Екзаменаційний білет № 22

1.

Стародавне індійське мовознавство.

2.

Український постмодернізм. Періодизація постмодерного періоду в сучасній українській літературі. Провідні естетичні орієнтації.

Українська дискусія довкола постмодернізму не була автономною в межах україномовного культурного простору. Адже її учасники реагували на тексти й ідеї європейського контексту. Внаслідок дискусії з'ясувалося, що український постмодернізм був передусім антитезою не модернізму, яким цікавився і з яким співіснував, а тоталі­таризму і соцреалізму. Саме їх він заперечував, шукаючи опертя в українському протеїстичному модернізмі.

Основними джерелами виникнення постмодернізму, за спостереженнями М. Павлишина, були:

1) невдача проекту модерності з його раціоналістською самовпевненістю, амбіцією рятівника людства, претензією на загальнолюдськість;

2. перебування суб'єкта вже після історії: «історія»,«великі розповіді» закінчилися — людина має влаштову­ватися в сучасному;

3. скептичність щодо будь-яких систем та ідеологій;

4. іронія, гра, цитування;

5. змішування жанрів, рівнів мовлення, високої іпопулярної культури;

6. деконструкція, тобто розвінчування ідеологій та іє­рархій цінностей, розмаскування ідеологій задля дестабі­лізації ідеології взагалі.

Біль­шість українських критиків зайняла в оцінюванні постмо­дернізму консервативну позицію: І. Фізер протиставив йому вагомий філософський контекст, О. Пахльовська — контекст української культури, що знаходилася в опозиції до насилля «великих систем», Є. Баран як популяризатор українського слова виступив за збереження чистоти укра­їнської традиції, С. Квіт з націоналістичної точки зору обстоює «високе» мистецтво, О. Яровий — із совєтських позицій. Ці критики вимагали критичного ставлення до постмодернізму і навіть відмови від нього. Перша спроба класифікувати актуальну українську літе­ратуру належить Володимиру Єшкілєву, який у «Плеромі З '98: Малій українській енциклопедії актуальної літера­тури» виокремив у ній ТР (тестаментарно-рустикальний), тобто традиційний, ПМ (постмодерний), НМ (неомодерний) дискурси та запропонував генераційний принцип поділу письменників ПМ-дискурсу:

1. Вісімдесятники, які вийшли з андеграунду (Г. Петросаняк, Ю. Винничук, Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець, Є. Пашковський).

2. Дев'яностники (Т. Прохасько, І. Андрусяк, І. Ципердюк, Р. Кухарук).

Генераційний принцип обстоює Леся Демська, заува­жуючи, що «проблему зміни поколінь варто замінити на "явище зміни поколінь та проблему реляцій (з іншими поколіннями, суспільством, культурою тощо)"». У статті «Справжнє обличчя літературного покоління дев'яностих -— спроба ідентифікації» дослідниця подає визначення літе­ратурного покоління за польським шкільним словником: літературне покоління — це група письменників, що наро­дилися приблизно в один і той самий час, зі спільним жит­тєвим досвідом.

Суттєво, що дослідниця відокремлює від шістдесят­ництва дисидентську літературу, яку в першій половині 90-х було включено до офіційного канону, саме тому, за Т. Гундоровою, образ Стуса — жертви совєтської системи затулив образ Стуса — видатного поета. При цьому вона фіксує три провідні на той час культурні й естетичні орієн­тації: неонародництво, неомодернізм, постмодернізм. З цими орієнтаціями збігається генераційний принцип, за яким у 90-ті роки співіснувано три генерації:

1)письменники-шістдесятники (Л. Костенко, Вал. Шев­чук, Д. Павличко, В. Дрозд, Ю. Мушкетик) і дисиденти(М. Руденко, І. Калинець); 2) письменники схилку совєтської імперії (І. Римарук, В. Герасим'юк, О. Забужко, Н. Білоцерківець, Л. Таран, Ю. Андрухович, К. Москалець, В. Неборак), яких прийнято називати «вісімдесятниками». Це покоління було не таким політично заангажованим, як попереднє, в його творчості вже простежуються постмодерні тенденції (Ю. Андрухо­вич, В. Цибулько, В. Неборак). Водночас частина цього покоління (Є. Пашковський, В. Медвідь) культивує неомодерну ідею високої літератури; 3) покоління «дев'яностників», якому властивий есте­тичний плюралізм — від класицизму до авангарду. Ліде­ром його є С. Жадан. Літератори переважно цікавлятьсяукраїнським бароко, Відродженням 20-х років XX ст.,модернізмом, авангардизмом.

Отже, на сьогодні в українському літературознавстві існують три основні класифікації сучасної літератури: перша заснована на генераційному принципі, друга — гео­графічному, третя — на принципі естетичної, стильової орієнтації, яка видається центральною.

3.

Ситуативні завдання як засіб формування мовленнєвих і комунікативних умінь.

Серед пріоритетних методичних засобів формування мовленнєвих і комунікативних умінь на уроках української мови чільне місце належить ситуативним завданням, В основу вивчення мови за цим підходом кладеться «принцип формування комунікативної спроможності в спілкуванні, отже, спілкування виступає метою, змістом і засобом навчання».

Під мовленнєвою ситуацією розуміють таку динамічну систему взаємовідносин учнів, яка завдяки її відображенню в свідомості викликає потребу особистості в цілеспрямованій мовленнєвій діяльності і підтримує цю діяльність.

Ситуативність як принцип навчання у загальних рисах означає, що все вивчення мови відбувається на основі і за допомогою ситуації (мовленнєвої ситуації).

Ситуативнi завдання сприяють:

• - формулюванню власної думки;

• - моделюванню рiзноманiтних ситуацiй;

• - формулюванню навичок слухати iншу людину;

• - вмiнню налагоджувати конструктивнi cтосунки в групi;

• - полегшенню засвоєння программного матерiалу;

• -формулюванню навичок аналiзу навчального матерiалу.

Мовленнєвi ситуації:

1) зорієнтованi на етап формування авторського задуму:а) які стимулюють бажання висловитись; б) викликають зриме уявлення про адресата мовлення; 2) ситуації, що вводять учнів у саму лабораторію породження думки: а) що стимулюють процес творення монологу за наслідуванням; б) потребують конструктивної діяльності з елементами творчості; в) програмують побудову власних творчих вільних висловлювань (колективних, групових, індивідуальних).

Мета ситуативних завдань:

• - формування основних комунікативних умінь;

• - орієнтуватися в умовах спілкування;

• - планувати і створювати власні;висловлювання відповідно до ситуації спілкування;

• - добирати мовні засоби, які б відповідали окресленій мовленнєвій ситуації;

• - коригувати висловлювання з урахуванням ситуації спілкування, тобто досягнення адекватності мовлення.

Cитуативнi вправи на уроках мови:

• -стимуляцiйнi або iмiтацiйнi iгри.

• -Спрощене судове слухання.

• - Рiзноманiтнi дiалоги з викладачем, одноклассниками, батьками, з незнайомою людиною та iнш.

• - Уявіть, що до вас звернулися з редакції Всеукраїнського «Природничого альманаху» з проханням написати про особливості вересня у вашій місцевості. Складіть письмове монологічне висловлювання у художньомустилі на тему: «Вересень на Поліссі» (Поділлі, Київщині тощо).