Роваіл XV зобов'язання із заподіяння шкопп з иепоговірних правовідносин

§ 1. Умови настання деліктного зобов'язання в національних правових системах

Загальною декларацією прав людини, затвердженою та прого­лошеною Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, за кожною людиною визнається право на життя, свободу, особисту недоторканність (ст. 3), честь і репутацію (ст. 12), на власне майно (п. 2 ст. 17). У разі порушення цих прав особа може звернутися до компетентного суду з позовом про їх ефективне поновлення (ст. 8 Загальної декларації)¹. До речі, дані положення деталізуються Конституціями держав та іншим законодавством.

Це законодавство та інші джерела права регулюють умови, за яких є можливою відповідальність за зобов'язаннями, що виника­ють із заподіяння шкоди. Вони були та залишаються предметом доктринальних досліджень вчених усіх держав. Не була винятком і радянська правова наука². Не складає винятку стосовно дослі­джень зазначених положень й наука сучасної України.

Деліктним зобов'язанням у міжнародному приватному праві є правовідношення з «іноземним елементом», зміст якого полягає у праві чи обов'язку потерпілої особи вимагати в межах та способа­ми, вказаними у нормах джерел права, відновлення чи компенсації порушених прав особою, що протиправними діяннями заподіяла шкоду потерпілому (делінквентом). Аналіз джерел права правових систем свідчить про те, що умовами виникнення зобов'язань з де­лікту є: 1) заподіяння шкоди особі чи майну; 2) протиправність діяння; 3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою де- лінквента та заподіяною шкодою; 4) вина делінквента. Іноді відпо­відальність за делікт може наставати за меншої кількості умов.

1. Права людини. Міжнародні договори України / Упор. Качурен- ко Ю. К,- К.: Юрінформ, 1992,- С. 19-21.

2. Див., наприклад: Звеков В. П. Обязательства из причинения вреда здоровью в международном частном праве - М., 1964; Матвеев Ю. Г. Со­временное англо-американское деликтное право.- М., 1966; Штшнова М. Я. Деликтные обязательства с участием иностранцев в СССР.- М., 1970.

359

І^ШШШЯ^ШШ

Шкода - це не тільки умова виникнення деліктного зобо­в'язання у будь-якій правовій системі, а й міра деліктної відпо­відальності¹. За відсутності шкоди не можна говорити про ви­никнення зобов'язання з делікту. Але трактування шкоди не є однозначним та абсолютно визначеним у всіх правових системах. Традиційно під шкодою розуміють несприятливі, негативні на­слідки, які настають із порушенням чи зменшенням належних потерпілому майнових чи особистих немайнових прав.

Для відшкодування шкоди в більшості правових систем засто­совують: відновлення попереднього стану пошкодженої речі; за­міну речі аналогічною; грошову компенсацію; вчинення інших дій, що свідчили б про компенсацію шкоди, яку неможливо оцінити в грошах, скажімо публікацією спростування інформації. У більшо­сті держав шкода підлягає відшкодуванню повністю. Тобто від­шкодовуються прямі збитки, упущена вигода, немайнові, моральні збитки. Обмеження можуть установлюватися законом. Визначення розміру збитків часто є досить складним процесом, особливо за визначення збитків, заподіяних здоров'ю, коли іноземці залиша­ють країну, не пройшовши відповідного медичного обстеження; за оцінки збитків, завданих автотранспорту, коли виникає питання відновлювального ремонту в межах держави, де заподіяно шкоду, чи в межах іншої держави; за обчислення у грошовому еквіваленті немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Водночас слід враховувати обгрунтованість вирахування суми збитків у грошах у зв'язку з постійним коливанням курсу валют. Вирішення зазначених питань залежить переважно від позиції суду.

Викладене є характерним для шкоди як умови настання делікт­ного зобов'язання у правових системах «сім'ї континентального права». Для цієї «сім'ї» характерною є й компенсація немайнової шкоди. Законодавство може вказувати на її відшкодування, обме­жуючи певними випадками (наприклад, ст. 354 Цивільного кодек­су Угорщини, ст. 445 Цивільного кодексу Польщі). Так, ст. 847 німецького Цивільного уложення вказує, що у разі заподіяння ті­лесного ушкодження, протиправного позбавлення волі, посягання на жіночу честь суд має право призначити потерпілій особі деяку справедливу винагороду за немайнову шкоду.

