Екзаменаційний білет № 17

1.

Напрями сучасного мовознавства: когнітивна, функціональна лінгвістика, соціолінгвістика, етнолінгвістика.

2.

Стиль, творчий метод, тип творчості.

Стиль у загальному, культурологічному розумінні — усталена форма художнього самовизначення епохи, регіону, нації, соціальної або творчої групи або окремої особистості. Поняття стилю є центральним в історії літератури та мистецтва, однак поширюється і на інші види людської діяльності, перетворюючись в одну з найважливіших категорій культури в цілому, у динамічно мінливу суму її конкретних історичних проявів.

Художній (або творчий) метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного від­творення світу. Саме поняття «метод» означає спосіб пізнан­ня, поняття художнього методу — спосіб образного пізнання дійсності. Категорія художнього методу є однією з най­молодших у теорії літератури: вона виникла на рубежі 20— 30-х років XX століття в радянському літературознавстві та естетиці. Однак молодою є лише назва категорії, сама ж вона, за виразом професора О. М. Соколова, «...в її елементар­ній формі народилася разом з мистецтвом. Немає твору мистецтва без художнього методу, як немає наукового дослідження без наукового методу».

3.

Комунікативна спрямованість навчання української мови в загальноосвітній школі.

1.

Нова українська літературна мова ( к. ХVІІІ – 40-ві рр. ХІХ ст.).

2.

Структура і елементи внутрішньої форми художнього твору.

Внутр форма худ твору — це той його рівень, який вбирає в себе сукупність засобів предмет­ного зображення у творі, на відміну від рівня словесного зображення (сукупності словесних прийомів) та струк­турно-організуючого рівня — композиції, що зв'язує в єдину цілість усі рівні форми твору та їхні окремі ком­поненти. В художньому творі цей рівень форми постає у вигляді динамічної картини зображуваного життя, даної з усіма її індивідуальними подробицями — образами твору, що, розгортаючись у ньому, певним чином між собою взаємодіють. Двокомпонентна структура внутрішньої форми твору, до якої включають, з одного боку, систему образів, даних у творі, з іншого — динамічну послідовність їх розгортання у творі - сюжет. Система образів – склад з ряду образів: дійови особи (персонаж, оповідач, учасники подій, розповідачі), творець твору – образ автора, адресат твору – образ читача, образи природного оточення – пейзаж, образи речового оточення – інтер’єр. Сюжет - перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й кон­кретизації його фабули. Категорія сюжету з'являється у зв'язку з необхідністю якось позначити специфічність предмета зображення у словесному мистецтві. Динаміку розгортання зображуваних подій у свою чергу має на увазі й категорія фабули. Елементи: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розвязка) + пролог, епілог. Способи побудови С: сюжет=фабула, хронологічне пересталяння подій, прийом замовчування (детективи), насиченість перипетіями (подіями), інтригуючи паузи, монтаж епізодів – емоц-смисловий зв'язок.

Функції С: 1. перепетінйа (пов’язана із подіями, її швидкими змінами). 2. характерологічна (внутр. Зміст події – людськи хар-ри, це історія хар-ів). Типи: епізодична фабула (часові зв’язки) та фабули, засновані на цілісній дії (причино-наслідкові зв’язки). У чистому вигляді не існуються. В основі внутр орг-ії сюжету як певної послідовності перебігу і розгортання лій лежить конфлікт, ибо колізія (конфлікт особистісного значення, літ конфлікт), ибо інтрига (конфлікт суспільного значення, складний запутаний сжет). Сис-ма образів + сюжет = композиція (побудова літ твору, розміщення та співвідношення його компонентів). Позасюжетні елементи: авторські відступи (лір, філософ, істор) + види описів (інтер’єр, пейзаж, портрет) + вставні епізоди (сон, лист, марення, спогади) – не мають зв’язку з даним сюжетом.

3.

Концептуальні засади когнітивної методики навчання української мови.

Мовна освіта в УКр. Передбачає удосконаленя технології навчального процесу ,наближення його до вимог сучасного суспільства, що потребує високоосвічених, інтелектуально розвинених і відданих державі громадян, які легко і вільно спілкуються між собою, утверджуючи статус укр мови як рідної і державної. Досягти цього сучасна школа може за умов підвищення рівня навчання мови, розвязання багатьох методичних проблем, пошуків нових підходів до навчання мови в школах усіх типів. Це чітко відзначено в Законі про освіту в УКр., концепціях мовної освіти і Державному стандарті базової і повної середньої освіти.

