1.4. Виокремлення коректорського ремесла

З початку XVII ст. розпочалося теоретичне осмислення коректорської професії: у 1608 р. латинською мовою вийшла перша книжка з коректури — «Ортотипографія» («правильне друкування»). Тож у XVII ст. професія коректора остаточно відокремилася від редакторської.

Відтоді активно витворюється професіограма коректора, визначаються найпосутніші риси його особистості. Так, у Голландії у XVII ст. на коректорську працю брали тільки жінок, оскільки вони акуратніші та менш самовпевнені. А століттям пізніше в «Енциклопедії» знаменитих фран­цузьких просвітителів Д. Дідро і Ж. Д'Аламбера були окреслені такі необхідні знання і характеристики коректора:

...щоб він знав бездоганно принаймні ту мову, якою написана праця; те, що потребує здоровий глузд у тексті будь-якого змісту; щоб він умів ставитися з недовірою до своїх знань; щоб він знав правопис і пунктуацію.

На теренах України остаточне розрізнення коректорської і редакторської справи відбулося теж у XVII ст. У цей час у друкарні Києво-Печерської лаври працювали «столпо-правителі», а у львівській братській друкарні — «дозорці», які звіряли гранки або верстку складеного тексту з оригіналом — «екземпляром», «списком» (його готували справники).

За свідченням відомого книгознавця О. Гусєвої (див. Гусєва А. А. Идентификация зкземпляров украинских изда-ний кирилловского шрифта второй половиньї XVI-XVIII вв. Методические рекомендации. — М., 1997, с. 16-17), техніка внесення коректурних виправлень, якою послуговувалися тодішні українські коректори, була, з одного боку, аналогічною західноєвропейській, а з іншого — суттєво відмінною від прийнятої у Правильній палаті московського Друкарського двору.

Російські коректори у кожному примірнику накладу помилкові літери, склади забілювали, а виправлення вносили вручну, — використовуючи штамп або вписуючи чорнилами

23

І СТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ КОРЕКТУРИ_

ІСТОРІЇ ФАХУ

п равильний елемент. Цей спосіб внесення коректурних виправлень в українських стар_Од_руках дослідниця виявила лише один раз — у київському «Полууставі» (1682).

Втім, схожа техніка коректур_{Них виправле}нь у виготовле­ному накладі зафіксована і в У_{Країні:} новгород-сіверський друкар Семен Явлинський і льві_Вський д_рукар Василь Став-ницький вдавалися до наклейок, _ПОПЄредньо вискоблюючи у тексті (а не забілюючи, як московські колеги!) помилкові еле­менти. Таким чином виправлені помилки у новгород-сіверсь-ких виданнях І. Галятовського «Скарбниця погребна» (1676); Д. Ростовського «Чуда Діви _{Марії>> (167?)}. _{львівському} «Євангелії» (1704) та інших книгах згаданих друкарень.

Зазвичай же тогочасні укращ_{СЬкі корЄ}ктори з друкарень Києво-Печерської лаври, Львівського братства, уневського Успенського та чернігівського Тр_Ощько-Іллінського монас­тирів чинили по-іншому: вони не _{ВНосили виправлен}ня безпо­середньо у текст, а додавали до _{Видань списки друкарських} помилок, супроводжуючи їх виб_{аченнями перед читачем}. і ц_Є було ознакою високої видавничої культури

У XVIII ст. європейські віяння далися взнаки також у то­му, що по друкарнях України пощ_{Ирилася назва про}ф_есії «_ко_ ректор».