¹ Шевченко Я. И., Собчак А. А. и др. Повышение роли гражданско- правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организа­ций,- К.: Наук, думка, 1988.- С. 166.

В інших державах законодавство не згадує про майновий чи немайновий характер шкоди, як це є, скажімо, у статтях 1382, 1383 Цивільного кодексу Франції. Проте тут суди все ж задовольняють позови про відшкодування немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Приміром, компенсації підлягає моральна шкода, заподіяна бать­кам внаслідок смерті їх дитини в залізничній катастрофі. Чолові­кові відшкодовуються моральні збитки за порушення дружиною подружньої вірності, причому відшкодування присуджується з особи, яка вчинила перелюбство з цією жінкою. Норми щодо гро­шової компенсації моральної шкоди не передбачено й Цивільним кодексом Іспанії, але суд може встановлювати таку компенсацію, ґрунтуючись на принципах права.

У правових системах вказаної «сім'ї» моральна шкода відшко­довується й тоді, коли ушкодження здоров'я є тривалим чи силь­но утруднює участь потерпілого в суспільному житті, або іншим способом погіршує життя цієї особи (ст. 354 Цивільного кодексу Угорщини). Відповідно до одного з роз'яснень Верховного суду Болгарії компенсації підлягає моральна шкода, що виразилась у стражданнях та втраті моральної підтримки близькими, родичами потерпілого внаслідок його смерті.

У «сім'ї континентального права» відшкодовують також не- майнову шкоду, заподіяну внаслідок: приниження особистої гід­ності; зменшення ділового авторитету, престижу фірми; дифамації (поширення відомостей, які ганьблять особу, хоч і відповідають дійсності, але ця особа прагне зберегти певну таємницю особисто­го життя); моральних страждань, надмірних хвилювань, виклика­них втратою речі - пам'ятки про близьку людину, яка померла; зменшення шансів молодої жінки вдало вийти заміж через утво­рення на її тілі рубців після травми чи іншого зменшення можли­вості досягнення успіху в майбутньому; збільшення витрат на пев­ні цілі в разі заподіяння тілесних ушкоджень і т. ін.

Вимога відшкодувати нсмайнову шкоду може заявлятися разом із майновими вимогами (наприклад, про відновлення порушених прав споживача) або ж самостійно (скажімо, за дифамації). Водно­час законодавство майже всіх правових систем не наводить чітких критеріїв, за якими суд повинен визначати право відшкодовувати немайнові збитки позивачеві. Так, цивільне законодавство Болга­рії, Мексики передбачає, що відшкодування немайнових збитків визначається судом «по справедливості». Уникнути оцінних кри­теріїв у таких ситуаціях неможливо.

Вимоги про відшкодування моральних збитків пред'являються тільки потерпілим. Кредитори не можуть пред'явити за нього та­кий позов навіть у разі його банкрутства, коли до кредитора пере­ходять усі права вимоги, в т. ч. і право на пред'явлення позову. Якщо потерпілий за життя не вимагав відшкодування йому немай- нових (моральних) збитків, то його спадкоємці також не мають права пред'являти такий позов. Проте судовій практиці окремих держав, зокрема Франції, пред'явлення вказаних позовних вимог є відомим.

Законодавство правових систем «сім'ї континентального пра­ва» передбачає умови, за яких суд може зменшити розмір відшко­дування, взявши до уваги матеріальний стан особи, яка заподіяла шкоду, і потерпілого, ступінь їхньої вини (ст. 44 Зобов'язального закону Швейцарії).

У «сім'ї загального права» розуміння змісту поняття «майнова шкода» є практично таким самим, як і в «сім'ї континентального права». Водночас тут відоме поняття «номінальна шкода», яке ви­користовується судом у випадках, коли позивач не зазнав реаль­них збитків. За наявності обставин, що особливо обтяжують вину відповідача, суд може присудити з нього винагороду «у вигляді покарання» чи «для прикладу». Таке може трапитися тоді, коли позов спрямовано передовсім на встановлення права позивача, а не на відшкодування йому майнової шкоди, якої фактично не було чи розмір якої не можна встановити. «Номінальна» винагорода присуджується незалежно від суми дійсно завданих збитків. У дер­жавах «сім'ї загального права» суди уникають розглядати питання про відшкодування моральної шкоди, оскільки це пов'язано з ви­користанням досить складних методик розрахунків розміру від­шкодування.

