1.2. Середньовічна Русь: роль справників у книготворенні

Проте реалії коректури в пізнішій Русі відомі. У Зрілому Середньовіччі у руських скрипторіях працювали справники. Вони «справлялися» з раніше виконаними копіями книжки, яку потрібно було переписати (тому й називалися справ­никами). Зіставляючи її варіанти, справники обирали найоптимальніший, що ставав основним, а решту різно­читань виписували на берегах книжки. Тож завдання справників були багатогранними: крім власне коректорської роботи, вони виконували ще й редакторську і текстологічну. Із початком друкарства професія справника наблизилася до власне редакторської.

В Іпатіївському списку «Повісті врем'яних літ» його дослідник Л. Махновець спостеріг виправлення коректурно-редакторського характеру, про які зазначив у примітках до видання «Літопис руський» (К.: Дніпро, 1989). Запис від 1016 р. вчений коментує так:

Ярослав же сів у Києві на столі отчім. Було ж тоді Ярославу літ тридцять і вісім*

* В Іп. тут спочатку було написано «ки» {тобто 28, так і в Хл., і в Лавр.), потім «к» видряпано, a «і» (тобто 10} приписано після «и»; отже, вийшло 18...

Запис про події 1099 р. у літописі теж підлягав виправленням, причому техніка їх внесень почасти відмінна:

А Святополк учинив раду з ляхами і рушив до Пінська. Він послав по військо, і прибув до Дорогобужа, і діждався тут во'ів своїх, [і] пішов на Давида до города [Володимира]. А Давид заперся в городі, надіючись помочі [дістати] в ляхів проти Святополка, бо вони сказали були йому: «Якщо на тебе прийдуть руські князі, то ми тобі будемо помічниками», і збрехали вони, бо взяли золото у Давида і в Святополка*. Святополк, отож, обступив город, а Давид [був] у городі.

* В Іп. <си вь Святополка» видряпано і викреслено, але помилково; у Лавр, «у Давида и у Святополка».

Таким чином, коректурні виправлення у руські рукописні книги вносили, підчищаючи, видряпуючи, закреслюючи помилкові та дописуючи правильні елементи.

21

І СТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ КОРЕКТу_РИ

_3 ІСТОРІЇ ФАХУ

1 .3. Коректура у часи Відродження

Як і в часи рукописної книги, на зорі друкарства тексти виправляли не професіонали-коректори, а найосвіченіші люди, з глибокою мовною підготовкою. Втім, це явище можна зауважити й в усі подальші століття. Приміром, у XVIII ст. у Великій Британії коректурою займалися такі знаменитості, як письменник О. Голдсміт і літературознавець С. Джонсон.

Однак, підкреслимо: зародження друкарства призвело до формування видавничих і друкарських спеціалізацій, і в тім числі й коректорської. Так, Альд Мануцій (1449-1515), засновник т. зв. «Нової Академії», зібрав ЗО найкращих учених сучасності, які виправляли помилки у середньовічних списках текстів античної класики. До їхніх обов'язків входила й коректура, і це великою мірою забезпечило досконалість альдин — видань Альда Мануція. Тому прийнято вважати, що цей венеціанський видавець стояв біля витоків коректури.

В епоху Відродження книга стрімко поширилися в Європі, стала доступною не лише заможним верствам населення. Американські дослідники Д. Брайант і С. Томпсон стверджують (див. Брайант Д., Томпсон С. Основи воздействия СМИ., — М.-СПб-К., 2004, с. 45):

На початок XVI ст. в Західній Європі існувало понад 250

друкарських майстерень, що випускали понад 35 тис.

різноманітних видань загальним накладом від 15 до 20 млн примірників...

Такий розмах молодої друкарської справи визначив потребу, сучасною термінологією висловлюючись, у сотнях видавничих працівників, а значить і коректорах. У цей час посилюються і фахові вимоги до них. Приміром, у Франції бажаючий вступити до ремісничого цеху друкарів повинен був не менше чотирьох років ходити в учнях і не менше трьох років попрацювати за обраним фахом (складача, коректора тощо), також вивчити грецьку і латинську мови, знатися на нормах моралі та релігії. На іспиті за здобувача мали проголосувати хоча б три екзаменатори.

22