чено процесуальні права іноземців, правові наслідки легалізації та засвідчення документів консульською посадовою особою, компе­тенцію консульської посадової особи щодо допомоги громадянам акредитуючої держави, випадки застосування імунітету від юрис­дикції іноземної держави. - Мова йде про консульські конвенції, укладені Україною з Угорщиною 1991 р., Румунією 1992 р., Росією 1993 р., В'єтнамом 1994 р., Корейською НДР 1994 р., Молдовою 1997 р., Азербайджаном 1993 р., Болгарією 1998 р., Грузією 1998 р., Кубою 2002 р. та іншими державами. Чинними сьогодні є кон­сульські угоди, укладені раніше, зокрема у 60-70-ті роки, напри­клад, з Японією та деякими іншими державами.

Ефективною є співпраця у сфері арбітражу. Наприклад, Угода між Швейцарською арбітражною асоціацією та Міжнародним ко­мерційним арбітражним судом при ТПП України передбачає, що ці арбітражні центри докладатимуть зусиль для розвитку у своїх державах міжнародного комерційного арбітражу та інших альтер­нативних засобів вирішення міжнародних комерційних спорів, пе­ріодично обмінюватимуться інформацією про своє законодавство та практику міжнародного арбітражу. Сторони домовилися про надання взаємної допомоги у веденні арбітражного процесу.

§ 6. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах міжнародних організацій

У співпраці з удосконалення цивільних процесуальних норм беруть участь міжнародні організації, кількість яких налічують сьогодні понад двадцять п'ять. Найактивнішими з них є: Гаазька конференція з міжнародного приватного права, Міжнародний інститут уніфікації приватного права (далі - УНІДРУА), Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (далі - ЮНСІТРАЛ), Конфе­ренція ООН з торгівлі та розвитку (далі - ЮНКТАД), Міжнародна хморська організація (далі - ІМО), Міжнародна організація цивіль­ної авіації (далі - ІКАО). Основна мета їхньої діяльності - уніфі­кація норм права. Цей процес може відбуватися або в межах між­народної організації, або під її егідою. У цих випадках уніфікація має багатосторонній характер. Уніфікацією в межах міжнародної організації вважається правотворчий процес, результатом якого у національному праві держави - члена організації є норма, причи­ною чи передумовою прийняття якої став акт міжнародної органі­

зації. Уніфікація під егідою міжнародної організації означає, що акт приймається поза структурами організації, але за її ініціативою.

Серед організацій, які займаються уніфікацією цивільних про­цесуальних норм, що регулюють судочинство з «іноземним елемен­том», чільне місце посідає Гаазька конференція з міжнародного приватного права. Скликана вперше в Гаазі 1893 р., конференція об'єднала зусилля майже усіх центральноєвропейських та багатьох неєвропсйських держав. Вона й сьогодні плідно працює у кількох напрямах, уніфікуючи норми цивільного процесу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що за післявоєнний час на сесіях Гаазької кон­ференції прийнято майже ЗО міжнародних конвенцій в основному з питань цивільного процесу та сімейного права. Наприклад, під­сумком роботи перших двох конференцій 1893 та 1984 рр. стала Конвенція про цивільний процес, підписана 14 листопада 1896 р. Після четвертої конференції 1904 р. вона була замінена новою конвенцією, підписаною 24 квітня 1909 р. Конвенція про врегулю­вання колізій законів та про юрисдикцію стосовно розлучень й су­дове розлучення подружжя була підписана 12 червня 1902 р. Але поступово почався процес денонсації цих договорів. До 1917 р. чинною залишилася тільки Конвенція про цивільний процес 1896 р. На п'ятій та шостій сесіях Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що відбулися у 1925 та 1928 рр., пропонувалися до прийняття проекти конвенцій: про визнання та виконання судо­вих рішень (1925 р.), про вирішення колізій законів і про судову юрисдикцію у сфері спадкування, про звільнення від сплати судо­вих мит та про безоплатну видачу актів громадянського стану (1928 р.) Проте вони не отримали широкого визнання. Після Дру­гої світової війни на сесіях Гаазької конференції паралельно з конвенціями про право схвалювалися конвенції з процесуальних питань. Зокрема, 2 жовтня 1973 р. багато європейських держав підписали Конвенцію про визнання і виконання рішень, які сто­суються аліментних зобов'язань. Водночас з питань міжнародно­го цивільного процесу було підготовлено ще сім договорів, але не всі вони набули чинності. Наприклад, не вступила в силу Конвен­ція про угоди про підсудність, прийнята 25 листопада 1965 р., а в Конвенції про визнання та виконання іноземних рішень у цивіль­них та торгових справах й Додатковому протоколі до неї, що були прийняті 1 лютого 1971 р., беруть участь тільки дві держави.