Обов'язок доказування наявності шкоди лежить на позивачеві. Якщо суд виносить рішення відшкодувати шкоду, то він не обго­ворює питання про те, як позивач повинен розпорядитися отрима­ною сумою. Це стосується відшкодування як майнової, так і не- майнової шкоди.

У системі мусульманського права відшкодовуються шкода, за­подіяна майну та особі, прямі збитки й упущена вигода. Для зо­бов'язань, що виникають із дедіктів, цій системі права відомою є майбутня шкода (негативні наслідки, що можуть виявлятися через деякий час). Немайнова, в т. ч. моральна, шкода почала компенсу­ватися після впливу на цю систему законодавства держав «сім'ї

континентального права». Так, ст. 222 Цивільного кодексу Єгипту хоч і вказує на принципову допустимість відшкодування мораль­ної шкоди, проте не визначає випадків, коли таке відшкодування є можливим.

За національною правовою системою Японії шкода також по­діляється на майнову та моральну. Відшкодовуються пряма шкода й упущена вигода. Оскільки специфікою заподіяних збитків іноді може бути довгочасний чи пожиттєвий розлад здоров'я, законо­давство Японії передбачає таку форму відшкодування, як пожит- тєва пенсія, та альтернативну їй - одноразова виплата. Практика судів цієї держави схиляється до останньої форми відшкодування збитків. Моральні збитки оцінюються з огляду на страждання, за­подіювані звичайній особі, а також на підставі звичаю та принципу справедливості. Так, відшкодовуються моральні страждання, по­в'язані з інвалідністю, порушенням честі особи тощо. Проте, якщо внаслідок відшкодування шкоди потерпілий може безпідставно збагатитися, суд із присуджуваної суми відшкодування вираховує суму можливої вигоди. Особа, яка повністю відшкодувала шкоду, набуває права власності на пошкоджений предмет. Тобто за япон­ським законодавством, як і за законодавством більшості правових систем, на делікт поширюється інститут заміщення (ст. 422 Цивіль­ного кодексу Японії).

Специфічним у вказаній правовій системі є вирішення питання відшкодування шкоди в разі смерті потерпілого. Близьким покій­ного відшкодовується майнова шкода у розмірі заробітку, який він міг би отримати за весь період до його можливої природної смерті (береться до уваги середня тривалість життя людини). При цьому з зазначеної грошової суми вираховуються кошти, що витрачалися б на життя самого потерпілого. Водночас близьким покійного повин­на надаватися й одноразова грошова компенсація. Останнє ґрунту­ється на рішенні Верховного суду Японії від 24 червня 1964 р.

Наступною умовою виникнення зобов'язань з делікту є проти- правність діяння. Вона притаманна зобов'язанням, що виникають з деліктів у всіх правових системах, і передбачається цивільним законодавством. Причому кількість нормативних актів із цього питання постійно зростає. У деяких правових системах протиправ- ність діяння може визначатися судовою практикою, прецедентами, доктриною, звичаями, мораллю.

Протиправність може виявлятись у двох формах: дії та бездіяль­ності. Останнє поняття іноді передається іншим терміном, напри­

клад «упущенням». В усіх правових системах на протиправний характер дій вказується або безпосередньо в нормі права, або це випливає з принципів законодавства. Що ж до бездіяльності, то часто за формулювання умов деліктного зобов'язання цей термін не використовується. Проте майже всі правові системи визнають протиправну бездіяльність умовою зобов'язання. Вважається, що її протиправний характер визначається невиконанням обов'язку, покладеного на особу законом.

Чимало правових систем як вид протиправності діяння виок­ремлюють зловживання правом, відповідно до якого обов'язок відшкодувати шкоду виникає у разі, якщо суб'єктивне право здійс­нюється саме з метою заподіяння шкоди. У багатьох національних правових системах цивільні протиправні діяння поділяються на делікти та квазіделікти (мовби делікти). В усіх державах передба­чаються умови, які виключають протиправність, скажімо, крайня необхідність, необхідна оборона.

Вказане є характерним для правових систем «сім'ї континен­тального права». Визначення загального поняття протиправності діянь тут міститься в цивільних кодексах і застосовується до будь-яких фактичних складів деліктів (ст. 1382 Цивільного кодексу Франції). Воно конкретизується іншими актами держави. У зв'язку з цим виклад деліктів у законодавстві держав зазначеної «сім'ї» права отримав назву «генерального» делікту.

