поряд з цим, відповідно до Закону 1933 р. про взаємне виконання іноземних судових рішень у Великобританії діє особливий поря­док реєстрації судових рішень, що винесені у державах, де забез­печується взаємність виконання рішень.

У міжнародних договорах терміни «рішення» та «судове рі­шення» можуть тлумачитися однаково для установ договірних держав, як це є, наприклад, у ст. 41 Договору з В'єтнамом 2000 p., статті 2, 45 Договору з Македонією 2000 p., або по-різному для кожної договірної сторони, як це є, зокрема, у ст. 17 Договору з Китаєм 1992 р. Таким чином, вирішуючи питання про те, чи акт іноземної установи підлягає визнанню та виконанню як судове рі­шення, необхідно звернутися до тексту міжнародного договору.

Отже, коло рішень, визнання яких на території України має правове значення для іноземців чи інших заінтересованих осіб, визначається у нормативно-правових актах України, а також у між­народних договорах за її участю.

§ 12. Національні акти України та норми міжнародних договорів про порядок визнання та виконання іноземних судових рішень на території України

Закон України «Про міжнародне приватне право» містить від- силочну норму стосовно порядку визнання та виконання інозем­них судових рішень на території України. У ній зазначено, що вка­заний порядок здійснюється відповідно до закону України (ст. 81). Таким законом сьогодні є ЦПК України, а саме розділ VIII за на­звою: «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Укра­їні». Цей розділ регулює умови, підстави та процесуальний поря­док визнання і виконання рішень іноземних судів.

Умовами визнання та виконання зазначених рішень проце­суальне законодавство України вважає: 1) наявність міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або 2) можливість застосування принципу взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має визнаватися чи визнаватися та виконуватися на території України. Із вказаного можна зробити висновок, що обидві катего­рії рішень іноземних судів (які потребують виконання і, які не під­лягають примусовому виконанню) визнаються в Україні, якщо це

передбачено міжнародним договором за її участю або правонаступ­ники) якого вона є, а також за принципом взаємності за домовле­ністю «на один випадок».

Міжнародними договорами, які регулюють визнання та вико­нання іноземних судових рішень, є здебільшого ті, що вирішують питання надання правової допомоги. їх норми передбачають визнання та виконання рішень суду договірної держави у цивіль­них і сімейних справах, а також у кримінальних справах у части­ні відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної злочином. Деякі міжнародні договори про надання правової допомоги передбача­ють визнання рішень з окремих категорій справ. Так, норми Дого­вору з Фінляндією 1978 р. регламентують взаємне визнання судо­вих рішень у справах про оголошення громадян безвісно відсутніми чи померлими, у справах про розірвання шлюбу, роздільне прожи­вання подружжя, визнання шлюбу недійсним.

Серед багатосторонніх міжнародних договорів за участю Укра­їни, якими передбачається визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, можна назвати Міжнародну конвенцію щодо втручання у відкритому морі у випадку аварій, які призводять до забруднення нафтою від 1969 р. Участь України у ній підтвердже­но постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р. Нор­ми цієї Конвенції регулюють визнання і виконання рішень судів за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної забрудненням нафтою. Норми іншої багатосторонньої міжнародної угоди, а саме: Угоди про гарантії прав громадян у сфері виплати соціальних до­помог, компенсаційних виплат сім'ям з дітьми і аліментів від 1994 р., що укладена у межах СНД, гарантують визнання й вико­нання судових рішень у аліментних справах. У 2008 р. Україна ра­тифікувала Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми від 20 травня 1980 р. Норми цієї Конвенції гарантують ви­знання та виконання рішень стосовно опіки на території України судових та адміністративних органів договірних держав.

З деякими державами не укладено міжнародних угод з питань визнання та виконання судових рішень. Проте у суди України звер­таються громадяни таких держав з проханням визнати, а у разі потреби й виконати рішення, винесене на території цих держав. Тому єдиною умовою для визнання та виконання таких рішень

¹ Відомості Верховної Ради України.- 1993.- № 52 - Ст. 496.

в Україні є законодавчо закріплений принцип взаємності. Якщо ж на підставі принципу взаємності з іноземною державою, рішення якої має визнаватись та виконуватись в Україні, не буде досягнуто домовленості ad hoc, то іноземці чи інші заінтересовані особи, для захисту своїх прав та інтересів, змушені будуть звернутися до суду України для вирішення справи по суті, незважаючи на наявність рішення іноземного суду.

