Екзаменаційний білет № 15

1.

Мовна система та її структура.

Мова, як система, як структура (20ст, Мельничук) – під системою розуміють сукупність взаємозв’язків і взаємозумовлених елементів, яка розгляд з боку елементарних її частин, це певним чином організовані компоненти складного цілого (мови); під структурою – складну, внутр. організацію єдиного цілого, що розгляд з боку його цілісності, це розчленована певним способом цілісність складного об’єкта (мови). Мовна система – ієрархічно організована, упорядкована цілісність взаємозв’язаних, внутр. систем і підсистем, структура мови – спосіб організації мовної системи, це відношення і зв’язки між елементами мови.

В суч науці 2 типи системи: 1. гомогенна (склад з однорідних елементів, розміщ в лінійному порядку). 2. гетерогенна (склад з неоднорідних елементів, багатоверховна система). Мова – гетерогенна система, бо має складну структуру, має багато підсистем.

Мовна сис-ма не складає суму елементів, а утвор одиниці нової якості. Охоплює одиниці різних типів, які фігурують у 2х планах: 1. конкретному (практичне вивчення мови, її використання), 2. абстрактному (забесп теор вивчення мовної сис-ми). Всі одиниці перебувають у певних відношення, 3 типи: 1. прагматичні – фіксують схожість і відмінність грам форм, перебувають в них частини мови+відбува на морфологічному рівні. 2. синтагматичні – схожість взаємного лінійного розміщення одиниць, розміщені горизонтально, будова речення, відбув на синтаксичному рівні. 3. ієрархічні – ієрархічне членування мовних одиниць, це відношення одиниць нижчого рівня по вищого (фонема-морф-слово-словосполучення). Спираюсь на ці відношення, вчені виявили внутрішню і зовнішню структури мови: внутрішня – об’єднані, ієрархічно пов’язані між собою одиниці, які забесп тривале існування мови і її розвиток з метою спілкування, зазнає невеликих змін, стабільна (фонетико-фонологічна система, морфеміко-морфологічна, лексико-семантична, синтаксична –основні рівні,що склад мовну систему, проміжні рівні – морфологічна підсистема, словотвірна, фразеологічна – проміжні рівні). Зовнішня система – це стилі, різні ділянки мовленнєвої діяльності (типи мовлення, мовленнєві ситуації, жанри мовлення).

2.

Романтизм та його прояви в українській літературі. Реалізм як творчий метод і як основа формування літературного напряму у ХІХ-ХХ ст.

Визначальні риси романтизму: - заперечення раціоналізму доби Просвітництва; - ідеалізм у філософії; - вільна побудова творів; - апологія (захист) особистості; - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); - культ почуттів; - ліричні та ліро-епічні форми; - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів; - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».

Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.

Реалізм як художній метод і літературний напрям. Етапи розвитку реалізму.

Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857). Визначальні риси реалізму: - раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); - правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; - принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; - характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; - конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; - вільна побудова творів; - превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; - розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.

Етапи розвитку реалізму Історія реалізму надзвичайно багата. Залежно від епохи змінювалося уявлення про нього. Тому існує кілька підходів до визначення початків реалізму. Одні літературознавці вважають, що елементи реалістичного письма наявні вже в давні часи в таких жанрах народної творчості, як легенда, дума, а також у літописах. Інші (і це твердження є загальноприйнятим) формування реалізму як художньої системи в європейських літературах пов'язують з епохою - Відродження. Його представники — Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Бокаччо, В. Шекспір — прославляли людину як центр світобудови, найдосконаліший витвір природи, прагнули розкрити її зовнішню і внутрішню красу. Для реалізму епохи Відродження характерні: масштабні образи, такі, як Дон-Кіхот, король Лір, Гамлет; поетизація глибоких людських почуттів («Ромео і Джульєтта»); відповідність дій характерам та обставинам; висока напруга конфліктів.

Наступний етап розвитку реалізму — просвітницький реалізм (XVIII століття), теоретиками якого були Д. Дідро у Франції та Г. Е. Лессінг у Німеччині. У творах Д. Дефо, П. Бомарше, Й.В. Гете виступає демократичний герой, сутність якого найяскравіше розкривається у суспільних та соціальних обставинах. Проте в зображенні реалістів-просвітителів вони, ці обставини, є не типовими, а умовними, експериментальними (згадаймо роман Д. Дефо «Робінзон Крузо»).