Прикладом досить чіткого визначення протиправності діянь може бути регламентація нормативними актами Німеччини діяль­ності засобів масової інформації. Так, створений Німецькою радою преси 1992 р. Кодекс преси (принципи журналістики) містить за­гальноприйняті принципи діяльності органів друку. Цей Кодекс логічно доповнює федеральні закони земель Німеччини про пресу, приміром бранденбурзький Закон про пресу від 13 травня 1993 р., Закон про пресу Мекленбургу - Західної Померанії від 6 червня 1993 р. та ін., узгоджуючи їх із цивільним та кримінальним зако­нодавством Німеччини з питань регламентації роботи журналістів, охорони прав читачів та осіб, що дають інтерв'ю, авторів листів тощо¹. Норми вказаних актів чітко визначають дії, які хоч і відпо­відають формально реалізації прав і свобод, але все ж є проти­правними. Така правова регламентація діяльності засобів масової

¹ Законы о прессе. Материалы по вопросам политики и общества в Федеративной Республике Германия-Бонн: Интернационес, 1993

інформації забезпечує свободу інформації, визначає випадки по­рушення прав автора, принципу конфіденційності, а також прин­ципів журналістської діяльності. Якщо протиправність діяння не­достатньо визначена законодавством, суди ФРН та інших держав «сім'ї континентального права» можуть вирішувати цс питання самостійно.

У «сім'ї загального права» застосовується система сингуляр­них (окремих) деліктів, тобто в законодавстві чи практиці перед­бачено самостійні фактичні протиправні діяння, які викликають настання зобов'язання з протиправного заподіяння шкоди.

У доктрині існують дві протилежні теорії протиправності. Згід­но з першою (традиційною) англо-американському праву відоме чітко визначене число правопорушень, за межами яких деліктна відповідальність виключається. Тобто діяння не є протиправним, якщо немає форми позову, як-от: погроза фізичним насильством, усний наклеп тощо. Згідно з другою теорією (еволюційною), від­повідальність за протиправне діяння настає завжди, крім випадків, коли воно дозволене законом.

Своєрідними в «сім'ї загального права» є обставини, які ви­ключають неправомірність діяння. Крім позовного захисту, загаль­не право Великобританії та США допускає необхідну оборону та самодопомогу як способи охорони володіння. Приміром, титуль­ний (законний) володілець нерухомості та рухомого майна може застосувати такий спосіб самодопомоги, як «розумну силу» проти особи, що порушує чи загрожує порушити володіння. Відповідаль­ність за шкоду в разі самодопомоги не настає, якщо вона здійсню­ється у певних межах.

У мусульманській правовій системі категорія протиправності не отримала чіткого нормативного визначення. Арабські юристи розуміють протиправність діяння як неправомірність чи недозво- леність. В основному діяння вважаються протиправними, якщо вони порушують релігійні норми, право власності й особисті права. Суди самостійно встановлюють протиправність, керуючись нор­мами моралі та етики. Тут не вважається протиправним діяння, якщо воно було вчинене у разі необхідності виконання службового обов'язку чи наказу керівного органу (особи), а також у деяких інших випадках (ст. 197 Цивільного кодексу Іраку, ст. 135 Кодексу зобов'язань Лівану).

У правових системах держав Далекого Сходу, зокрема в Япо­нії, протиправність діянь трактується законодавством як порушення

і б²

365

права та заподіяння шкоди (ст. 709 Цивільного кодексу Японії). Цивільно-правова відповідальність може наставати у разі пору­шення норм кримінального, цивільного законодавства, а також публічного порядку чи норм моралі навіть за відсутності пору­шення конкретних норм закону.

Цивільні кодекси держав Далекого Сходу передбачають обста­вини, за наявності яких зобов'язання із заподіяння шкоди не вини­кає. Наприклад, ведення чужих справ без доручення; визнання шкідливих дій корисними для підтримання публічного порядку та високого рівня моралі; згода потерпілого на заподіяння шкодц. Проте така згода не повинна суперечити вимогам законодавства, публічному порядкові, моралі суспільства.

Причинний зв'язок як умову виникнення деліктного зобов'я­зання визнають усі національні правові системи. Але цивільне за­конодавство жодної з них не визначає цього поняття, його змісту й порядку встановлення. Ці питання вирішуються судовою прак­тикою.