Основне місце серед Гаазьких конвенцій з міжнародного цивіль­ного процесу посідає Конвенція з питань цивільного процесу,

схвалена у 1951 р. та підписана 1 березня 1954 р. Раніше вона діяла в редакціях 1896 та 1905 рр. Значна за обсягом, Конвенція 1954 р. регулює процедуру вручення судових та позасудових документів, виконання судових доручень іноземних держав, внесення завдатку та стягнення платежів у разі винесення й виконання рішень сто­совно іноземців, надання безоплатно правової допомоги тощо. Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу 1954 р. є однією з таких, що визнані багатьма державами. СРСР приєднався до зазначеної Конвенції у 1967 р. із застереженнями, відповідно до одного з яких передання судових документів та судових доручень для виконання здійснювалося переважно дипломатичним шляхом через Міністерство іноземних справ СРСР¹. Для України ця Кон­венція набула чинності з 26 липня 1967 р.

Норми Конвенції 1954 р. прагнуть замінити детальніше розроб­лені Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних і торгових справах, схвалена 1964 р. та підписана 15 листопада 1965 р.; Конвенція про збирання за кордо­ном доказів у цивільних і торгових справах, схвалена 1968 р. та підписана 18 березня 1970 р.; Конвенція про полегшення доступу до правосуддя за кордоном, схвалена 1980 р. та підписана 25 жовтня 1980 р. Чимало держав - учасниць Конвенції 1954 р. приєдналися до цих багатосторонніх договорів. Так, учасницями Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у ци­вільних і торгових справах 1965 р. є: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Білорусь, Бельгія, Болгарія, Ботсвана, Велико­британія, Венесуела, Греція, Данія, Єгипет, Ізраїль, Ірландія, Іспа­нія, Італія, Канада, Кіпр, Китай, Латвія, Люксембург, Малаві, Мек­сика, Нідерланди, Норвегія, Пакистан, Польща, Португалія, Рес­публіка Корея, Росія, Сейшельські острови, Словаччина, США, Туреччина, Україна², Фінляндія, ФРН, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія, Японія. Ця Конвенція складається з трьох глав та додатку. Перша глава стосується правового регулювання вручення судових документів, друга глава - позасудових документів і третя глава містить загальні положення. Додаток складає формуляр про­хання про вручення за кордоном судових або позасудових доку­ментів. Для держав, які одночасно є учасницями Конвенції 1954 р. та Конвенції 1965 р., остання заміняє статті 1-7 Конвенції 1954 р.

¹ СП СССР.- 1967,- № 20,- Ст. 145.

² Відомості Верховної Ради України - 2000 - № 49- Ст. 424.

Метою Конвенції 1965 р. є, по-перше, створення відповідних засо­бів, для того, щоб судові або несудові документи, які підлягають врученню за кордоном, були доведені до їх одержувачів у належ­ний строк, і, по-друге, спрощення та прискорення процедури вру­чення таких документів. Норми Конвенції 1965 р. спрямовані на уніфікацію законодавства держав континентальної Європи та дер­жав «загального» права з питань вручення судових та несудових документів, оскільки внутрішнє законодавство цих держав із за­значених питань має суттєві розбіжності.