Визнання та виконання іноземних судових рішень, яке здійс­нюється відповідно до міжнародних договорів про правову допо­могу, залежить від підстав (іноді «підстави» зазначаються в дого­ворах як «умови»), передбачених у цих же договорах. Як правило, такими підставами визнання та виконання є такі: по-перше, інозем­не рішення повинно набрати законної сили на підставі законодав­ства держави суду, що виніс його. Норми деяких договорів вста­новлюють виняток щодо рішень у справах, що стосуються батьків­ських прав, про аліментні зобов'язання (зокрема, п. 1 ст. 47, п. 1 ст. 49 Договору з Молдовою 1993 р., п. 1 ст. 48, п. 1 ст. 50 - з Польщею 1993 p.). По-друге, жодна із сторін у судовому процесі не повинна бути позбавлена можливості захисту своїх прав (на­приклад, слід виконати вимогу про своєчасне та належне вручення відповідачу виклику до суду). По-третє, відсутність вирішеної справи з винесеним рішенням між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав судом держави, на території якої пору­шується клопотання про визнання іноземного рішення, а також відсутність порушеного раніше провадження по такій справі на території держави, де заявляється зазначене клопотання. По-чет­верте, при розгляді справи по суті та винесенні рішення повинні бути дотримані правила міжнародних договорів про розмежування компетенції судів різних держав, зокрема правила виключної ком­петенції.

Міжнародні договори про надання правової допомоги можуть передбачати й інші умови визнання та виконання рішень інозем­них судів. Так, іноземне рішення може визнаватися, а також вико­нуватися якщо це не заподіє шкоди суверенітетові або безпеці держави, на території якої рішення визнається, або це не супере­чить основним принципам законодавства цієї держави (п. З ст. 15 Договору з Алжиром 1982 p.; п. «с» ст. 49 - з Югославією 1962 p., інші). Рішення може бути визнано та виконано, якщо це не супе­речить або не може завдати шкоди публічному порядку держави, де воно буде визнане або виконане (п. З ст. 15 Договору з Іраком

1973 р.; п. 5 ст. 21 - з Китаєм 1992 р.). Норми деяких міжнародних договорів передбачають умову, за якої слід враховувати громадян­ство сторін по справі, вирішуючи питання про визнання іноземних судових рішень (наприклад, статті 21, 23 Договору з Фінляндією 1978 р.).

Іноді у міжнародних договорах підстави (умови) визнання рі­шень випливають з формулювань про їх невизнання на території договірної держави. Не завжди такі формулювання є вдалими. На­приклад, відповідно до п. «б» ст. 50 Договору з Албанією 1958 р. у визнанні та виконанні судового рішення може бути відмовлено, «якщо воно протирічить попередньому рішенню, що набрало за­конної сили і винесено по справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав судом Договірної Держави, на тери­торії якої воно повинно бути визнане». Невдалість формулювання полягає у тому, що наявність рішення суду держави, на території якої запитується визнання та виконання рішення іноземного суду по тотожній справі, унеможливлює визнання рішення суду інозем­ної держави. Умова про його протиріччя рішенню суду держави, на території якої воно має визнаватися, значення не має, оскільки наявність одного рішення суду усуває можливість існування рі­шення іншого суду крім випадків виключної компетенції.

У цих же договорах вказано, що це положення не поширюється на випадки, коли суттєво змінились обставини, на підставі яких попереднім судовим рішенням визначені зміст і час виконання. Але такс рішення вже не можна вважати рішенням, винесеним по тотожній справі. Тому воно підлягає визнанню, а у разі потреби і виконанню. Враховуючи вказане, слід запропонувати норму, редак­ція якої буде: «У визнанні судового рішення може бути відмовле­но, якщо по справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав є рішення суду, що набрало законної сили, винесе­не судом Договірної Держави, на території якої повинно бути ви­знане і виконане рішення».

Підстава стосовно дотримання правил про розмежування компе­тенції судів різних держав, яку містить більшість міжнародних до­говорів про надання правової допомоги, повинна бути відтворена у всіх міжнародних договорах, які укладені та які укладатимуться Україною у майбутньому. Це дозволить певною мірою вирішити проблему паралельного провадження у судах різних держав.

Аналізуючи норми міжнародних договорів, можна зробити висновок, що тексти деяких з них поряд із загальними нормами

про підстави (умови) визнання рішень іноземних судів містять спеціальні норми про підстави (умови) визнання рішень немайно- вого характеру, які не потребують виконання (наприклад, ст. 25 Договору з Албанією 1958 p., ст. 48 - з Польщею 1993 p., ст. 52 Мінської конвенції 1993 p.). Якщо ж у договорах таких спеціальних норм немає, до визнання зазначених рішень застосовуються загаль­ні підстави (умови) визнання рішень іноземних судів, які потре­бують виконання.