У всіх правових системах вважається, що відшкодуванню під­лягає лише така шкода, яка є причинно обумовлена протиправним діянням. Останнє повинно викликати цю шкоду. Оскільки нерідко шкода заподіюється декількома пов'язаними між собою діяннями, дослідження судом причинно-наслідкового зв'язку між ними та шкодою часто є складним процесом. Ця складність зумовила існу­вання кількох правових теорій причинного зв'язку. Але жодна з них не гарантує встановлення істинної причини шкоди. Останнє слово залишається за судом. Тому з мотивів відсутності причинно­го зв'язку нерідко відхиляються позови про відшкодування шкоди, викликаної віддаленими наслідками аварії, приміром, викидами радіації чи отруйних речовин.

Серед існуючих теорій на судову практику більшості національ­них правових систем істотно впливають теорії еквівалентного (рівноцінної й необхідної умови) та адекватного (типового) при­чинного зв'язку. Відповідно до теорії еквівалентності протиправ­на дія повинна бути обов'язковою умовою заподіяння шкоди, і в разі її відсутності шкода не настає. Згідно з теорією адекватного причинного зв'язку такий зв'язок констатується, якщо протиправна дія суттєво збільшує можливість настання шкідливих наслідків. Застосування кожної з цих теорій приводить до різних практич­них результатів. Друга є більш поширеною у судовій практиці держав.

У деяких спеціальних складах деліктів виникає необхідність встановлення не однієї, а кількох ланок причинного зв'язку. Ска­жімо, у разі заподіяння шкоди здоров'ю необхідно встановити на­явність причинного зв'язку, по-перше, між протиправною пове­дінкою і ушкодженням, по-друге, між тілесним ушкодженням і втратою працездатності. Кількість ланок причинного зв'язку, які підлягають доказуванню, може бути різною залежно від виду де­лікту. Це, своєю чергою, сприяло виникненню теорії достатності встановлення причинного зв'язку.

Іноді висловлюється сумнів щодо закономірності застосування поняття причинного зв'язку до бездіяльності. У сучасних умовах, коли чимало видів діяльності створюють небезпеку для навколиш­нього середовища, питання про причинність (каузальність) бездії виникає особливо часто.

У державах «сім'ї континентального права» досить поширеним є відшкодування шкоди за відсутності адекватного причинного зв'язку. У Франції, Німеччині, Швейцарії не відшкодовується не­пряма шкода. Суди України за вирішення спорів беруть до уваги безпосередній причинний зв'язок¹.

Для судової практики держав «сім'ї загального права» харак­терним є встановлення каузальності, з огляду на те, умисно чи не­обережними діями заподіяно шкоду. Вважається, що в разі на­вмисного заподіяння шкоди дії завжди перебувають у достатньому причинному зв'язку з наслідками. Тому в країнах загального права не відшкодовується так звана досить віддалена шкода. Теорія та практика у цій правовій «сім'ї» розцінює каузальність як катего­рію, притаманну свідомості особи, а не як об'єктивну категорію. У Великобританії вважається, що особа, яка допустила недбалість, не повинна відповідати за наслідки, яких жодна передбачлива лю­дина не може передбачити.

У системі мусульманського права, як і в інших правових систе­мах, питання причинного зв'язку недостатньо досліджено. В араб­ській доктрині (Ірак, Йорданія, Єгипет, Ліван, Сирія) набули по­ширення теорії рівноцінності умов та адекватності причинного зв'язку.

¹ Пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 берез­ня 1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» // Бюлетень законодавства і юридичної практики України,- 1993.- № 2,- С. 53.

Згідно з першою теорією всі причини, необхідні для досягнен­ня певного результату, є рівноцінні та в сумі становлять загальну причину. Кожна зі складових вважається як окрема причина шко­ди, тобто будь-яка умова, без якої не настав би негативний резуль­тат. Наприклад, легкий удар можна розцінювати як причину смер­ті людини, а отже, і як умову виникнення деліктного зобов'язання. Згідно з другою теорією результат повинен бути логічним наслід­ком діяння. Якщо раніше судова практика використовувала першу теорію, то сьогодні перевага надається другій.

