позбавляються, наприклад, іновірці; особи, які вчинили умисне вбивство спадкодавця (крім випадків необхідної самооборони); подружжя, якщо один із них звинуватив іншого у подружній зраді; незаконнонароджені діти¹.

§ 8. Норми з питань спадкування, що містяться у міжнародних договорах про надання правової допомоги у цивільних справах за участю України

Серед міжнародних договорів, норми яких стосуються спадко­вих відносин, слід звернути увагу на договори про надання пра­вової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних спра­вах. Норми цих договорів встановлюють принцип рівності грома­дян договірних держав з питань спадкування. Договори містять колізійні норми з питань спадкування рухомого й нерухомого майна, заповідального розпорядження, зокрема його форми, про­вадження у справах про спадкування. Регулюється можливість пе­реходу майна до договірної держави та умови спадкування. У за­значених міжнародних договорах передбачено компетенцію дипло­матичних представництв та консульських установ у справах про спадкування, а також компетенцію державних установ по охороні спадкового майна чи управління ним.

Принцип рівності проголошений майже в усіх міжнародних договорах про надання правової допомоги у цивільних та/чи сі­мейних і кримінальних справах за участю України. Відповідно до нього громадяни однієї договірної держави прирівнюються в пра­вах до громадян іншої договірної держави, якщо вони проживають на території цих держав. Рівність прав стосується, наприклад, складання або скасування заповіту, предметом якого є майно, що знаходиться на території іншої держави, їх здійснення, здатності набуття спадкового майна. Спадкові майно та права переходять до цих осіб за умов, встановлених для громадян договірної держави, котрі проживають на її території. Це, наприклад, норми договорів про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кри­мінальних справах за участю України й Литви (ст. 34); Естонії

¹ Перевин М. С. Наследование в Иране // Журнал международного частного права - 1997.-№ 1.-С. 3.

308

(ч. З ст. 34), Грузії (ч. З ст. 34), Фінляндії (ст. 24), Румунії (ст. 36), Монголії (ст. 35), Куби (ст. 30), Корейської НДР (ст. 35).

У деяких міжнародних двосторонніх договорах принцип рів­ності прав сформульований таким чином: громадяни однієї дого­вірної держави можуть набувати на території іншої договірної держави право на майно та інші права, одержувати спадщину за законом або розпорядженням у випадку смерті на тих самих умо­вах і в тому ж обсязі, що й громадяни іншої договірної держави. Громадяни однієї договірної держави можуть робити розпоря­дження на випадок смерті стосовно майна, яке знаходиться на те­риторії іншої договірної держави ст. 36 відповідного Договору за участю Молдови, ст. 36 - Польщі, ст. 36 - Югославії). Принцип рівності громадян договірних держав передбачений також ст. 44 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.

Майже усі міжнародні двосторонні договори про правову до­помогу у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах мають колізійні норми, що вказують на право, за яким здійснюватиметь­ся спадкування. Проте, оскільки в усіх договорах, де вирішується це питання, розрізняється рухоме й нерухоме майно, то відбуло­ся «розщеплення» колізійної прив'язки. Воно отримало назву «дуа­лістичного принципу».

У міжнародних договорах про надання правової допомоги до правових відносин по спадкуванню рухомого майна застосовують або колізійну прив'язку до законодавства тієї держави, громадя­нином якої був заповідач в момент смерті (ч. 1 ст. 37 - Договору з Молдовою, ч. 1 ст. 37 - з Польщею, ч. 1 ст. 37 - з Югославією, ч. 1 ст. 37 - з Румунією, ч. 1 ст. 36 - з Монголією, ч. 1 ст. 36 - з Корей­ською НДР та інші), або принцип останнього постійного місця проживання спадкодавця (наприклад, ч. 1 ст. 34 - Договору з Есто­нією, ч. 1 ст. 35 - з Литвою; ч. 1 ст. 34 - з Грузією, ч. 1 ст. 31 - з Кубою, ч. 1 ст. 45 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.).

Право спадкування нерухомого майна в усіх міжнародних дво­сторонніх договорах про надання правової допомоги визначається за законодавством держави - місця його знаходження (наприклад, п. 2 ст. 32 - Договору з Болгарією, п. 2 ст. 36 - з Корейською НДР, п. 2 ст. 37 - з Румунією, п. 2 ст. 34 - з Грузією, п. 2 ст. 35 - з Лит­вою, п. 2 ст. 45 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.).

Позитивно характеризує міжнародні двосторонні договори передбачений у деяких з них колізійний принцип - місце знахо­дження спадкового майна, який застосовується до визначення

309

складу спадщини (з огляду на рухоме чи нерухоме майно) (напри­клад, ч. З ст. 37 - Договору з Молдовою, ч. З ст. 37 - з Польщею, ч. З ст. 35 - з В'єтнамом).

