відособлена група суспільних відносин, а саме приватні (цивіліс- тичні) відносини за участю «іноземного елементу», стосовно якої проводиться регулювання з допомогою певної сукупності право­вих норм (мова йде про предмет). Сформовано й особливі регуля­тивні режими (методи). Серед них виділяється колізійний (з його допомогою визначається право країни, яке підлягає застосуванню). Не поступається йому у важливості й матеріально-правовий метод (з його допомогою безпосередньо регулюються відносини з вказа­ної групи, норми спеціально створюються для регулювання цих відносин і не застосовуються до приватних відносин без «інозем­ного елемента»). Таким чином, міжнародне приватне право має свій предмет та методи регулювання, тобто є галуззю права. Крім того, міжнародне приватне право є насамперед внутрішнім правом держави. Тому можна зробити остаточний висновок: функціонує галузь права - міжнародне приватне право України¹.

§ 2. Розвиток науки міжнародного приватного права

Міжнародне приватне право, починаючи свій розвиток з колі­зійного, пройшло тривалий шлях, сприйнявши стародавнє, зокре­ма староримське, право. Проте останньому так і не була відома розгорнута система колізійних норм. Вона починає формуватися в епоху раннього середньовіччя внаслідок потреби врегулювати тор­говельні відносини. Такі норми містилися, зокрема, у договорах, укладених із греками 911р. князем Олегом і 944 р. князем Ігорем, у «Руській правді», інших джерелах. Значно пізніше, з кінця серед­ніх віків, почала формуватися практика й доктрина про колізії ста­тутів (місцевих законів). Із статутних теорій і виникло колізійне право. Поступово виникала назва нового вчення - міжнародне приватне право.

Вважається, що засновниками доктрини міжнародного приват­ного права були Бартол (1314-1357, Італія), Бальд (1327-1400, Іта­лія), які коментували тексти римського права. В основному ці ко­ментарі стосувалися контрактів, деліктів і заповітів.

Згодом доктрину міжнародного приватного права доповнили: вчення про «автономію волі» сторін, за яким сторони могли засто­совувати до договорів обрані ними звичаї (Шарль Дюмулен, 1500-

¹ Питання про специфічність цієї галузі права тут не обговорюється.

1566, Франція); твердження про безумовне застосування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості (Бертран д'Аржантре, 1519-1590, Франція); теорія про застосування територіального принципу та принципу «ввічливості» («сотИаБ»), яка полягає у тому, що дія іноземних законів відбувається завдяки «міжнародній ввічливості» (Ульрік Губср, 1634-1694; Павло Вут, 1619-1667; Йоганнес Вут, 1647-1714; усі - Голландія).

У XIX ст. вказані теорії, зокрема вчення про «сотПаБ», підтри­мав Джозеф Сторі (1779-1845, США). У його «Коментарях конф­ліктного права» (1834 р.) було вжито термін «міжнародне при­ватне право», який і донині викликає заперечення. Вказувалось, наприклад, що термін «міжнародне» не відображає характеристики джерел цієї галузі права, які в Америці мали переважно внутрішній, міжштатний характер. Важко заперечити несправедливість цих зауважень. Водночас інші терміни: «конфліктне право», «колізійне право» у правовій системі США та інших країн зазвичай повністю не охоплюють предмета галузі.

Не відповідала реальності й критика терміна «приватне» з боку радянських вчених, які вважали, що радянське право не знало по­ділу на публічне та приватне. Проте такий поділ об'єктивно існує у будь-якій правовій системі, хоч може не проводитись формально та не відображатись доктриною права.

Зрештою, вчені не згідні з терміном «право», стверджуючи, що мова йде винятково про технічні правила вибору застосовуваного права, яке регулює конкретні цивілістичні відносини з «іноземним елементом».

У зв'язку з такою критикою, яка іноді лунає й сьогодні, у дру­гій половині XIX ст. розпочинається еволюція цього терміна. Про­понується використовувати, наприклад, терміни «право приват­них відносин» - Зітельман ^Псітапп)¹, «право меж» - Лснхард (ЬеопИагск) і Франкенштейн, «зовнішнє приватне право» - Раапе і ІІІнітцер. Але вживання цих термінів не було тривалим. Внаслідок творчих пошуків у європейських державах: Франції, Бельгії, Італії, Іспанії та інших,- у державах Латинської Америки все ж поши­рився термін «приватне міжнародне право». Використовується він і в Австралії. У США поряд з цим терміном все частіше вживаються

¹ Прізвища, які досі не наводилися в українській чи російській науко­вій літературі, для уникнення їх різного читання подаються мовою ори­гіналу.

і стають загальновизнаними терміни «колізійне право» та «конф­ліктне право». Проте ця термінологія є коректною, якщо, по-перше, не йдеться про матеріально-правові норми, наявність яких необ­хідна відповідно до деяких концепцій про джерела міжнародного приватного права; по-друге, якщо брати до уваги лише відмінність між правом двох країн з одного й того ж питання. Недоречно, на­приклад, вживати ці терміни у разі однаковості норм права двох держав, однакового їх тлумачення, однакового результату кваліфі­кації норм права чи правовідношення.

У Росії з кінця XIX ст. і до сьогодні переважно використову­ється термін «міжнародне приватне право». У науковій літературі України термін «міжнародне приватне право» з'явився лише у XX ст. В Україні, як і в Росії, терміни «колізійне» та «конфліктне» право менш поширені.

Загалом юристами було запропоновано понад 20 термінів, яки­ми позначалося поняття «міжнародне приватне право». Проте во­ни так і не отримали широкого визнання. Водночас, хоч назви «приватне міжнародне право», «колізійне право», «конфліктне право» не є повністю вичерпними і коректними в усіх випадках, все ж вони стали загальновідомими та зрозумілими усім. При цьо­му найчастіше доводиться приймати умовний термін «міжнародне приватне право».

У зв'язку з пошуком термінології та з інших причин, учені ак­тивно розвивали доктрину міжнародного приватного права. Ви­значний внесок у її розвиток зробив Альберт Дайсі (1835-1922, Англія), деякі інші вчені. Доктрина права була доповнена, зокре­ма, теорією Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779-1861, Німеччина), за якою кожне правовідношення можна тісно пов'язати з певним місцем. Паскуале Манчіні (1817-1888, Голландія) вважав, що «влас­ний» національний закон повинен слідувати за кожною особою, яка перебуває у хмежах іноземної держави. Згодом важливе місце у розвитку доктрини права посідають праці Е. Бартена (1897, Фран­ція), Ф. Кана (1891, Німеччина). Розвивається доктрина міжнарод­ного приватного права в західних державах і нині. Так, у сучасній правовій доктрині держав Східної Свропи важливе місце посіли праці Ж. Сталева (Болгарія) - зокрема, про природу та функції міжнародного приватного права; І. Сассі (Угорщина) - щодо колі­зійних норм у міжнародному приватному праві, питань міжнарод­ного трудового права, міжнародного цивільного процесу, М. Сосня­ка (Польща) - щодо відповідальності; В. Кнаппа (колишня Чехо-