Для визначення причинного зв'язку у вказаній правовій систе­мі має значення так звана стороння зовнішня причина. Її наявність є підставою для звільнення особи від відповідальності. Тобто не­обхідно, аби шкода виникла внаслідок впливу непереборної сили, випадкової дії самої потерпілої особи чи таких самих діянь інших осіб. Але законодавство чітко не визначає вказаних обставин (ст. 165 Цивільного кодексу Єгипту, ст. 166 - Сирії, ст. 211 - Іра­ку, ст. 261 - Йорданії, п. 1 ст. 122 Кодексу зобов'язань Лівану).

За японським законодавством до уваги береться реальний без­посередній причинний зв'язок між протиправною дією та шкодою. Доводити наявність такого зв'язку повинен позивач (потерпілий).

Вина у більшості правових систем вважається суб'єктивною умовою деліктного зобов'язання й виражає психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її результатів. Це най­складніше й недостатньо визначене поняття, до того ж не завжди обов'язкове для настання відповідальності за делікт. Тому дедалі частіше законодавством правових систем передбачається принцип безвинної відповідальності («об'єктивної»; такої, що ґрунтується на ризику). Мова йде про закони стосовно відшкодування шкоди, викликаної використанням ядерної енергії, автотранспортних за­собів, проведенням гірничих робіт тощо.

Дещо нетрадиційний вияв принципу вини в усіх правових сис­темах зумовлюється особливостями делінквента — юридичними особами. Винна відповідальність у правовідношенні за участю юридичної особи часто заміняється об'єктивною відповідальністю. Існує також чимало проблем у розмежуванні відповідальності юридичної особи та її працівників і розподіл вини між ними.

Вказане є характерним для держав «сім'ї континентального права». У них зобов'язання, що ґрунтується на принципі вини за­подіювана шкоди, є правилом, яке закріплюється в кодифікованих нормативних актах, хоч іноді й не досить чітко (статті 1382-1386

Цивільного кодексу Франції; статті 823, 826 німецького Цивільно­го уложення; ст. 41 швейцарського Зобов'язального закону).

Найчастіше вина за законодавством правових систем зазначе­ної «сім'ї» має дві форми: умисел та необережність (ст. 1382 Ци­вільного кодексу Франції; ст. 823(1) німецького Цивільного зво­ду). В одних випадках вина презумується (ст. 1384 Цивільного ко­дексу Франції - за чужі дії, наприклад слуг), в інших її доведення покладається на потерпілу особу (більшість правових систем).

У цій «сім'ї» значення має наявність чи відсутність вини під час виконання професійних обов'язків певними працівниками, скажімо особами медичного персоналу, адвокатами. В окремих випадках законодавство може передбачати можливість настання зобов'язань з деліктів без вини. Такою є, зокрема, відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки у випадку заподіяння шкоди (ст. 450 Цивільного кодексу України); батьків чи осіб, які їх заміняють, за шкоду, заподіяну неповнолітніми дітьми (ст. 1919 Цивільного кодексу Мексики); керівників шкіл, навчальних майс­терень, коледжів, інших навчальних закладів за шкоду, заподіяну неповнолітніми під час занять (ст. 1920 цього ж Кодексу); власни­ків тварин, у разі заподіяння шкоди останніми (ст. 2326 Цивільно­го кодексу Чилі, ст. 2353 Цивільного кодексу Мексики).

Законодавство систем «сім'ї континентального права» перед­бачає також обставини, за яких відповідальність із делікту не виникає, якщо, скажімо, шкода, заподіяна тваринами, настала внаслідок нерозумних дій самої потерпілої особи або ж внаслі­док випадку чи непереборної сили (ст. 1929 Цивільного кодексу Мексики).

У «сім'ї загального права» судова практика базується на прин­ципі винної відповідальності; англійські юристи вважають вину найважливішою умовою деліктного зобов'язання. Тут вирізняють дві форми вини - умисел і необережність. Під виною заподіювана шкоди розуміють вину «соціальну», яка може не збігатися з особис­тим уявленням про правомірність певної дії та її наслідки. Характе­рним є застосування «об'єктивної» відповідальності за оцінки необережної вини заподіювана шкоди. Для визначення форми вини використовується поняття «розсудливої» людини. У цій правовій «сім'ї» також характерним є розширення кола випадків безвинної відповідальності, приміром за шкоду, викликану: вогнем; домашні­ми та дикими тваринами; небезпечною рухомістю чи спорудами; іншими сторонніми предметами, здатними заподіяти збитки.