за наявності вини делінквснта, яка передбачається за законом міс­ця вчинення діяння. Колізійні принципи lex patriae та lex domicilii встановлюються законодавцем для надання гнучкості колізійному законодавству з урегулювання деліктних зобов'язань.

Для вирішення деліктних спорів часто застосовують прив'язку до закону суду. Вона передбачається Законом Швейцарії з міжна­родного приватного права 1987 р. Поєднання прив'язок до закону місця заподіяння шкоди та закону суду застосовується в япон­ському законодавстві та англійській судовій практиці.

Нетрадиційно вирішується питання врегулювання спору з де­лікту за австрійським Законом з міжнародного приватного права 1979 р., ст. 35 якого надає сторонам спору можливість самим оби­рати право, що робиться здебільшого після вчинення делікту. За­конодавство інших правових систем встановлює нехай обмежені, але все ж досить визначені прив'язки.

§ 4. Розвиток регулювання деліктних зобов'язань з «іноземним елементом» у внутрішньому законодавстві України

У першому Цивільному кодексі України 1923 р. деліктним зо­бов'язанням було присвячено розділ XII («Зобов'язання, що вини­кають внаслідок заподіяння іншому шкоди»)¹. Із змісту постанови ЦВК України «Про надання чинності Цивільному кодексу Україн­ської СРР», самого кодексу, а також із чинних на той час пунктів 4 та 5 розділу III («Права, пільги, обмеження й обов'язки чужозем­ців») Положення про чужоземців в УСРР та про порядок придбан­ня і втрати прав українського громадянства від 28 березня 1922 р." випливало, що на іноземців у питаннях відповідальності за вчине­ний делікт поширювався національний режим.

Внутрішнє законодавство України того часу не містило колізій­ної норми щодо вирішення деліктних спорів з «іноземним елемен­том», хоча стосовно врегулювання міжреспубліканських розхо­джень вже тоді пропонувалося застосувати відсилання до закону місця вчинення делікту. На це вказувала ст. 9 Ввідного закону до Цивільного кодексу України 1922 р. А саме: «Чинність Цивільного

¹ ЗУ України,- 1923.- № 55.- Ст. 780.

² ЗУ України.- 1922.- № 14,- Ст. 237.

кодексу поширюється на всю територію УСРР». Роз'яснюючи що статтю та аналогічні положення цивільних кодексів інших союз­них республік, Пленум Верховного Суду Союзу PCP у постанові № 32 від 10 лютого 1931 р. «Про порядок застосування різних за змістом окремих законів союзних республік, що регулюють май­нові відносини» вказав, що оскільки в законодавстві союзних ре­спублік є часткові розходження в нормах права, то для усунення розходжень у судовій практиці й створення єдиного правила про порядок застосування різних за змістом законів окремих союзних республік, на вимогу сторони спору, суд повинен застосовувати до позовів про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, закон місця вчинення делікту¹. Проте вказана прив'язка не була скла­довою колізійної норми міжнародного характеру. Лише 1977 р. Цивільний кодекс України було доповнено ст. 569⁴ («Закон, за­стосовуваний до зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди»)², згідно з якою до визначення прав та обов'язків сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, застосовувався закон країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. У разі заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторонами були гро­мадяни України або організації України, права та обов'язки таких сторін визначалися за законом України. Водночас акцентувалася увага на недопустимості застосування іноземного закону, якщо дія чи інша обставина, котра стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не була про­типравною.

Крім колізійних, Цивільний кодекс України містив і матеріаль­но-правові норми, які регламентували зобов'язання з делікту. Вони були зосереджені у главі 40 («Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди») вказаного кодексу та побудовані за системою генерального делікту. З часу прийняття Цивільного ко­дексу сфера застосування цієї глави збільшувалася. Так, Законом України «Про внесення змін і доповнень до положень законодав­чих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» від 6 травня 1993 р. було змінено

¹ Цивільний кодекс УРСР- К.: Держполітвидав України, 1955 -

С. 80-81.

"Відомості Верховної Ради Української PCP.- 1977- № 35.-

Ст. 422.

й доповнено статті 6 і 7 Цивільного кодексу, а також доповнено Кодекс ст. 440 ^і стосовно відшкодування моральної шкоди¹. У де­кількох нормативних актах почали визначати поняття моральної шкоди (наприклад, в Законах України: «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність»; у по­станові №5 Пленуму Верховного Суду України «Про судову прак­тику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р.²).

Загалом було передбачено, що моральна шкода відшкодову­ється тільки у спеціальних випадках, передбачених законодавством, зокрема, статтями 7, 440^і Цивільного кодексу України, Законами України: «Про інформацію» (ст. 49), «Про захист прав спожива­чів» від 12 травня 1991 р. (у редакції від 15 грудня 1993 р.) (ч. 2 ст. 24)³, «Про авторське право і суміжні права» від 24 грудня 1993 р. (в редакції від 11 липня 2001 р.) (п. З ст. 44)⁴, «Про режим інозем­ного інвестування» (ст. 10), «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. (ст. 17)⁵, «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадя­нинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слід­ства, прокуратури і суду» від 1 січня 1994 р. (п. 5 ст. З)⁶, ст. 173 ^і Кодексу законів про працю України та іншими нормативно-право­вими актами.

