне рішення оскаржив прокурор або справу передано вищестоящим судом на новий розгляд у нижче- стоящий суд і рішення, ухвалу чи постанову нижчестояіцої інстанції скасовано, то справа у Європейському суді не розглядатиметься й у прийнятті заяви буде відмовлено. Норми Європейської конвенції не забороняють звертатися до Європейського суду повторно. Тому можна зробити висновок, що за наявності нового остаточного рі­шення, яким порушуються права та свободи заявника, заявник не втрачає права знову звернутись за захистом до Європейського суду.

У разі звернення до Європейського суду особливу увагу слід звернути на правило, відповідно до якого цей Суд може прийняти заяву до розгляду тільки впродовж шести місяців від дати прий­няття остаточного рішення національними органами (п. 1 ст. 35 Європейської конвенції). Перебіг шестимісячного строку почина­ється з моменту, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення державою її права. Норми Європейської конвен­ції не передбачають можливості відновлення шестимісячного строку. Таке становище поширюється на всіх суб'єктів звернення до Європейського суду навіть за умови, якщо строк пропущено з поважної причини.

До критеріїв прийняття Європейським судом справи до роз­гляду Конвенція відносить належне оформлення та зміст заяви, з якою особи звертаються до цього суду. Так, Європейський суд не розглядає заяву, якщо вона є: анонімна; за своєю суттю порушує питання, що вже були розглянуті цим Судом або вже розглядали­ся застосуванням іншої процедури міжнародного розслідування

чи врегулювання, і не містять відповідної нової інформації; є явно необгрунтовані; є зловживанням права на оскарження (пункти 2, З ст. 35 Європейської конвенції). Європейський суд може ухвалити рішення про відхилення такої заяви на будь-якій стадії судового розгляду.

Заява до Європейського суду подається у письмовій формі у вигляді заповненої анкети, офіційний зразок якої розробляється цим Судом. У заяві вказується інформація про заявника та його представника (якщо останній залучається до справи), обсяг повно­важень представника, держава, проти якої подається заява. Деталь­но описуються факти порушення положень Європейської конвен­ції 1950 р. чи Протоколів до неї. Вказуються національні засоби правового захисту, які були використані заявником (звернення в суди чи інші державні органи, строки звернення та їх результати). Якщо всі національні засоби правового захисту не вичерпані, то необхідно викласти пояснення причин наявності такої ситуації. В заяві повинна бути подана інформація про подачу заяв до інших міжнародних інстанцій по захисту прав людини. Вказується мова, на якій особа бажає вести судову переписку (англійська або фран­цузька). До заяви додаються копії всіх рішень по справі заявника, а якщо таких копій подати неможливо, то вказуються причини нс- подачі копій документів. Важливими реквізитами поданої заяви є дата та підпис заявника чи його представника. Незважаючи на те, що офіційними мовами Європейського суду є англійська та фран­цузька, заявнику надається право подавати індивідуальну заяву рідною для нього мовою.

Якщо Європейський суд прийме заяву до свого провадження, то він разом зі сторонами чи їх представниками розпочинає роз­гляд справи по суті. У разі необхідності, для ефективного здійс­нення судового розслідування, заінтересовані держави створюють всі необхідні для цього умови. Голова Європейського суду має право, в інтересах належного здійснення правосуддя, запропону­вати будь-якій договірній державі, яка не є стороною по справі, або будь-якій відповідній особі, яка не є заявником, викласти свої міркування у письмовій формі або взяти участь у розгляді справи. Метою діяльності суду є надання ним послуг для дружнього вре­гулювання спору на основі поваги прав людини визначених у Єв­ропейській конвенції 1950 р. та Протоколах до неї.

У випадку досягнення дружнього врегулювання спору Євро­пейський суд вилучає справу зі свого реєстру, прийнявши відповід­

не рішення, в якому міститиметься стислий виклад фактів і досяг­нутого рішення (ст. 39 Європейської конвенції).

Якщо Європейський суд визнає факт порушення норм Євро­пейської конвенції 1950 р. або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє законодавство відповідної держави-сторони по справі передбачає лише часткову сатисфакцію, то Суд надає потерпілій стороні спра­ведливу сатисфакцію (ст. 41 Європейської конвенції). Тобто, роз­глядаючи справу, Європейський суд аналізує національні правові норми, судову практику для того, щоб визначити наскільки вони відповідають положенням Європейської конвенції та Протоколів до неї. Проте в резолютивній частині свого рішення Європейський суд тільки констатує факт, чи мало місце порушення державою положень Європейської конвенції та Протоколів до неї чи ні. До компетенції Європейського суду не входить визнання того чи ін­шого національного нормативно-правового акту держави або рі­шення суду, таким що суперечать Європейській конвенції. Тому Європейський суд не може зобов'язати державу внести зміни у національне законодавство або відмінити відповідне рішення на­ціонального суду. Інакше такі дії вважалися б втручанням у внут­рішні справи держави. Таке становище повинно враховуватись особами, які звертаються до Європейського суду.

Протягом судового розгляду заявник наділений певними пра­вами. А саме: правом самому або через свого представника брати участь у розгляді справи; правом викладати у письмовій формі свої міркування; правом клопотати про передачу справи розгляну­тої палатою Європейського суду на розгляд Великої палати цього ж Суду (п. 1 ст. 36, п. 1 ст. 43 Європейської конвенції).

Якщо обставини дозволяють зробити висновок про те, що за­явник не має наміру підтримувати свою заяву, то Європейський суд може припинити провадження у справі, вилучивши заяву зі свого реєстру. Це право надається Європейському суду на будь- якій стадії судового розгляду. Якщо такі обставини відпали, то за­ява може бути прийнята Європейським судом знову до прова­дження.

Право на клопотання про передачу справи на розгляд Великої палати надається стороні по справі протягом трьох місяців від да­ти ухвалення рішення палатою Європейського суду. Перегляд та­кого рішення залежить від Колегії Великої палати, яка має право задовольнити таке клопотання сторони або відмовити у його задо­воленні. Клопотання про перегляд справи Великою палатою задо­