Норми міжнародних договорів часто вирішують колізійні пи­тання, які виникають у разі визначення юридичної долі вимороч­ного або безхазяйного майна. З вирішенням цих питань пов'язане визнання прав держави на виморочне майно, яке залишилося за кордоном після смерті громадянина цієї держави. Якщо колізійна норма відсилає до матеріального права певної держави і внаслі­док цього майно залишається без спадкоємців, то виникає питан­ня про те, чи слід вважати державу спадкоємницею, чи, можливо, майно переходить до неї як безхазяйне. У міжнародних договорах про правову допомогу у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах передбачено, що рухоме майно переходить у власність тієї договірної держави, громадянином якої був спадкодавець в момент смерті. Нерухоме майно переходить у власність тієї дого­вірної держави, на території якої воно знаходиться (ст. 38 Дого­вору з Польщею, ст. 35 - з Естонією, ст. 38 - з Молдовою, ст. 36 - з Литвою, ст. 46 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р. та інші).

Формулювання, якими виражають перехід майна, може бути різним. Наприклад: «виморочне майно переходить в користь дер­жави» (ст. 37 Договору з Корейською НДР, ст. 38 - з Румунією, ст. 33 - з Болгарією, ст. 37 - з Монголією та інші). Формулювання: «майно/спадщина переходить у власність держави» використано у ст. 38 Договору з Польщею, ст. 38 - з Молдовою, ст. 36 - з Лит­вою, ст. 35 - з Естонією, ст. 35 - з Грузією, ст. 46 - Мінської кон­венції про правову допомогу 1993 р.

Деякі міжнародні договори можуть передбачати умови, за яких виморочне майно переходить у користь держави. Ними є відсут­ність спадкоємців, або відмова всіх спадкоємців від спадку чи втрата ними здатності спадкувати (ст. 38 Договору з Угорщиною). Проте таких норм не передбачають міжнародні договори з Есто­нією, з Польщею та деякі інші. З приводу встановлення умов, за яких здійснюється перехід спадщини у користь чи у власність держави, колізійні норми можуть відсилати до законодавства тієї договірної сторони, яка визначає застосування законодавства у разі спадкування рухомого й нерухомого майна. Тобто до закону держави місця громадянства заповідача в момент смерті чи місця його останнього постійного проживання (щодо рухомого майна) та

закону місця знаходження майна (щодо нерухомого). Мова йде, наприклад, про статті 38, 37 Договору з Польщею. Проте, як за­значалося у Мінській конвенції 1993 р., право спадкування рухо­мого майна визначається законодавством держави - місця остан­нього постійного проживання спадкодавця. Якщо за законодавством договірної держави, яке підлягає застосуванню, спадкоємницею є держава, то рухоме майно переходить договірній державі, грома­дянином якої був спадкодавець на момент смерті (статті 45, 46). Право спадкування нерухомого майна за Мінською конвенцією про правову допомогу 1993 р. в усіх випадках визначається за за­коном його місцезнаходження (статті 45, 46).

Часто у міжнародних договорах з надання правової допомоги колізійні норми стосуються питань спадкування за заповітом. Пе­редбачається, наприклад, що здатність до складання або відміни заповіту, а також правові наслідки недоліків волевиявлення слід ви­значати за законодавством тієї держави, громадянином якої був заповідач у момент складення чи відміни заповіту (ч. 1 ст. 39 До­говору з Польщею, ч. 1 ст. 34 - з Болгарією).

Форма заповіту та акта його скасування також визначається законом держави, громадянство якої особа мала на момент скла­дення та скасування заповіту. Водночас може зазначатися про до­статність дотримання законодавства тієї договірної держави, на території якої був складений чи скасований заповіт (ч. 2 ст. 39 Договору з Польщею, ст. 36 - з Естонією, ст. 37 - з Литвою, ст. 36 - з Грузією).

До заповідальної дієздатності та дієздатності скасовувати заповіт, а також до форми заповіту та форми акта його скасуван­ня може застосовуватися й інша колізійна прив'язка: законодав­ство держави - місця проживання заповідача в момент складення акта. Водночас заповіт чи його відміна не можуть бути визнані недійсними внаслідок недотримання форми, якщо остання задовіль- няє вимоги права місця його складення (ст. 47 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.).

Іноді в міжнародних договорах вказують колізійні прив'язки, що допомагають визначити допустимі види заповітів (мова йде не про колізійні прив'язки, застосовувані до форми заповіту). Напри­клад, згідно зі ст. 38 Договору з Корейською НДР до відносин по спадкуванню за заповітом слід застосовувати принцип громадян­ства заповідача. Цим же принципом треба керуватися й у разі ви­значення допустимих видів заповітів.

