§ 8. Поняття, види та способи визначення міжнародної підсудності

У міжнародному приватному праві термін «міжнародна підсуд­ність» означає компетенцію судів певної держави із вирішення спору з «іноземним елементом». У міжнародних договорах замість зазначеного терміна, як правило, використовують термін «юрис­дикція» чи «компетенція». У внутрішньому законодавстві України використовується термін «підсудність» або «компетенція» (стат­ті 2, 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» 2005 р.; ст. 414 ЦПК України; ст. 124 ГПК України). У російській доктрині дореволюційного періоду застосовували термін «приватна міжна­родна юрисдикція».

Розрізняють пряме та непряме визначення міжнародної підсуд­ності спорів з «іноземним елементом». Суть прямого визначення підсудності полягає в тому, що питання про підсудність спору з «іноземним елементом» виникає при безпосередньому вирішенні спору судом держави. Суд може визнавати себе компетентним чи некомпетентним у вирішенні спору. Проте суд не може визнати компетентними іноземні судові установи. Національний закон встановлює тільки межі територіальної компетенції власних судів. Тобто іноземний закон визнає підсудність спорів власним судовим установам.

Суть непрямого визначення підсудності пов'язана з позанаціо- нальною дією судових рішень, тобто з питанням визнання та ви­конання рішень іноземного суду. Таке визначення підсудності по­лягає у тому, що іноді необхідно встановити компетентність іно­земного суду, який прийняв рішення. Таким чином, національний закон опосередковано проникає в іноземну правову систему.

Встановлення органу, компетентного розглядати спір, залежить, по-перше, від визначення національної юрисдикції, тобто права органів певної держави розглядати відповідні вимоги. По-друге, від визначення судових органів, які повинні розглядати певні види спорів. По-третє, від вибору конкретного суду для розгляду спору. Найскладнішим є питання про встановлення національної юрис­дикції.

Сутність розбіжностей у питанні про визначення національ­ної юрисдикції демонструє спір, який виник після зіткнення норве­зького судна «Ронда» з американським судном «Люсіль Блумфілд». Судноволодільці норвезького судна вважали, що цей спір повинен

вирішуватися у Великобританії. Володільці «Люсіль Блумфілд» наполягали на національній юрисдикції США. Деякі володільці коно­саментів надавали перевагу юрисдикції Франції".

Історичний досвід держав свідчить про те, що в деяких з них, за загальним правилом, питання стосовно міжнародної підсудності вирішувалося за нормами цивільних процесуальних кодексів про територіальну підсудність та нормами міжнародних договорів (на­приклад, §§ 20-25, ч. 1 § 184 ЦПК НДР). Водночас слід мати на увазі, що поняття «компетенція судової системи» має інший зміст, ніж термін: «територіальна компетенція судового органу». Тобто норми про міжнародну підсудність визначають вибір між двома чи більшою кількістю судових систем, які є під суверенітетом різних держав. А правила про національну територіальну підсудність до­зволяють зробити вибір між двома судами, елементами однієї су­дової системи. Норми національного законодавства держав про міжнародну підсудність поширюють свою дію тільки на власну національну судову систему. Проте законодавство не всіх держав має норми, які б визначали міжнародну підсудність.

Існуючі міжнародні угоди з питань підсудності не є загально­визнаними. Тому в тих випадках, коли держава не бере участі у відповідних угодах і не має спеціальних норм для визначення між­народної підсудності, їх відсутність компенсується національними правилами про загальну територіальну, предметну, альтернатив­ну, договірну та виключну підсудність, а також про підсудність за зв'язком справ.

Норми національного цивільного процесуального законодав­ства вказують види підсудності. Як правило, норми національних цивільних процесуальних кодексів визначають предметну (родову) та територіальну (місцеву) підсудність. Перша ґрунтується на предметі спору і має публічний характер. Територіальна підсуд­ність передбачає розподіл спорів на підставі географічного розта­шування судів. Законодавство держав допускає довільне визнання юрисдикції суду незалежно від нормативного визначення підсуд­ності. Тобто сторони можуть звернутися навіть до некомпетент­ного за територіальною ознакою суду (ст. 28; абз. 2 ст. 93 ЦПК Алжиру). Підсудність може визначатися за зв'язком справ (ст. 113 ЦПК України). Нормативні акти більшості держав встановлюють

¹ Рябова Е. В., Хейфец Б. С. Подсудность споров в связи с морскими авариями,-М.: Транспорт, 1973-С. 20.

