3. Міжнародні організації як фактор регулювання міжнародних ринків праці.

• Глобальні (Міжнародна організація праці – МОП, 150 країн у 2002 р.),

• регіональні (ЄС, НАФТА, тощо).

МОП (1919 р.):

• преамбула Статуту: „ненадання якою-небудь країною трудящим людських умов праці є перешкодою для інших народів, які бажають покращити становлення трудящих у своїх країнах”;

• трьохстороннє представництво: уряди, підприємці, представники трудящих;

• основні конвенції:

• Питання міграційної статистики (1922 р.);

• Інспекція режиму перевезень мігрантів (1926 р.);

• Право робочих-мігрантів на отримання пенсій з інвалідності та старості (1935 р.);

• Про міграцію з метою працевлаштування (1949р.) (право на отримання інформації щодо національних систем регулювання міграції; заходи проти пропаганди еміграції та міграції; забезпечення соціальних прав; переказ частини отриманих доходів мігрантом; мігрант не може бути висланий за умов втрати роботи внаслідок хвороби протягом 5 років);

• Про соціальну політику на територіях поза метрополіями (1955 р.);

• Про трудящих-мігрантів (1952 р.) (зобов’язання країн приймати заходи проти пропаганди міжнародних переселень; не допускати дискримінації при наймі у сфері оплати, інших сферах життя трудящих мігрантів; „по можливості”, у межах існуючих заходів);

• Про трудящих на плантаціях (1960 р.);

• Проти зменшення прав у сфері праці (1960 р.) (заборона дискримінації іноземної робочої сили у сферах праці та занять);

• Про основні цілі та напрями соціальної політики (1962 р.) (робочі-мігранти повинні користуватися не меншим захистом ніж корінні; родини мігрантів мають право на отримання грошових переказів);

• Про робітників-мігрантів (1975 р.) (виявлення незаконної міграції робочої сили; збереження права на законне проживання та пошук нової роботи у випадку втрати роботи; робітник або його родина не несуть відповідних витрат у випадку їх депортації; рівні можливості та ставлення до мігрантів у сферах зайнятості, соціального забезпечення, профспілок, культурні, індивідуальні та колективні права; допомога мігрантам через спеціальні програми навчання; сприяння пошуку роботи в країні без географічних обмежень протягом двох років; збереження обмежень для мігрантів у певних сферах зайнятості з метою захисту інтересів держави).

На початку 70-х років Індонезія ініціювала створення Компенсаційного фонду для країн-експортерів робочої сили з метою відшкодування частки витрат на підготовку робочої сили; ідея не прийнята у зв’язку з позицією розвинених країн.

Європейське економічне співтовариство (1957 р.) – ЄС:

• ліквідація бар’єрів на шляху вільного руху робочої сили між країнами-учасницями;

• створення європейського соціального фонду з метою покращення можливостей зайнятості та підвищення життєвого рівня;

• обмеження на рух лише за мотивами суспільного порядку, безпеки та охорони здоров’я;

• Регламенти та Директиви 60-х років: дозвіл на переміщення робочої сили без попередньої пропозиції роботи; система соціальної безпеки для мігрантів з 1959 р.; „національний режим”, право на проживання за умов наявності роботи, дозвіл на проживання в іншій країні за умов завершення роботи; право на отримання та переказ соціальної допомоги у будь-якій країні;

• Система соціального захисту осіб у межах Спільноти (1971 р.): заборона дискримінації; національна система соціального захисту повністю розповсюджується на іноземну робочу силу з країн-членів; пенсійне забезпечення пропорційне періодам роботи в окремих країнах-членах;

• Trevi – група (1975 р.) (міністри юстиції та внутрішніх справ країн ЄЕС – гармонізація умов надання віз та міграційного контролю; у 1987 р. визначений список із 50 країн, громадяни яких обов’язково потребують віз для в’їзду в країни ЄЕС, 1989 р. – 59 країн, 1993 р. – 45 країн);

• Програма ERASMUS (1989 р.): створення умов обміну студентами; спеціального фонду для навчальних закладів для навчання іноземних студентів; створення ECTS – Європейської системи взаємного визнання заліків та іспитів;

• Шенгенська Угода (1985 р., 5 країн; 1998 р. всі країни ЄС, крім Великобританії та Данії, нові країни-члени ЄС поки що не є учасниками Угоди): відміна прикордонного контролю між країнами з 01.01.1990 р.; підвищення рівня контролю на зовнішніх кордонах Співтовариства; створення Шенгенської інформаційної системи; уніфікація умов надання віз;

Амстердамська Угода (1996 р.): створення загальних стандартів кордонного контролю за п’ять років, загальних правил надання віз до 3-х місяців; загальні вимоги для надання віз на термін більше 3-х місяців; право громадян інших країн, які мали законні права проживання в країні ЄС, проживати в інших країнах ЄС; поняття „європейського громадянина”, який має право голосувати та бути кандидатом на місцевих виборах.