Учасницями Конвенції про збирання за кордоном доказів у ци­вільних і торгових справах 1970 р. є: Австралія, Аргентина, Барба­дос, Болгарія, Великобританія, Венесуела, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Кіпр, Китай, Латвія, Литва, Люксембург, Мексика, Монако, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Сингапур, Словаччи­на, Словенія, США, Туреччина, Україна¹, Фінляндія, ФРН, Фран­ція, Чехія, Швейцарія, Шрі-Ланка, Естонія, ПАР. Ця Конвенція теж складається з трьох глав: судові доручення, доручення зби­рання доказів дипломатичними та консульськими агентами і упов­новаженими; загальні положення. Для держав, які одночасно є учасницями Конвенції 1954 р. та Конвенції 1970 р., остання замі­няє статті 8-16 Конвенції 1954 р. Метою Конвенції 1970 р. є, по- перше, полегшення виконання та передачі судових доручень, а та­кож розвиток подальшого зближення різних методів, що викорис­товуються для цього, і, по-друге, розширення обсягу взаємної пра­вової допомоги у цивільних і торгових справах.

Учасницями Конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном 1980 р. є, в основному, європейські держави (напри­клад, Греція, Італія, Нідерланди, ФРН, Франція, ін.). Україна не є її учасницею. Ця Конвенція покликана замінити статті 17-26 Конвен­ції 1954 р. Отже, для держав, які беруть участь у всіх трьох перелі­чених вище конвенціях, останні повністю заміняють Гаазьку Кон­венцію з питань цивільного процесу 1954 р.

З конвенціями, які регулюють процесуальні питання, тісно по­в'язана Конвенція про скасування вимоги легалізації іноземних офіційних документів, підписана 5 жовтня 1961 р. Відповідно до її умов учасники Конвенції звільняють від легалізації видані в інших державах-учасницях документи: а) судових органів чи службових осіб; б) адміністративні; в) нотаріальні; г) офіційні посвідчення,

¹ Відомості Верховної Ради України - 2000 - № 49 - Ст. 423.

що підтверджують факти та автентичність підписів. Легалізацію цих документів заміняє сертифікат певної форми (апостиль), який складає компетентний орган тієї держави, де видано документ. Форма сертифіката визначена Конвенцією. Сертифікатом засвід­чують правильність підпису; статус особи, яка підписала доку­мент; ідентичність печатки чи гербової марки. До зазначеної Конвенції приєдналося більше 60 держав, третину від вказаної кількості яких становлять європейські. СРСР був учасником Гаа­зької конвенції 1961 р. відповідно до постанови Верховної Ради СРСР від 17 квітня 1991 р.¹ Україна є учасницею цієї Конвенції з 2002 р.² Норми про регулювання легалізації документів перед­бачені нею також і в окремих міжнародних двосторонніх дого­ворах.

Цивільні процесуальні норми містяться у деяких багатосторон­ніх договорах з питань сімейного права. Наприклад, норми Кон­венції про компетенцію та застосовуване право стосовно захисту неповнолітніх від 5 жовтня 1961 р. (чинна з 4 лютого 1969 р.) ви­значають органи держави, випадки й межі прийняття заходів для захисту неповнолітніх осіб та їх майна. Це Конвенція про юрисди­кцію, застосовуване право та визнання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 р. (чинна з 23 жовтня 1978 р.), Конвенція про право, застосовуване до аліментних зобов 'язань від 2 жовтня 1973 р., яка майже повністю замінила попередню Конвенцію про право, за­стосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей від 24 жовт­ня 1956 р. Це також Конвенція про визнання розлучень і рішень про роздільне проживання подружжя від 1 червня 1970 р., Кон­венція про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 р. Процесуальні норми містять також декілька Га­азьких конвенцій, спрямованих на вирішення питань міжнародно­го приватного права для окремих видів зобов'язань. Однією з та­ких пропонувалася Конвенція про компетенцію суду, обраного сторонами, при міжнародній купівлі-продажу рухомих матеріаль­них речей від 15 квітня 1958 р. Проте жодна держава так і не бере в ній участі.