виключну та договірну підсудність. Вказані правила передбачено для спорів, які виникають у національній системі. Проте наявність у справі «іноземного елемента» викликало обговорення питань про можливість охоплення системою національного процесуального права норм про підсудність спорів з «іноземним елементом», а та­кож про витоки підсудності спорів з «іноземним елементом» з предметної чи територіальної компетенції. Вирішивши ці питання, можна зробити висновок про компетентність національних судів розглядати спори з «іноземним елементом». Оскільки міжнародне право не має норм, які розмежовують компетенцію судових органів різних держав, кожна держава самостійно, використовуючи неод­накові критерії, визначає межі компетенції власних установ юсти­ції. Відповідно до законодавства держав підсудність поділяється на загальну та спеціальну. Загальна підсудність полягає у тому, що національні суди компетентні розглядати міжнародний спір, а спе­ціальна підсудність ототожнюється з національною територіаль­ною юрисдикцією та означає встановлення суду, який володіє те­риторіальною юрисдикцією стосовно певного спору. Отже, визна­чення підсудності спорів з «іноземним елементом» запозичене з норм про внутрішню територіальну юрисдикцію.

Основою національних норм про підсудність є природа спору. Крім того, для міжнародної підсудності характерним є врахування місцезнаходження чи «національності» сторін. Відомі кілька спо­собів визначення міжнародної підсудності. Основними з них є: громадянство сторін спору (Алжир, Франція); місце проживання відповідача, тобто поширення засад внутрішнього законодавства на справи з «іноземним елементом» (Німеччина); особиста участь відповідача або наявність належного йому майна на території пев­ної держави (Англія, США, Угорщина); місце знаходження спірної речі (Угорщина); місце заподіяння шкоди (Україна).

Застосовують й інші критерії, які ґрунтуються на зв'язку спору з територією певної держави, наприклад виконання договору або специфічності певних відносин. Так, спеціальними критеріями ви­значення підсудності спорів, які виникають у зв'язку з морськими аваріями, є національність судна (Греція, Швейцарія), порт припис­ки (Італія, Марокко, Нідерланди, Норвегія, Німеччина), порт-при- тулок (Італія, Франція, Японія), місце призначення судна (Греція).

Норми про визначення міжнародної підсудності можуть фор­мулюватися та трактуватися по-різному. Наприклад, відповідно до норм ЦПК Болгарії 1952 р. (зі змінами та доповненнями) грома-

дянство (особисте верховенство) для міжнародної підсудності має значення тільки у тому випадку, якщо громадянин чи юридична особа Болгарії потребують захисту. Місце проживання болгар­ського громадянина-позивача значення не має (ст. 9). У разі, якщо майно є критерієм створення засад для міжнародної підсудності, значення має його розмежування як рухомого чи нерухомого. Бе­руться також до уваги й речеві права на це майно. Знову ж, відпо­відно до норм болгарського законодавства, якщо предметом спору є речеві права на нерухоме майно, що знаходиться за кордоном, спори про такі речеві права завжди підвідомчі іноземному суду. Аналогічні справи щодо речевих прав та нерухомості за кордоном підвідомчі іноземному суду і за законодавством Польщі (ст. 1102 § 2 ЦПК Польщі).

Законодавство, міжнародні договори та практика більшості держав допускають договірну підсудність. Тобто за згодою сторін вирішення спору може бути передано суду будь-якої держави чи арбітражному (третейському) суду, хоч за законом країни спір під­судний іншому суду. Наприклад, договірну підсудність регулюють регламенти міжнародних комерційних арбітражів: Регламент Лон­донського міжнародного третейського суду 1985 р., призначений для світового використання; Регламент міжнародного комерційно­го арбітражного суду при ТПП Російської Федерації від 18 жовтня 2005 р. та ін.

Правові норми можуть передбачати особливі умови стосовно договірної підсудності спору. Наприклад, в Законі з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р. вказано, що сторони можуть змінити підсудність спору, зробивши письмове застереження про передання його на розгляд іноземного, національного або третей­ського суду за умови, якщо цей спір виникне саме з міжнародного господарського договору (§ 62).

Закон колишньої СФРЮ «Про вирішення колізій між законом і нормами іноземного права у певних правовідносинах» 1982 р. ви­значає інші умови допущення договірної підсудності. По-перше, спір не повинен належати до категорії шлюбно-сімейних і норми національного законодавства не повинні вказувати на виключну компетенцію національних судів щодо цього спору (ч. 1 ст. 49). По-друге, одна із сторін спору повинна мати іноземне громадян­ство, якщо це фізична особа, або резиденцію за кордоном, якщо це юридична особа. Домовитися про компетенцію національного су­ду сторони можуть у разі, якщо хоч би одна з них має югославське

громадянство чи є юридичною особою з резиденцією в Югославії (ч. 2 ст. 49).