У міжнародних договорах містяться колізійні та матеріально- правові норми стосовно відкриття та оголошення заповіту. Від­повідно до ст. 40 Договору з Польщею з питань відкриття та ого­лошення заповіту компетентним визнається орган тієї договірної держави, на території якої знаходиться заповіт. Засвідчена копія заповіту, а також копія протоколу його відкриття й оголошення пересилаються відповідному органу, до компетенції якого нале­жить ведення спадкової справи. У ст. 38 Договору з Болгарією пе­редбачено, що на вимогу, по можливості, пересилаються також оригінали заповіту та протоколу.

Міжнародні договори можуть вказувати на компетенцію орга­нів у справах про спадкування. Як правило, колізійні прив'язки, які застосовуються до правових відносин у сфері успадкування рухомого майна (тобто закон громадянства чи закон останнього постійного місця проживання), використовуються й до визначення компетентних органів у справах про спадкування як основні. На­приклад, відповідно до ч. 1 ст. 41 Договору з Польщею спадкові справи щодо рухомого майна належать до компетенції органів тієї договірної держави, громадянином якої був заповідач в момент смерті. А згідно з ч. 1 ст. 37 Договору з Грузією провадження у справах про успадкування рухомого майна провадять установи договірної держави, на території якої спадкодавець мав останнє постійне місце проживання.

Як правило, окрема колізійна прив'язка існує стосовно усього рухомого майна, залишеного після смерті громадянина однієї до­говірної держави на території іншої договірної держави. Це при­в'язка до закону місцезнаходження майна. При цьому необхідною є заява спадкоємця та згода з нею всіх відомих спадкоємців (ч. З ст. 41 Договору з Польщею, ч. 2 ст. 37 - з Грузією).

Безумовно, компетентність органів щодо спадкових справ про нерухоме майно визначається місцем його знаходження (п. 2 ст. 41 Договору з Польщею, п. З ст. 37 - з Грузією та інші).

Норми деяких міжнародних договорів регулюють заходи що­до охорони спадщини, зокрема, компетенцію дипломатичного представництва чи консульської установи в справах про спадку­вання. Позитивно характеризують міжнародні договори про на­дання правової допомоги норми, які уповноважують установи договірних держав вживати, керуючись законодавством своєї держави, заходи, необхідні для збереження та охорони спадково­го майна, залишеного на її території громадянином іншої дого­

вірної держави (п. 1 ст. 39 Договору з Литвою, п. 1 ст. 45 - з Чехією).

Норми міжнародних договорів можуть зобов'язувати органи, які відповідають за вжиття заходів по охороні спадщини після смерті громадянина іншої договірної держави, негайно повідомля­ти консула цієї договірної держави про смерть спадкодавця й про осіб, які заявили свої права на спадщину, про відомі їм обставини, що стосуються осіб, які мають право на спадщину, про їх місцепе­ребування, про наявність заповіту, розмір і вартість спадщини, а також про заходи, вжиті до охорони спадщини (п. 2 ст. 39 Догово­ру з Литвою, п. 2 ст. 38 - з Естонією). У Договорі, укладеному з Іраком, передбачено, що відповідні органи, крім вказаного, напра­вляють схоже повідомлення й у випадку, якщо померлий залишив майно на території третьої держави (ст. 38).

На пропозицію дипломатичного представництва чи консуль­ської установи заходи, вжиті відповідно до норм цього міжнарод­ного договору, можуть бути змінені, відмінені чи відкладені (п. 2 ст. 45 Договору з Чехословаччиною). У деяких міжнародних дого­ворах зазначають, що на вимогу дипломатичного представництва або консульської установи їм передаються спадкове рухоме майно та документи померлого (ч. З ст. 39 Договору з Литвою, ч. З ст. 38 - з Естонією).

Дипломатичне представництво або консульська установа однієї держави мають право представляти інтереси громадян цієї договір­ної держави у питаннях спадкування перед органами іншої договір­ної держави без особливого доручення, якщо ці громадяни через відсутність або з інших поважних причин не можуть своєчасно захищати свої права та інтереси і не призначили уповноваженого (п. 4 ст. 38 Договору з Естонією, п. 1 ст. 40 - з Литвою).

Якщо громадянин однієї договірної держави помер під час по­їздки по території другої з них, де він не мав постійного місця проживання, тоді речі, що знаходилися при ньому, за описом пе­редаються дипломатичному представництву або консульській установі договірної держави, громадянином якої був померлий (п. 5 ст. 38 Договору з Естонією, п. 2 ст. 40 - з Литвою, ст. 39 - з Іраком).

У багатьох міжнародних договорах передбачаються норми про передання (видачу) спадщини. Передання спадку відбувається тільки після закінчення спадкового провадження. Якщо рухоме спадкове майно або грошова сума, виручена від продажу рухомого