Загалом, як зауважувалося, в Гаазьких конвенціях беруть участь центральноєвропейські держави та чимало неєвропейських. Східноєвропейські держави участі в конвенціях зазвичай не брали.

' Відомості Верховної Ради СРСР.- 1991,- № 15,- Ст. 113.

² Відомості Верховної Ради України.- 2002 - № 23- Ст. 153.

Так, у Конвенції про визнання та виконання рішень про аліментні зобов'язання стосовно дітей 1958 р. брали участь Австрія, Бельгія, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Нідерланди, Португалія, Туреччина, ФРН, Франція, Швейцарія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, а з колишніх соціалістичних держав - Угорщина та Чехословаччина. До Конвенції про скасування вимоги легалізації іноземних офіцій­них документів 1961 р. із східноєвропейських держав свого часу приєдналися тільки Югославія та Угорщина.

Іншою міжнародною організацією, яка займається удоскона­ленням цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з «іноземним елементом», є Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА). Створена рішенням ради Ліги На­цій 3 жовтня 1924 р. та офіційно відкрита у Римі ЗО травня 1928 р., реорганізована й відокремлена від Ліги Націй у 1940 р., ця міжна­родна організація налічує понад п'ятдесят держав. Із сімдесятих років колишній СРСР брав участь у роботі над деякими проектами конвенцій цієї організації, хоч ні СРСР, ні Україна, ні Білорусія не були членами УНІДРУА. Тільки у 1990 р. СРСР став її членом.

Вказана міжнародна організація укладає договори про співро­бітництво з іншими державами та організаційними структурами, наприклад з ООН, СС, Європейською Радою. Тому чи*мало норма­тивних проектів ця організація розробляє не тільки за власною іні­ціативою, а й на прохання інших міжнародних організацій. У разі, якщо проект готувався на прохання іншої організації, він переда­ється цій організації для прийняття. Так відбувається уніфікація норм під егідою міжнародної організації. Наприклад, на основі проекту, підготовленого у 1929-1938 рр. Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, під егідою Європейської Економічної Комісії ООН 21 квітня 1961 р. у Женеві прийнято Європейську конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж (чинна з 7 січня 1964 р.). Її учасницяхми є 28 держав, у т. ч. й Україна, яка підписала Конвенцію 21 квітня 1961 р. та ратифікувала 18 березня 1963 р.¹ Цей же проект було використано Європейською Радою під час підготовки Конвенції стосовно єдиного закону про арбітраж, яка була прийнята 1966р.

Основу для уніфікації національного законодавства створили норми Європейської конвенції від 24 квітня 1961 р. про зовніш­ньоторговельний арбітраж, які регулюють сферу її дії, можливість

¹ Відомості Верховної Ради Української PCP.- 1963 - № 8 - Ст. 171.

юридичних осіб публічного права звертатися до арбітражу, право іноземних громадян бути арбітрами, окремі питання здійснення арбітражного процесу, відвід арбітражного суду з причини непід­судності, підсудність внутрішньодержавним (національним) су­дам, оголошення арбітражного рішення недійсним та інші. Євро­пейська конвенція 1961 р. вирішила проблему формування арбіт­ражу в разі, якщо сторони не домовилися в арбітражній угоді про остаточний склад арбітражу. Конвенція спростила й процедуру застосування арбітражу. Загалом прийняття цієї Конвенції сприяло ефективності зовнішньоторговельного арбітражу. З метою з'ясу­вання питання компетентності органів арбітражу, передбачених вказаною Конвенцією, деякими державами Ради Європи 17 грудня 1965 р. було укладено Паризьку угоду щодо застосування ст. IV Європейської конвенції 1961 р.