Законодавство держав, яке регулює шлюбно-сімейні відносини, встановлює особливі правила міжнародної підсудності. Напри­клад, відповідно до болгарського Закону «Про особи та сім'ю» спори за позовами із шлюбно-сімейних відносин підвідомчі судам Болгарії у всіх випадках, якщо хоч би один із подружжя є грома­дянином цієї держави. Болгарські суди можуть розглянути позов і в разі, якщо обидва з подружжя є іноземними громадянами, відпо­відач проживає у Болгарії та вітчизняний закон іноземних грома­дян не виключає спору з юрисдикції іноземної держави (ст. 59).

Виняток з договірної підсудності становлять спори, розгляд яких провадиться виключно місцевим або іноземним судом (зок­рема, про нерухоме майно або ж спори за позовом до держави чи її громадян, які користуються за кордоном імунітетом). Перелік та­ких спорів визначено національним законодавством або міжнарод­ними договорами. Іноді договірна підсудність має особливості у застосуванні. Наприклад, у Саудівській Аравії арбітражна угода не виключає юрисдикції суду шаріату. Тобто, якщо одна із сторін ар­бітражної угоди направить позов до суду шаріату, останній, не­зважаючи на наявність арбітражної угоди та відвід, заявлений ін­шою стороною, прийме справу до свого провадження. У Пакис­тані судова практика склалася таким чином, що арбітражна угода, яка передбачає передання спору до арбітражу, не виключає юрисдикції місцевих судів. Укладення таких арбітражних угод іноді тлумачиться як порушення публічного порядку та державного суверенітету.

У зв'язку з наявністю у законодавстві норм про різні види й способи підсудності може виникнути проблема паралельної юрис­дикції (lis alibi pendens). Її зміст полягає у тому, що провадження в справі, пов'язане зі спором між тими ж сторонами, про той же предмет, з тих же підстав може бути порушене у судах кількох іноземних держав або у міжнародному господарському суді чи третейському суді. Тому виникає питання про можливість при­йняття позовної заяви, порушення провадження в справі, розгляду спору, винесення рішення, якщо в суді іноземної держави, міжна­родному господарському суді чи третейському суді уже подано позовну заяву, порушено справу провадженням або винесено рі­шення по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Законодавство держав по-різному вирішує проблему паралель­ної юрисдикції. Наприклад, за законодавством Болгарії суд при­ймає позов, не зупиняє провадження й не закриває справу, розпо­чату в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду. Проте, якщо відповідно до норм про виключну компетенцію спір підві­домчий болгарському суду, рішення іноземного суду по цій справі у Болгарії не визнається (ч. 2 ст. 9 ЦПК Болгарії). За законодав­ством Польщі суд також приймає позов, не зупиняючи проваджен­ня в справі та не закриваючи справи, розпочатої в ньому, якщо ви­явиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду, навіть якщо іноземне рішення підлягало б виконанню у Польщі (ст. 1098 ЦПК Польщі). Пара­лельна юрисдикція по справах, які можуть бути розглянені як угорськими, так й іноземними судами, допускає і законодавство Угорщини за умови, що спори не підлягають виключній юрисдикції угорських судів.

Правило lis alibi pendens має застосування у ФРН, якщо рішення іноземного суду може бути примусово виконано за правилами ні­мецького цивільного процесуального законодавства, а у Франції, коли його виконання передбачено нормами міжнародної угоди за її участю. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Федерального закону «Про міжна­родне приватне право» Швейцарської Конфедерації, швейцарський суд відкладає розгляд справи, якщо та сама справа між тими самими сторонами вже прийнята до провадження за кордоном. Але таку процесуальну дію швейцарський суд вчиняє тільки за умови, коли є підстави сподіватися постановления іноземними судовими органа­ми у прийнятний термін рішення, яке може бути визнане у Швейца­рії. У Великобританії та США справа, провадження у якій здійсню­ється в іноземному суді, може бути закрита, якщо суд дійде виснов­ку, що паралельне порушення справи в англійському (американ­ському) суді буде несправедливим щодо відповідача.

Інший підхід до вирішення проблеми lis alibi pendens містить законодавство України: суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ч. 2 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» 2005 p.).

Ще однією проблемою, пов'язаною з визначенням міжна­родної підсудності, є застосування правила perpetuatio juridictionis