Заслуговує на увагу виклад норм про визнання та виконання іноземних судових рішень у Конвенції між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу у цивільних справах 1979 р. Цей виклад є вдалим з юридико-технічної точки зору. Так, Кон­венція містить ст. 25 за назвою «Відмова у визнанні рішень». Во­на визначає підстави визнання для всіх іноземних рішень як май­нового, так і немайнового характеру. Такий виклад є вдалим, бо якщо рішення визнано на території держави, то його реалізація, не залежно від того, потребує воно примусового виконання чи ні, не повинна залежати від якихось умов. Будь-яке визнане іноземне рішення повинно реалізуватися у тому ж порядку, як і рішення, що набрало законної сили на території держави, де воно визнається. Це підтверджується ст. 22 «Виконання рішень» зазначеної Кон­венції. Компетентна установа, до якої подається клопотання про визнання і виконання рішення, перевіряючи умови визнання, ви­знає рішення і дає дозвіл на його виконання. Виконують рішення виконавчі органи відповідно до порядку виконавчого провадження. В Україні такий порядок врегульований Законом України «Про ви­конавче провадження» від 21 квітня 1999 р.^! Поряд з цим Конвенція не усуває можливості визнання рішень, які не потребують примусо­вого виконання без подальшого провадження у випадку, коли це передбачено законодавством договірних держав (ст. 28).

Недосконалими є статті 14 і 15 Договору з Іраком 1973 р. Від­повідно до норм, викладених у них, на територіях договірних держав визнаються тільки ті рішення, які підлягають виконанню. У зв'язку з цим неврегульованим залишається питання про ту категорію рішень, які не потребують виконання, а реалізуються іншим способом.

У випадку, коли рішення іноземного суду визнається та вико­нується в Україні за принципом взаємності за домовленістю ad hoc

¹ Відомості Верховної Ради України - 1999 - № 24 - Ст. 207.

з іноземною державою і нормами міжнародних договорів за учас­тю України та цієї держави не передбачено підстав визнання і ви­конання такого рішення, то діють норми ЦПК України, які містять перелік підстав визнання та виконання таких рішень на території України. Цей перелік не є вичерпним і до таких підстав належать наступні: 1) рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно поставлено, повинно набрати законної си­ли; 2) сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, не повинна бути позбавлена можливості взяти участь у су­довому процесі через те, що їй не було належним чином повідом­лено про розгляд справи; 3) розгляд справи, по якій було поста­новлено рішення іноземного суду, не повинен належати до ви­ключної компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) в Україні не повинно бути постав­лене рішення суду України, що набрало законної сили у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же під­ставах, а також у провадженні суду України, до часу порушення справи в іноземному суді, не повинна бути порушена тотожна справа; 5) предмет спору за законами України повинен підлягати судовому розгляду; 6) виконання рішення іноземного суду не по­винно загрожувати інтересам України; 7) не повинен бути про­пущений строк пред'явлення рішення іноземного суду до приму­сового виконання в Україні (три роки з дня набрання ним законної сили). Виняток становлять рішення про стягнення періодичних платежів протягом строку, що перевищує три роки. Такі рішення можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованос­ті за останні три роки.

Міжнародні договори про правову допомогу, поряд з підстава­ми (умовами) визнання та виконання іноземних судових рішень, визначають процесуальний порядок такого визнання та виконан­ня. Переважно договори відсилають до національного законодав­ства держави, на території якої визнаватиметься іноземне судове рішення. Однак, в деяких договорах зазначено, що рішення по справах про розірвання шлюбу та визнання шлюбу недійсним ви­знаються в державах без подальшого провадження (ст. 25 Догово­ру з Албанією 1958 р.).

В Україні процесуальний порядок визнання та виконання іно­земних судових рішень регулює ЦПК України. Він визначає: а) органи, які компетентні розглядати клопотання про надання

дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів та кло­потання про визнання рішень, які не потребують примусового виконання; б) порядок подання клопотання та їх розгляд судами; в) постановления процесуального документа, яким завершується надання дозволу на примусове виконання іноземного судового рішення чи у якому міститься відмова у виконанні, а також процесуального документа, яким завершується розгляд клопо­тання про визнання рішень, що не потребують примусового ви­конання.

Сьогодні в Україні органами, які компетентні розглядати кло­потання про визнання та виконання рішень іноземних судів є суди за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням борж­ника, а якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або місце проживання (пе­ребування) або місцезнаходження боржника невідоме,- за місце­знаходженням в Україні його майна.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рі­шень іноземних судів та клопотання про визнання рішень, які не потребують примусового виконання, подаються у порядку, перед­баченому міжнародними договорами України. Таке клопотання можна подати безпосередньо до відповідного компетентного суду договірної держави, на території якої рішення має бути визнане і виконане або тільки визнане, або за посередництвом суду, який розглядав справу в першій інстанції (ст. 50 Договору з Молдо­вою 1993 р., ст. 51 - з Польщею 1993 р., ст. 53 Мінської конвенції 1993 р.). Клопотання про дозвіл на виконання рішень подається до суду, що виніс рішення по першій інстанції, а той, своєю чергою, надсилає його до суду, компетентного винести рішення у клопо­танні (ст. 41 Договору з Грузією 1995 р., ст. 43 - з Литвою 1993 р., ст. 41 - з Естонією 1995 р.).

