загального права» обов'язок подружжя щодо взаємного утриман­ня, і насамперед обов'язок чоловіка утримувати свою дружину, в основному визначається виконанням нею своїх шлюбно-сімей­них обов'язків і знаходиться в безпосередньому зв'язку з концеп­цією єдності подружжя та обов'язку спільного подружнього про­живання («консорціуму»). Нині одружена жінка в Англії не має чітко визначеного та гарантованого права на отримання від чоло­віка необхідних їй засобів до існування.

У правових системах, де передбачено укладення шлюбного конт­ракту, питання утримання подружжя переважно ним і регламен­тується. В такому разі норми шлюбного контракту не повинні су­перечити нормам моралі (ст. 1392 Цивільного кодексу Франції) та ставити одне з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 Сімейного кодексу України). Норми Сімей­ного кодексу України також вказують юридичні підстави зміни умов шлюбного договору (ст. 100), право на відмову від шлюбного договору (ст. 101), підстави розірвання та визнання зазначеного договору недійсним (ст. 102, 103 Сімейного кодексу).

§ 4. Розірвання шлюбу за національним правом

У багатьох державах існує принцип свободи розлучення. Од­нак у тих, де на формування права вплинула католицька церква, розірвання шлюбу заборонено. Так, Конституція Ірландії заборо­няє приймати законодавство, яким дозволялося б розлучення. Во­но не передбачене сімейним законодавством Аргентини, Колумбії. Порівняно недавно можливість розірвання шлюбу було надано в Італії (1970 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1981 р.).

Розірвання шлюбу означає припинення статусу, що був утво­рений шлюбом: сторони можуть вступати у новий шлюб; вони отримують право вибору самостійного місця проживання; жінка може обрати дошлюбне прізвище. Відбувається ліквідація право­вого режиму майна, встановленого шлюбом. Особа, що потребує матеріальної допомоги та на користь якої винесено відповідне рі­шення суду, має право на отримання такої допомоги. Окремим правовим системам відомі ще й нетрадиційні наслідки розірвання шлюбу, скажімо відшкодування майнової чи моральної шкоди на підставі деліктної відповідальності (ст. 234 Цивільного кодексу Франції).

Правові системи, які допускають розірвання шлюбу, можна поділити на дві групи, залежно від вирішення ними питання рів­ності чоловіка й дружини щодо ініціативи розірвання шлюбу. Так, в одних державах обоє з подружжя знаходяться в рівному стано­вищі (більшість держав «сім'ї континентального права», в т. ч. й Україна), в інших - чоловік перебуває в привілейованому поло­женні (зокрема, держави із санкціонованою мусульманською релі­гією - Алжир, Йорданія, Сирія).

Розірвання іилюбу є одним зі способів його припинення (як і в ра­зі смерті одного з подружжя чи оголошення його померлим). Три­валий час розлучення трактувалось як санкція за винну поведінку одного з подружжя (приміром, у статтях 229-232 Цивільного кодек­су Франції до 1975 р.). Однак з прийняттям нових законів про роз­лучення (у Великобританії, Франції, ФРН, деяких штатах США) розірвання шлюбу вважається наслідком розпаду шлюбу й сім'ї.

Часте застосування розлучення у правових системах викликало детальну регламентацію підстав для цього. Законодавство держави може передбачати єдину підставу розірвання шлюбу або декілька.

Підставою для розлучення, передбаченою у багатьох державах, є воля одного чи обох із подружжя. Так, у Швеції розлучення про­водиться за наявності односторонньої заяви після 6 місяців - тер­міну, необхідного для зваження потреби в розлученні. Цей строк надається лише в тих випадках, коли у подружжя від шлюбу є не­повнолітні діти (віком до 16 років). Але вказаний термін не засто­совується навіть за наявності неповнолітніх дітей, якщо протягом двох років подружжя проживало окремо.

Фактичний розпад шлюбу є підставою для його розірвання у більшості держав. Часто його називають «непоправним» розпадом (ФРН, Великобританія, 11 штатів США, Австралія). До того ж в окремих державах це єдина підстава розірвання шлюбу. Свідченням розпаду шлюбу в правових системах можуть бути: тривале розділь­не проживання подружжя; вагомі розбіжності в поглядах на життя між подружжям; зрада одного з них, після чого сумісне життя для іншої особи стає неможливим; жорстока поведінка одного з подруж­жя; зловживання алкоголем; залишення одним із подружжя сім'ї на тривалий час. Наприклад, у ФРН шлюб вважається таким, що роз­пався, якщо подружжя живе окремо протягом трьох років. Якщо ж обоє з подружжя дають згоду на розлучення, то шлюб вважається таким, що розпався, коли подружжя проживало окремо протягом одного року (статті 1565, 1566 Цивільного зводу Німеччини).

У Франції, крім розпаду сім'ї, шлюб може бути розірвано також унаслідок припинення спільного проживання: коли подружжя не проживає спільно протягом останніх шести років або коли один із подружжя протягом цього часу є психічно хворим і відновлення сімейного життя малоймовірне (статті 237-241 Цивільного кодек­су Франції).

У державах «сім'ї загального права» підставами розірвання шлюбу вважаються: подружня зрада; залишення одного з подруж­жя на певний строк; жорстоке поводження чи аморальність; алкоголізм; душевна хвороба; тюремне ув 'язнення на певний тер­мін тощо. Особливістю англійської правової системи стосовно розірвання шлюбу є те, що заява про розлучення не може бути по­дана, якщо з моменту укладення шлюбу не минуло трьох років. Тільки у випадках, коли вимога про розлучення грунтується на ви­ключній жорстокості та аморальності відповідача, суд може при­йняти до розгляду позов про розлучення і до спливу трирічного терміну.