Одним із найважл орієнтирів розвязання проблем навчання мови є Загальноєвропейські рекомендації мовної освіти, де визначаються підходи, рівні оволодіння мовою, комунікативні завдання і цілі, компетенції, тощо.

Одна з проблем – співвідношення теорії і практики – проблема, що потребує переосмислення і сучасного розвязання. Йдеться мова про теоретичні положення сучасної методики як науки адже більшість учителів розгляд цю проблему як співвіднош теоретичного матеріалу і практичн дія-сті учнів на уроці. І тут ніхто не заперечує, що перевагу слід надавати практичній роботі, бо саме вона впливає на формув мовленєвих умінь і навичок. Ці ідеї закладені у концепціях мовної освіти У., вони відбиті в чинних шкільних програмах і підручниках.

Однак виникає питання: як здійснювати навчання рідної мови, що, спиратися на лінгв знання, учні розвивали свої мовленєві вміння і навички? Відповідь – досвіді кращих вчителів. Це традиційний підхід до розвяз нових методичних проблем. І такий досвід є, бо упродовж 80-90х рр минулого ст, коли удосконал-ся програми з укр мови, створюв-ся комплекси підручників, ідея практичного спрямування у навчанні мови була провідною й реалізувалася блочним компонуванням теоретичного матеріалу, міжпредметним і внутрішньопредм звязками, використанням опорно-узагальнюючих таблиць ц підручниках, матеріалами розвитку звязного мовлення тощо. Йдеться не лише про нові підходи до навчання мови ,ай удосконал самої лінгводидактики як науки, що виклиикала до життя нові поняття, терміни, які потреб осмислення.

Для сучасного вчителя необхідним стає осмисл таких понять, як мовна і мовленєва компетентність учнів ,спілкування та його різновиди ,комунікативна основа навчання мови, тощо, які визначають концептуалні засади навчання рідної мови.

У вжиток професійного мовлення учителя-словесника ввійшли терміни ,повяз з комунікативним аспектом навчання рідної мови.компетенція-добра обізнанність із чим небудь. Учні, засвоюючи мовну систему, формують мовленєві уміння і навички і набувають мовної і мовленєвої компетенції.

Основа шкільного курсу укр мови – мовознавча наука- разгалужена система знань про мову, її стр-ру, основні одиниці. Слід обгрунтувати поняття: мова, мовлення, функції мови ,мовленєва дія-сть, літер-на мова її норми, особл-сті усного і писемного мовлення.

Все це спрмов на грунтовне вивчення рідної мови, що створює можливості для розвитку мислення і мовлення учнів ,формув світогляду.

Важливим є розкриття сутності мови і мовлення.мова-своєрідна знакова система, що забезпечує мислення людини ,спілкування з іншими людьми, служить засобом формув думок, обміну інформації. Мова існує в свідомості людей і реаліз в мовленні.

Розрізнення мови-мовлення. Вивчення мови – засвоєння основ лінгвістики – тієї сукупності мовниї знань, що забеспеч формув мовленєвих умінь і навичок, необх кожній людині.

Мовну компетентність учнів становить: у проц вивч мови учні набув знаня про саму мову, її словниковий склад, історію і закони її розвитку, одерж уявлення про роль мови в ментальності укр народу, в його суспільному життя.

Реалізація мови здійсн у процесі мовлення, або мовлен дія-сті – сукупність психофіз дій організму людини, що спрямовуються на сприймання і розуміння мовлення. Мовл дія-сть(аудіювання, говоріння, читання, письмо) спир-ся на мовні знання. Концепція освіти в Укр: мета навчання рідної мови в середній школі є формув особистості, яка володіє вміннями і навичками вільно, комунікативно користув мовними засобами при сприйнятті(слуханні і читанні), створенні (говорінні, письмі) висловлювань у різних сферах мовлення ,тобто тобто в забезпеченні її всебічної мовленєвої компетенції.

Мовлен компетенц учнів – поняття комплексне, містить цілу систему мовленєвих умінь(вести діалог, сприйм і будувати усні і писемні монологічні і диологічні висловлювання у різних видів, типів, стилів), що слугуватимуть учням для спілкування в різних життєвих ситуаціях. Мовленєва компетентність кожної особистості виявляється у виробл умінь користув усною і писемною літ-ною мовою ,багатством її вираж-х засобів залежно від мети висловлювань і сфери життя.