Особливістю законодавства України щодо відшкодування не­майнової, в т. ч. моральної, шкоди було те, що близькі родичі осо­би, якій завдано моральної шкоди, права на відшкодування такої шкоди не мають, окрім випадків, коли цим же деліктом безпосе­редньо були порушені й їхні права.

Через необхідність відшкодувати шкоду неодноразово зверта­лася увага на встановлення розміру такого відшкодування. У по­станові Пленуму Верховного Суду України № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1993 р. зазначено, що збитки відшкодову­ються відповідно до реальної вартості втраченого майна на час

¹ Відомості Верховної Ради України,- 1993- № 24- Ст. 259.

² Юридичний вісник України.- 1995 - 18 липня.

^? Відомості Верховної Ради України.- 1994 - № 1- Ст. 1.

⁴ Відомості Верховної Ради України,- 1994 - № 13 - Ст. 64.

⁵ Відомості Верховної Ради України - 1992 - № 15 - Ст. 190.

⁶ Відомості Верховної Ради України,- 1995 - № 1.- Ст. 1.

розгляду справи (абзац 2 п. 9) . Аналогічне положення помістили і в абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № З «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стяг­нення безпідставно нажитого майна» від 31 березня 1989 р. (у ре­дакції постанови Пленуму № 13 від 25 грудня 1992 р.)². У поста­нові Пленуму Верховного Суду України № 6 також зауважено, що коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди збіль­шилися ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких її було присуджено, потерпілий може заявити додаткові ви­моги до особи, відповідальної за шкоду (абзац 5 п. 9)'.

У судовій практиці розрахунок заподіяної шкоди проводився на базі встановленого Державним банком СРСР офіційного курсу карбованця до вільноконвертованої валюти. Згодом його проводили за класифікатором Національного банку України. Проте практика свідчить, що вираховувати суму збитків іноді доцільно орієнтую­чись на комерційний курс (курс купівлі валюти, що надходить у вільний продаж).

За вказаним курсом було відшкодовано шкоду, заподіяну вна­слідок дорожньо-транспортної пригоди, що мала місце на тери­торії м. Львова, за позовом громадянина Німеччини П. до вагонного депо станції Львів. У позові заявлялася вимога про відшкодування матеріальних збитків (пошкодження автомашини) - 15 601,66 німецьких марок та відшкодування морачьної шкоди - по 5 тис. німецьких марок кожному з подружжя П.

Залізничний суд м. Львова, розглянувши справу (1994 р.), від­шкодував завдану шкоду, перевівши німецькі марки в українські карбованці за комерційним курсом. На його переконання, таке рі­шення узгоджено з вимогами ст. 440 Цивільного кодексу України про повне відшкодування шкоди. Наглядова інстанція Львівського обласного суду залишила рішення районного суду в силі, вказавши, що в разі переведення німецької валюти за курсом Національного банку України вимоги закону про повне відшкодування шкоди не було б дотримано.

¹ Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України.- 1995,- № 1С. 314.

" Там само - С. 306.

³ Там само.- С. 315.

У вітчизняному законодавстві свого часу знайшли закріплення норми про відповідальність за делікти у нових тенденціях їх про­яву. Зокрема, тенденцію до розширення кола осіб, зобов'язаних відшкодувати шкоду, заподіяну деліктом, відображено в Законі України «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р.¹ Згідно з його нормами за шкоду, заподіяну внаслідок експлуатації трубопровідного транспорту, відповідальними є й підприємства, установи та організації, які виготовляють і постачають для об'єк­тів трубопровідного транспорту обладнання, труби тощо. Вони відповідають за їхні якість і технічний рівень згідно з чинними стандартами, а також за всі приховані дефекти, виявлені в процесі експлуатації об'єкта, і відшкодовують у зв'язку з цим підприєм­ствам трубопровідного транспорту заподіяну шкоду за нормами законодавства України (ч. 4 ст. 20). Місцеві органи виконавчої вла­ди, представницькі та органи місцевого самоврядування, підпри­ємства, установи й організації, а також громадяни зобов'язані від­шкодовувати завдану підприємствам трубопровідного транспорту шкоду в порядку та розмірах, визначених законодавством України (ч. 1 ст. 21).

Спостерігалися й інші тенденції, зокрема зумовлені викорис­танням ядерного устаткування. Так, Закон України «Про викорис­тання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р.² врегулював зобов'язання з деліктів, заподіяних у сфері викорис­тання ядерного устаткування та джерел іонізуючого випроміню­вання. Він установив обмежену відповідальність експлуатуючої організації (ч. 2 ст. 73, ст. 75), вказує на застосування інституту страхування (статті 77, 78); передбачає делікт створення небезпеки (ст. 82). Цей Закон став кроком у розвитку Концепції державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні³. Він встановлює також і правові засади міжнародних зобов'язань України щодо використання ядерної енергії.