Спеціальним випадком припинення шлюбу у Великобританії є винесення рішення про це з огляду на презумпцію смерті одного з подружжя. Як зазначалося, англійському праву не відомий інсти­тут оголошення особи померлою, безвісно відсутньою. Проте кож­на особа, яка проживає у Великобританії, перебуває у шлюбі та має вагомі підстави вважати одного з подружжя померлим, може звернутися до суду з позовом про визнання його смерті й розі­рвання шлюбу. Презумпція смерті відсутнього одного з подружжя діє доти, доки не доведено інше, якщо минуло не менше семи ро­ків від початку відсутності одного з подружжя та якщо заявник не має підстав вважати його живим.

Особливістю отримання розлучення у США є встановлення за­конами штатів різного строку проживання на території штату, який є необхідним для отримання права на заявления позову про розі­рвання шлюбу (від шести тижнів до двох років). Така розбіжність у строках, установлених законодавством різних штатів, привела до того, що особи, які прагнуть якнайшвидше розірвати шлюб, пере­селяються з одного штату в інший («розлучення способом пересе­лення»).

У державах із мусульманською правовою системою розлучен­ня проводиться за рішенням суду переважно з ініціативи чоловіка (повнолітнього, повністю дієздатного), і тільки іноді за взаємною згодою подружжя. Хоч останнім часом у Єгипті, Лівані, державах

Південно-Східної Азії, де проживають мусульманські громади, право звертатися до суду за розлученням надано тільки дружині.

Підставами для звернення до суду в мусульманських державах є: хвороба чи фізичні вади подружжя; тривала (1-2 роки) відсут­ність чоловіка без достатніх підстав, що заподіює моральну шкоду дружині; конфлікт між подружжям чи заподіяння одним з них моральної шкоди іншому. Специфічними підставами для звер­нення до суду з вимогою про розлучення в окремих державах із мусульманською правовою системою може бути: укладення чоло­віком нового шлюбу без дозволу суду; нездатність чоловіка на­лежно утримувати всіх дружин (Ємен).

Особливістю припинення шлюбу за ініціативою чоловіка є йо­го право тричі давати розлучення дружині. Причому перші два розлучення можуть не припиняти шлюбних відносин, якщо протя­гом певного терміну чоловік повертає дружину. Але якщо навіть за перших двох розлучень сплив цей строк і шлюб припинено, по­дружжя має право знов узяти шлюб між собою, не поновлюючи шлюбного договору. Третє розлучення остаточно припиняє шлюб у його правовому розумінні.

Розірвання шлюбу за взаємною згодою осіб у мусульманських правових системах може відбуватись у договірній формі. Суттє­вою умовою такого договору є матеріальне відшкодування дружи­ною чоловікові грошової суми, яка еквівалентна вартості шлюбно­го подарунка чоловіка.

Правовим системам сучасності відомим є інститут сепарації, тобто окремого (роздільного) проживання подружжя, запозичений з католицького церковного права. Він застосовувався у тих випад­ках, коли чоловік чи дружина не хотіли остаточно розривати по­дружні відносини. Нині інститут сепарації порівняно рідко вико­ристовується як у державах «сім'ї континентального права» (стат­ті 296-305 Цивільного кодексу Франції), так і в країнах «сім'ї загального права». Найчастіше це - проміжна ланка для розлучення. Для встановлення окремого проживання подружжя суд бере за ос­нову підстави, що передбачені правовою системою для розлучення.

Правовими наслідками встановлення окремого проживання є: по-перше, збереження деяких обов'язків, що випливають із шлю­бу, зокрема обов'язку взаємної матеріальної підтримки (навіть на користь винної сторони) та обов'язку подружньої вірності. Водно­час подружжя отримує право окремого проживання. Відбувається поділ майна. Чоловік зобов'язаний повернути дружині її власність.

По-друге, після спливу встановленого строку окремого проживан­ня подружжя суд повинен, за заявою одного з них, розпочати про­цес про розлучення.

Окреме проживання подружжя може бути встановлено угодою сторін. Укладення таких угод притаманне правовим системам «сім'ї загального права». У такій угоді подружжя може передбачи­ти: умови поділу майна; обов'язок одного з батьків утримувати й виховувати дітей.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. запроваджує в Україні інститут сепарації. Режим окремого проживання може встановлюватися рішенням суду за заявою подружжя або позовом одного з них у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно (ч. 1 ст. 119). Режим окремого прожи­вання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя (ч. 2 ст. 119). Встановлення режиму окремого проживання подружжя не припи­няє прав та обов'язків подружжя, які встановлено Сімейному ко­дексі України і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які встановлено шлюбним до­говором (ч. 1 ст. 120). Норми Кодексу встановлюють, що у разі застосування до осіб інституту сепарації: 1) майно, набуте в май­бутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; 2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти міся­ців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка; 3) дру­жина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя (ч. 2 ст. 120).

Із вказаного випливає висновок: якщо «буква» і «дух» законо­давства іноземних держав свідчать про встановлення інституту сепарації з метою подальшого розірвання шлюбу, то цього аж ніяк не можна стверджувати стосовно наведених норм законодавства України. Адже вимоги ч. 1 ст. 120 явно суперечать нормам, викла­деним у п. 2 й п. З ч. 2 ст. 120 Сімейного кодексу України. По- перше, навряд чи здійснення усиновлення дитини одним з по­дружжя без згоди другого сприятиме поновленню сімейних відно­син. По-друге, навряд чи сприятиме збереженню сім'ї саме при­пущення законодавця стосовно народження дитини дружиною, батьком якої не є чоловік цієї жінки, після спливу десяти місяців після встановлення режиму окремого проживання. Зрештою, інс­титут сепарації передбачено переважно законодавством економічно високорозвинених держав. Саме в цих державах можна досягти