Норми деяких міжнародних договорів про надання правової допомоги передбачають правило, відповідно до якого клопотання про визнання і виконання судового рішення подається заявником до суду, який постановив це рішення, а останній пересилає його до компетентного суду договірної держави через її центральні уста­нови. Центральною установою договірної держави на території України може бути Міністерство юстиції України або Верховний Суд України. Якщо ж заявник має місце проживання або перебу­вання на території договірної держави, де рішення підлягає вико­нанню, то клопотання може бути подане і безпосередньо компе­

тентному суду цієї договірної держави (наприклад, ст. 18 Догово­ру з Китаєм 1992 р.).

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рі­шення іноземного суду повинно містити: 1) найменування стягу­вана або його представника (якщо клопотання подається представ­ником), зазначення їхнього місця проживання (перебування) або місцезнаходження; 2) найменування боржника, зазначення його місця проживання (перебування) чи місцезнаходження, або міс­цезнаходження його майна в Україні; 3) мотиви подання кло­потання.

До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи передбачені між­народними договорами України. Переважно це є: 1) рішення іно­земного суду або його завірена копія; 2) офіційне підтвердження (документ), що рішення іноземного суду набрало законної сили і підлягає виконанню; а по деяких категоріях справ (наприклад, про стягнення аліментів), якщо рішення не набрало законної сили, то додається документ, який підтверджує те, що таке рішення підля­гає виконанню до набрання ним законної сили, якщо це не випли­ває із самого рішення; 3) документ, який підтверджує, що сторона, відносно якої винесене рішення і яка не взяла участі у розгляді справи, отримала виклик у судове засідання своєчасно і належним чином, згідно із законодавством тієї договірної держави, на тери­торії якої рішення було винесене; а у випадку обмеження процесу­альної здатності сторони, необхідно подати документ, який під­тверджує, що ця сторона була представлена належним чином; 4) документ, який підтверджує часткове виконання рішення на момент його надіслання; 5) документ, який підтверджує угоду сто­рін у справах договірної підсудності; 6) засвідчені переклади кло­потання, а також документів, які до нього додаються на мову тієї договірної держави, на території якої рішення має бути визнане і виконане. Інколи норми міжнародних договорів поряд з держав­ною мовою договірної сторони передбачають й іншу мову пере­кладу, наприклад, російську чи англійську (ст. 5 Договору з Мол­довою 1993 р., ст. 5 - з Польщею 1993 р.), або російську (ст. 5 До­говору з Естонією 1995 р., ст. 17 Мінської конвенції 1993 р.), або англійську (ст. 6 Угоди з Грецією 2002 р.).

У випадку якщо міжнародними договорами України не пе­редбачено переліку документів, які повинні додаватися до кло­потання про визнання і виконання іноземних судових рішень,

то особа, яка подає клопотання повинна керуватись переліками документів, зазначених у статтях 394 та 400 ЦПК України. Ці пе­реліки є вичерпними.

Після надходження клопотання про надання дозволу на при­мусове виконання рішення іноземного суду (чи клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню) відповідний суд України у п'ятиденний строк письмо­во повідомляє боржника (заінтересовану сторону) і пропонує йому (їй) у місячний строк подати можливі заперечення проти такого клопотання.

Після надання боржником (заінтересованою стороною) у пись­мовій формі заперечень, або у разі відмови від подання запере­чень, або коли протягом хмісячного строку з часу повідомлення боржника (заінтересованої сторони) про одержання судом клопо­тання заперечення не було подано,- суддя постановляє ухвалу про час і місце судового розгляду клопотання, про що стягувач і борж­ник (заінтересовані сторони) повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду.

За заявою стягувана або боржника (заінтересованої сторони) і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони. Неявка у судове засідання без поважних причин стягувача, боржника або їх представників (заінтересованих сторін), стосовно яких суду відомо про своєчас­не вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання (виняток становить випадок, коли заін­тересована сторона порушує питання про перенесення такого розгляду).

Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове вико­нання рішення іноземного суду (чи клопотання про визнання рі­шення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню) провадиться суддею одноособово у відкритому судовому засідан­ні. При розгляді клопотання суд перевіряє подані документи, ви­слуховує пояснення сторін та перевіряє наявність підстав для за­доволення чи відмови у задоволенні клопотання.

Процесуальним документом, яким завершується судовий роз­гляд є ухвала суду. Залежно від наслідків розгляду клопотання можуть бути постановлені такі ухвали: про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; про відмову у за­доволенні клопотання про надання дозволу на примусове вико­нання рішення іноземного суду; про визнання в Україні рішення