За участю УНІДРУА на прохання Комітету по внутрішньому транспорту Європейської Економічної Комісії ООН та при співро­бітництві з ним готувалися проекти Конвенції про договір міжна­родного дорожнього перевезення вантажів та Конвенції про дого­вір міжнародного автомобільного перевезення пасажирів та ба­гажу, які серед інших мали й норми цивільного процесу (підписа­ні відповідно 19 травня 1956 р. та 1 березня 1973 р.). Перша стала чинною 2 липня 1961 р. У ній беруть участь понад двадцять держав. Глава V кожної з цих Конвенцій регулює претензійно-позовний порядок вирішення спорів, що виникають з перевезень, які підпа­дають під їх дію. Конвенція 1973 р. відкрита для підписання.

Міжнародним інститутом уніфікації приватного права було підготовлено Протокол про арешт та примусове виконання рішень стосовно суден внутрішнього плавання, що став основою Прото­колу № 2 - про арешт та примусове виконання рішень стосовно суден внутрішнього плавання. Цей Протокол є додатком до Кон­венції про реєстрацію суден внутрішнього плавання, прийнятої 25 січня 1965 р. Проте ця Конвенція не набула чинності.

У діяльності УНІДРУА, яка спрямована на уніфікацію норм права, часто використовувався термін «кодифікація» стосовно уніфікації права. Проте тут кодифікація досягається не прийняттям конвенції, а створенням документа, який виконує функцію єдиної правової моделі для сприйняття різними державами.

Важливе місце в уніфікації цивільних процесуальних норм по­сідає Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) - спеціальний орган Генеральної Асамблеї ООН, утворений 17 грудня

1966 p. Комісія займається уніфікацією права міжнародної торгівлі шляхом координації роботи інших організацій. Широко застосо­вуючи типові та єдині закони, сприяє стабільності у використанні звичаїв та практики. Комісія забезпечує єдине тлумачення й засто­сування міжнародних конвенцій та єдиних законів й поширює ін­формацію про національне законодавство. Працюючи у багатьох напрямах, наприклад щодо легалізації документів, вона зосере­джує увагу також на питаннях комерційного арбітражу. Тому ета­пом у діяльності Комісії вважається створення Арбітражного рег­ламенту ЮНСІТРАЛ, який розроблявся протягом трьох років та був прийнятий 28 квітня 1976 р. Регламент рекомендований для використання у зовнішньоторговельних контрактах та для вирі­шення торговельних спорів шляхом арбітражу ad hoc. Його прави­ла факультативні, тобто застосовуються тільки тоді, коли щодо цього є згода сторін, висловлена в одній з умов контракту (п. 1 ст. 1).

Чотири розділи Регламенту, зміст яких відповідає основним стадіям арбітражного розгляду, детально регулюють порядок по­рушення провадження, утворення складу арбітражу, власне арбіт­ражного процесу, порядок винесення рішень. Тут передбачено ти­пове арбітражне застереження. Врегульовані питання про форми арбітражних угод, самостійність арбітражних застережень, поря­док заявлення заперечень, непідсудність спору арбітражу, інші. Результатом уніфікації правил зовнішньоторговельного арбітражу є створення ефективного правового режиму для вирішення спорів у арбітражі ad hoc, адже він регулює, наскільки це можливо, усі види випадків, які можуть виникнути у міжнародному торговель­ному арбітражі. Цей документ, як і інші акти про арбітраж, сприяє зближенню арбітражу ad hoc з інституційним арбітражем та асимі­ляції арбітражних процедур. Проте інституційний арбітраж має переваги порівняно з арбітражем ad hoc. Водночас тенденція до зближення вказаних арбітражів не зменшує значення Арбітражно­го регламенту ЮНСІТРАЛ, з прийняттям якого зроблено вагомий внесок в уніфікацію правил арбітражної процедури.