У XIX ст. виникає новий тип реалізму — критичний реалізм, що суттєво відрізняється і від ренесансного, і від просвітницького насамперед зображенням діалектики стосунків людини й середовища, характеру й соціальних обставин. Письменники глибоко аналізують внутрішній світ особистості, надаючи правдивому зображенню життя глибокого психологізму, який є художнім завоюванням епохи романтизму. Таким чином, у творах поглиблюється пізнання навколишньої дійсності, картина світу збагачується різноманітними відтінками. У XX ст. реалізм розвивається, збагачуючись новими художніми знахідками,— зростає увага письменників до підтексту, «потоку свідомості», епічної масштабності в зображенні найпомітніших подій у житті людства, різних форм умовності.

3.

Сучасні технології контролю та оцінки начальних досягнень учнів: метод портфоліо, тести.

Контроль та оцінка знань, умінь та навичок учнів - невід'ємний структурний компонент навчального процесу.

Сприяє:

• розвитку пам'яті, мислення та мови учнів;

• систематизації їхніх знань;

• демократизації навчального процесу, його інтенсифікації;

• диференціації навчання;

• отриманню об'єктивної інформації (зворотнього зв'язку) про хід навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Викриває прорахунки навчального процесу та служить їх запобіганню.

Основні завдання контролю:

- виявлення рівня правильності, об'єму, глибини та дійсності засвоєних учнями знань;

- отримання інформації про характер пізнавальної діяльності, про рівень самостійності та активності учнів в навчальному процесі;

- встановлення ефективності методів, форм та способів їх навчання

Основні функції контролю:

- навчальна; - стимулююча; - діагностична; - виховна; - оціночна.

Форми здійснення контролю

Традиційні: усні поурочні опитування, письмові поурочні опитування, домашня робота, екзамен, перекази, диктант.

Інноваційні: рейтингова система, тест:клоуз-тест, тест із закритими відповідями, творчий тест, тест із зворотнім зв’язком, тест «мала група зворотній зв’язок»; портфоліо, автоматизований контроль, опитування: розширене,експрес-опитування, тихе опитування, тихе опитування у дошки, тиха відповідь з місця, коноп, магнітофонне опитування, опитування п’ятьох, ланцюжок, шольц-методика; обмін текстами, визначення понять, відгадай про кого говоримо, підготовка до екзамену, шефи, я-зірка, взаємоконтроль, мнемо турнір, взаємодиктант, шукаю помилку, ланцюжок.

Метод порт фоліо

Портфоліо – робочі папки, що містять цільовий доробок робіт з дисципліни і складені учнем за допомогою вчителя.

Переваги:

-підвищення ролі самооцінки;-розвиток критичного мислення;-об’єктивність інформації про навчальні досягнення через стандартизованість процесу перевірки; -висока валідність; -адекватність щодо сучасних потреб освіти.

Педагогічні передумови використання:

- участь учнів у відборі робіт;- зміщення акценту з незнання учнів на індивідуальні досягнення;- ясність цілей роботи;- розробка зрозумілих критеріїв оцінювання;- педагогічний супровід роботи.

Типи порт фоліо: робоче, протокольне, процесне, підсумкове.

Метод тесту

Вчені: С.Ю. Ніколаєва, І.В. Коломієць, Х.Дуглас Браун, Дж. Хант, М. Гронланд

Тестовим завданням є мінімальна одиниця тесту, яка передбачає певну вербальну чи невербальну реакцію тестованого.

Переваги: об'єктивність, підвищує ефективність навчального процесу, оптимально сприяє повній самостійності роботи кожного учня, є одним із засобів індивідуалізації в навчальному процесі, завжди передбачає вимір, надає вчителеві змогу перевірити значний об'єм вивченого матеріалу малими порціями та діагностувати оволодіння цим матеріалом.

Класифікація тестів:

За наявністю/відсутністю варіантів вибору:

тести закритої форми (альтернативні (взаємовиключні

варіанти), множинного вибору, встановлення відповідності, відтворення послідовності), тести відкритої форми.

За метою використання та місцем у навчальному процесі

 навчальні (виявити і усунути прогалини в знаннях); контрольні (перевірити якість здобутих ЗУН).

Види тесту (за способом творення та презентації): Рукописні/друковані, Комп'ютеризовані (Окрема програма, Мережева система, Бінарна програма, Тестова оболонка, Веб-додаток, використовує для обміну даними протокол HTTP і мову розмітки гіпертексту HTML.)

Особливості використання тестів: - тривалість для поточного контролю - 10-15 хвилин,

- для учнів середньої школи кількість варіантів відповіді три-чотири варіанти, для старшокласників, - чотири-п'ять.

- включити завдання в пропорції: 25% легких, 25% складних, 50% - середнього рівня складності,

- завдання різноманітні за змістом і формою.

Головними вимогами до тестів є: - відповідність меті навчання, -високий ступінь валідності, -багатоваріантність, - побудова неправильних відповідей на основі типових помилок.