Іншим актом, який поновив законодавство України, став Закон України «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фі­нансове забезпечення» від 13 грудня 2001 р.⁴ Його норми встано­вили підстави відшкодування ядерної шкоди, якими можуть бути

' Голос України,- 1996,- 15 червня.

" Відомості Верховної Ради України - 1995- № 12 - Ст. 81. " Відомості Верховної Ради України - 1994.-№ 18.-Ст. 106 Відомості Верховної Ради України - 2002.- № 14 - Ст. 96.

договір про таке відшкодування або рішення суду. За ним обо­в'язок відшкодування покладається на одну особу - оператора, який представляє державу. Закон встановлює межі цивільної від­повідальності за ядерну шкоду - не більше 150 млн Спеціальних прав запозичення у національній валюті за кожен ядерний інци­дент (ст. 6).

У разі заподіяння смерті відповідальність оператора обмежу­ється сумою, що дорівнює 2000 неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян, встановлених на момент винесення судового рі­шення або укладення договору про відшкодування ядерної шкоди за кожного померлого.

Відповідальність оператора перед кожним потерпілим за шко­ду, заподіяну здоров'ю, обмежується сумою, що дорівнює 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на момент винесення судового рішення або укладення договору про відшкодування ядерної шкоди, але не більше розміру фактично заподіяної шкоди. Якщо оператор заподіяв шкоду майну особи, то його відповідальність обмежується сумою, що дорівнює 5000 не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на момент винесення судового рішення або укладення договору про відшкодування шкоди, але не більше розміру фактично заподіяної шкоди.

Із вказаного можна зробити висновок про те, що відповідаль­ність за делікти переходить у сферу договірного права.

Вказаний Закон України передбачив і види фінансового забез­печення цивільної відповідальності, серед яких обов'язкове стра­хування цивільної відповідальності, та врегулював участь держави у відшкодуванні ядерної шкоди.

Оскільки розвиток інституту відповідальності без вини привів до ширшого застосування інституту страхування цивільної відпо­відальності, це знайшло своє відображення, зокрема, у ст. 66 Зако­ну України «Про страхування» від 7 березня 1996 р. Проте Поло­женням про порядок та умови обов'язкового страхування майна державних підприємств і організацій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 1995 р.¹, страховику було надано право відмовити страхувальникові у виплаті страхо­вого відшкодування, якщо пошкоджено або знищено майно, яке перебувало за межами України. Водночас постановою Кабінету

¹ Державний вісник України...-№ 5-6 - С. 467-468.

17*

387

Міністрів України «Про надання Кабінетом Міністрів України га­рантій щодо звільнення іноземних юридичних осіб від цивіль­ної відповідальності за ядерну шкоду» від 26 квітня 1995 р.¹ було встановлено таке: Уряд України може гарантувати іноземним юри­дичним особам, які надають послуги і виконують роботи, пов'я­зані з постачанням обладнання, його встановленням, будівництвом, введенням в експлуатацію, виведенням з експлуатації та іншою діяльністю стосовно ядерних установок, а також об'єктів, призна­чених для поводження з радіоактивними відходами, звільнення від цивільної відповідальності за шкоду, заподіяну внаслідок ядерного інциденту, що може статися на згаданому устаткуванні чи об'єк­тах, які знаходяться під юрисдикцією України. Порядок надання цих гарантій визначається Кабінетом Міністрів.

Відомо, що в багатьох національних правових системах перед­бачається відповідальність за дифамацію. До недавна ст. 7 Цивіль­ного кодексу України 1963 р. передбачала відповідальність тільки за поширення таких, що не відповідають дійсності чи викладених неправдиво відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію або заподіюють шкоду їхнім інтересам, якщо особа, ко­тра розповсюдила, не доведе, що вони відповідають дійсності. Водночас ч. 2 ст. 32 Конституції України вказувала та й вказує сьогодні на недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом.

Відповідальність за делікти встановлювалася і встановлюється й іншими національними актами України, наприклад Кодексом торговельного мореплавства України.

Чинний Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. у гл. 82-83 містить матеріально-правові норми стосовно деліктних зобов'язань і зобов'язань з квазі-деліктів.

Колізійні норми, застосовувані у міжнародному приватному праві щодо деліктних зобов'язань, має Закон України «Про міжна­родне приватне право» від 23 червня 2005 р. Так, у Законі встанов­лено, що до зобов'язань, які виникають з дії однієї сторони, засто­совується право держави, у якій мала місце така дія. Проте тут же передбачено низку додаткових колізійних норм. Зокрема, права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або

¹ Голос України - 1995 - 18 травня.