Важливим актом у діяльності вказаної Комісії став Примирю- вальний регламент ЮНСІТРАЛ, схвалений та рекомендований до застосування 4 грудня 1980 р. Цей акт призначений для широкого використання зовнішньоторговельними організаціями різних дер­жав, які домагаються вирішення спорів шляхом примирення, не звертаючись до суду чи арбітражу. Правила Регламенту є факуль­тативними, тобто застосовуваними тільки у разі згоди на це сторін.

Свою домовленість сторони можуть змінити в будь-який час (ст. 1). Загалом Примирювальний регламент закріплює принцип свободи сторін при зверненні до примирювального провадження та пропо­нує швидке й гнучке врегулювання спорів, що не вимагає великих витрат. Його 20 статей регулюють порядок порушення та закін­чення примирювального провадження, призначення посередників, визначають принципи обчислення витрат, передбачають типове застереження про примирення. На відміну від Арбітражного рег­ламенту ЮНСІТРАЛ, Примирювальний регламент не передбачає усіх випадків, які можуть виникнути під час примирювального провадження.

Для уніфікації правового режиму важливе значення має Типо­вий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж 1985 р. (пізніше був переглянутий, зокрема, стосовно ст. 7). Цей Закон закріплює, наприклад, принципи автономності у виборі ар­бітражу в тих державах, де його визнання є проблематичним.

Під егідою ООН були створені Арбітражний регламент Еко­номічної комісії ООН для Європи 1966 р., Правила міжнародного комерційного арбітражу Економічної комісії ООН для Азії та Да­лекого Сходу 1966 р. їх норми, як і правила Арбітражного регла­менту ЮНСІТРАЛ 1976 p., є факультативними й застосовуються тільки у разі, якщо сторони домовилися про це в угоді. Сторонам дозволено домовлятися і про внесення будь-яких змін до правил вказаних Регламентів.

Як результат діяльності Комісії ООН з права міжнародної тор­гівлі в липні 2006 р. був прийнятий Рекомендаційний документ стосовно тлумачення пункту 2 статті II та пункту 1 статті VII Нью-Иоркської Конвенції про визнання і виконання іноземних ар­бітражних рішень 1958 р. Цей документ покликаний сприяти уні­фікованому порядку визнання і виконання іноземних арбітражних рішень через призму внутрішнього законодавства та прецедентно­го права різних держав.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) ство­рена як орган Генеральної Асамблеї ООН 30 грудня 1964 р. Сьо­годні вона налічує понад 180 членів. Україна опосередковано була представлена в ЮНКТАД, оскільки колишній СРСР, як учасник цієї організації, брав активну участь у розробці усіх її правових документів. Організація сприяє економічному розвитку, зокрема торгівлі між державами з різним економічним рівнем та різними соціально-економічними системами. Для виконання цього завдання

було підготовлено юридичні рішення, пов'язані з комерційними та економічними аспектами міжнародних морських перевезень. Ще у 1956 р., при підписанні Конвенції про договір міжнародного до­рожнього перевезення вантажів, у спеціальному протоколі відзна­чалася необхідність розробити особливу міжнародну угоду про договір змішаного перевезення. Проект такої конвенції готувався тривалий час. З метою завершення цієї роботи у 1978 р. Генераль­ною Асамблеєю ООН було скликано міжнародну конференцію, яка 24 травня 1980 р. прийняла Конвенцію ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів. У конференції брали участь 69 дер­жав, у т. ч. й колишній СРСР. Вказана Конвенція регулює порядок і строки заявления претензій та позовів (статті 24, 25); питання юрисдикції (ст. 26); можливість арбітражного розгляду за бажан­ням сторін (ст. 27).