Мовлен компетенція грунт-ся на усвідомл функції укр мови – комунікативної, яка забеспечує мовлен дія-сть її носіїв і впливає на їхній духовний розвиток. Комунікація відбув в процесі мовлен дія-сті і запеспечує формув комунік компетенції.

Формув комунік комп вимагає комунікативного підходу до навчання мови. Саме цей аспект разом із діяльнісним лягли в основу шкільних програм, що сричинило потребу перебудови методики навчання мови.

Як хмінити ситуацію , щоб комунік-діяльнісний аспект у навчанні рідної мови забеспечив формув мовної особистості. Необх створ на уроці умови для свідомо-практичної мовленєвої дія-сті і залучити учнів. Потрібна організація навчання мови, яка б забеспеч активну мовлен дія-сть учнів, викликала в них бажання висловлюватися, азіємодіяти із співрозмовником, усвідомлення – що мова- засіб спілкув, який супроводж усе життя. Рівень комунік-х умінь у громадян нашої держави низький і сучасний вчитель повинен в основу навчання спілкування покласти навчання дія-сті спілкування ,щоб процес засвоєння мовного матеріалу і мовлен дія-сть учнів поєднув з перевагою мовленєвої практики.

Комунікативно-діяльнісний підхід до навчання мови передбачає урахування: 1.потребі в спілкув 2.мотивів акту спілкув. 3. обставин, за якихздійсн-ся комуікація. Спілкуватися діти вчаться в процесі розвязання комунік завдань ,спрямов на формув умінь визначати потреби спілкування, виступати в ролі мовця і співрозмовника, слухати ,читати…

Сутність комунікативного спрямування виявляється в навчанні школярів розв'язувати комунікативні завдання з метою оволодіння високим рівнем спілкування укр мовою. Виходячи з основної мети навчання мови, головна увага має бути приділена всебічному мовленнєвому розвиткові учнів. Цьому підпорядковусться розв'язання комунікативних завдань, тобто скорегованій взаємодії учителя й учнів, спрямованні на формування комунікативних умінь і навичок.

Для учителя важливо усвідомлення, що успішне розв'язання комунікативних завдань залеж від розуміння учнями спілкування як засобу вираження основної г функції мови. Досягти якого можна тоді, коли змінити підходи до навчання мови: дітей треба навчити не тільки мовних засобів для одержання й передачі інформації але й самого процесу одержання і передачі інформації, бо це кінцева мета навчання мови в середній школі, на що орієнтують концепції мовної освіти і чинні програми. При цьому слід пам'ятати, що обмін інформацією становить .змістову і формальну сторону. Отже. навчання спілкуватися включає .змістову і формальну сторони мовленєвої діяльності. Ураховуючи, що за законом діалектики зміст і форма взаємопов'язані, можна стверджувати: основною метою мовної освіти, яка включає в себе навчання мови як засобу спілкування, новинне бути навчання легко і вільно спілкуватися рідною (державною) мовою.

Саме тому комунікативно-діяльнісна спрямованість навчання мови вимагає певної перебудови навчального прооесу, зокрема,змісту і структури уроків та системи роботи над зв'язним мовленням учнів.

Цеій процес передбачає удосконалення комунік-х умінь і навичок і спир на принцип наступності і перспективності в навчанні рідної мови, що забеспечить безперервне формув мовної, мовлен і комунік компетентності учнів

Мовна освіта нині – основа формування пізнавально-творчої особистості, що володіє високим рівнем ком. компетентності, здатна до сприйняття та передачі інформації. На це орієнтують концепції комунікативної та когнітивної методик.

Когнітивна методика – методично забезпечує процес формування пізнавальної та творчих знань, умніь та навичок учнів, регламентованих стандартом мовної освіти. Головне завдання – формування комунікативної компетенції того, хто вивчає мову, і цілком відповідає загальноєвропейським орієнтирам із питань мовної освіти.

Сутність когнітивної методики полягає у тлумаченні навчальних мовних одиниць як концептів – носіїв етнокультурної інформації, особливих сигналів конкретного світу. А тому метою є опанування учнями глибинних значень змістових структур тексту, що втілюють мотиви та інтенції автора, задля формування вмінь формування вмінь адекватного сприймання текстової інформації та створення власних висловлювань відповідно до комунікативної мети й наміру, розвитку пізнавальної активності учнів, підвищення їх інтересу до вивчення української мови, виховання національної самосвідомості, поваги до мовних тенденцій українського народу й бажання наслідувати естетичні й етичні норми спілкування.