Зазначена організація взаємодіє з іншими. Наприклад, у 1969 р. на основі її рішень та рекомендації Генеральної Асамблеї ООН Комісією ООН з права міжнародної торгівлі була створена Робоча група з міжнародного законодавства у сфері морських перевезень. У березні 1978 р. відбулася міжнародна конференція з морського перевезення вантажів. Результатом її роботи стала Конвенція ООН про морські перевезення вантажів від ЗО березня 1978 р. (так звані «Гамбурзькі правила»). Вона повинна була замінити Міжнародну конвенцію про уніфікацію деяких правил про коносамент 1924 р. та доповнюючий її Брюссельський протокол 1968 р. (так звані «Гаазькі правила» та «Правила Вісбі»). У Конвенції 1978 р. детально визна­чено строк заявления вимог до перевізника, встановлено нові стро­ки для заявления перевізнику заперечень з приводу недоліків постав­леного вантажу та прострочення його доставки (ст. 19). Строк по­зовної давності у зв'язку з морським перевезенням збільшено до 2-х років (ст. 20). Передбачено правила судової юрисдикції, у т. ч. альтернативної підсудності. Допускається передання спору на ви­рішення арбітражу за згодою сторін (статті 21, 22). Незважаючи на деталізованість Конвенції 1978 р. та можливість застосування її у більшості випадків, цю Конвенцію ратифікувало та приєдналось до неї 25 держав. Причому, такі важливі морські держави, як Велико­британія, Канада, а також держави «зручного прапора» — Кіпр, Лі­берія, участі у Конвенції 1978 р. не беруть.

Міжнародна морська організація (ІМО) була утворена 1958 р. для сприяння розвитку співробітництва між державами, у т. ч. з усіх питань судноплавства. Водночас вона є однією зі спеціалізованих

установ ООН і нараховує більше 150 держав-учасниць. Протягом перших десяти років свого існування вона майже не займалася міжнародною уніфікацією правових норм. Проте з кінця 60-х років нею приймаються так звані Брюссельські конвенції, які повинні регулювати й цивільні процесуальні відносини, пов'язані з міжна­родним мореплавством. Наприклад, Юридичний комітет ІМО під­готував проект Конвенції про перевезення пасажирів та їх багажу, яка була прийнята 13 грудня 1974 р. і отримала назву Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р. (чинна з 26 липня 1983 p.). Для регулювання процесуальних питань Конвенція має Правила про підсудність позовів щодо пасажирсь­ких перевезень та про строки позовної давності.

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) заснована у 1944 р. як міждержавна, водночас є спеціалізованою установою ООН. Членами ІКАО є більше ніж 180 держав. Одним із напрямів її діяльності є координація співробітництва держав з питань між­народного приватного повітряного права. Результатом роботи ІКАО стала чинна й сьогодні Варшавська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень від 12 жовтня 1929 p., учасниками якої є понад 100 держав. Колиш­ній СРСР брав участь у підготовці цієї Конвенції та ратифікував її 1934 р.¹, а згодом і Гаазький протокол 1955 р. щодо зміни Конвен­ції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних по­вітряних перевезень, підписаної у Варшаві 1929 р.² Вказана Кон­венція регулює, зокрема, питання про порядок пред'явлення пре­тензій та позовів.

Під егідою іншої організації - Міжнародного банку рекон­струкції та розвитку була підготовлена й прийнята 18 березня 1965 р. Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між дер­жавами та особами інших держав, чинна з 14 жовтня 1966 р. У цій Конвенції, яку інакше називають Вашингтонською, беруть участь понад 150 держав. На її основі створено Міжнародний центр по вирішенню інвестиційних спорів. Конвенція встановлює два самостійних механізми вирішення інвестиційних спорів: при- мирювальну процедуру та арбітражну. Відмітною рисою Конвен­ції є те, що вона забезпечує створення відносно завершеної систе­ми арбітражного процесу. Її норми регулюють, зокрема, порядок

¹ СЗ СССР,- 1934,- Отд. II.- № 20.- Ст. 176.

² Відомості Верховної Ради СРСР,- 1957,- № 8.- Ст. 217.

19²

437