Глава 28 постановления вироку

Стаття 321. Постановления вироку ім'ям держави

Суди України постановляють вироки ім'ям України.

(Стаття 321 Ь змінами, внесеними згідно з Законом № 2857-12 від 15.12.92)

Вирок — акт правосуддя, що містить висновок про винність або невинуватість обвинуваченого (підсудного) і вирішує справу по суті.

За допомогою вироку суд вирішує завдання правильного засто­сування закону для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був при­тягнутий до відповідальності і жодний невинний не був покараний.

Відповідно до Конституції України особа вважається невинува­тою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному по­каранню, доки її вину не буде доказано в законному порядку і вста­новлено обвинувальним вироком суду. Правосуддя здійснюється виключно судом; судові рішення виносяться ім'ям України.

З огляду на значимість вироку як акта правосуддя закон перед­бачає необхідну систему гарантій його законності й обґрунтова­ності: незалежність судів і підпорядкування їх тільки закону; здійснення правосуддя тільки судом і заборона делегування повно­важень суду іншим органам; винесення вироку в кімнаті для нарад, присутність у якій інших осіб не допускається; недопущення будь-якого впливу на суддів при прийнятті ними рішення в справі; не­доторканність суддів, їх службових і житлових приміщень; таємниця наради суддів; особливий порядок обговорення питань, що вирішуються судом, і прийняття з них рішень; право судді на особливу думку, підписання вироку всім складом суду; публічне проголошення вироку відразу ж після його прийняття.

Стаття 322. Таємниця наради суддів

Вирок постановляється в окремому приміщенні — на-радчій кімнаті. Під час наради і постановления вироку в нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які входять до складу суду в даній справі. Присутність у нарадчій кімнаті запасних суддів або секретаря судового засідання та інших осіб не допускається. З настанням нічного часу суд вправі перервати нараду для відпочинку.

Судді не мають права розголошувати міркування, що висловлювались у нарадчій кімнаті.

(Стаття 322 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 117-08 від 30.08.711

Таємниця наради суддів — один із найважливіших принципів правосуддя, що служить гарантом об'єктивності, незалежності, без­сторонності, неупередженості і справедливості суду.

Порушення таємниці наради суддів — істотне порушення кримінально-процесуального закону, що тягне скасування вироку. Недодержанням таємниці наради суддів є: складання вироку або його частини поза нарадчою кімнатою; не пов'язане з відпочинком залишення нарадчої кімнати одним або всіма суддями (суддею), пе­ребування у нарадчій кімнаті під час наради суддів сторонніх осіб; розголошення висловлюваних у нарадчій кімнаті міркувань.

Відповідно до Закону України "Про статус суддів": судді здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої і виконавчої влади (ст. 1); судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки законові і нікому, не підзвітні (ст. 3); забороняється під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя (ст. 11); суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знахо­дяться в його провадженні (ст. 12); судді — недоторканні (ст. 13). Недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт, засоби зв'язку, кореспонденцію, майно і документи, що належать йому. Судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності й узяті під варту без згоди Верховної Ради України. Проникнення в житло або службове приміщення судді, у його особистий або службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку або виїмки, прослуховування його телефонних ро­змов, особистий обшук судді, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки за рішенням суду.

Вплив на суддів у будь-якій формі з метою перешкоджання вста­новленню істини або домагання винесення незаконного вироку тягне кримінальну відповідальність за ст. 176^і КК України.

Погроза або насильство щодо судді, втручання в його діяльність у зв'язку зі здійсненням правосуддя караються відповідно до ст. 377, 376 Кримінального кодексу України. Водночас, винесення суддями з корисливої або іншої особистої заінтересованості свідомо незаконного вироку карається позбавленням волі на строк до восьми років.

Стаття 323. Законність і обґрунтованість вироку

Вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим.

Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

(Стаття 323 із змінами, внесеними згідно з Законом № 2857-12 від 15.12.92)

Законність вироку забезпечується тим, що вирок за своїм змістом заснований на незаперечних доказах, а за формою і харак­тером прийнятих рішень відповідає вимогам Конституції України,

856

Стаття 324

Стаття 324

857

кримінального, кримінально-процесуального законодавства й інших нормативних актів.

Законним може бути лише справедливий вирок, вирок, що ґрун­тується на встановленій істині та на правильному розв'язанні справи.

Під обґрунтованістю вироку розуміють відповідність вис­новків, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, фак­там, що мали місце в дійсності і встановленим сукупністю належ­них до справи, допустимих та достовірних доказів у справі.

Про оцінку доказів див. коментар до ст. 67.

Постановления суддею (суддями) завідомо неправосудного ви­року, рішення, ухвали або постанови, згідно зі ст. 375 КК України, карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавлен­ням волі на строк від двох до п'яти років. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших осо­бистих інтересах,— караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

Стаття 324. Питання, що вирішуються судом при поста-

новленні вироку

Постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі пи­тання:

1. чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинува­чується підсудний;

2. чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений;

1. чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

3. чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

4. чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують по­карання підсудного, і які саме;

5. яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він Гі відбувати;

6. чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був за­явлений;

7. що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна;

8. що зробити з речовими доказами, зокрема з гроши­ма, цінностями та іншими речами, набутими злочинним шляхом;

10. на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі;

11. який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного;

12) чи слід у випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, застосовувати до підсуд­ ного примусове лікування;

13) чи необхідно застосувати до підсудного заходи без­ пеки.

Якщо підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, суд вирішує питання, зазначені в пунктах 1-6 цієї статті, окремо по кожному злочину.

Якщо у вчиненні злочину обвинувачується декілька осіб, суд вирішує питання, зазначені в цій статті, окремо щодо кожного з підсудних.

Примусове лікування, передбачене пунктом 12 цієї статті, може бути застосоване лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи.

(Стаття 324 із змінами, внесеними згідно з Указами ПЕР від 10.09.62, № 117-08 від 30.08.71, Законами № 3132-12 від 22.04.93, № 1381-XIV(1381-14) від 13.01.2000, 2670-111(2670-14) від 12.07.2001)

Суд — єдиний орган, який вершить правосуддя, і закон відно­сить до його юрисдикції вирішення всіх питань кримінального про­цесу та застосування кримінального й іншого законодавства при розв'язанні справи по суті. Передумовою законного і справедливо­го рішення суду є встановлення ним істини.

Істина розуміється як відповідність висновків тому, що мало місце в дійсності, достатня сукупність необхідних та достовірних даних про обставини предмета доказування.

Предмет доказування — юридично значимі обставини, які, бу­дучи з достовірністю встановлені, розкривають зміст юридично значимої істини.

Предмет доказування — це коло обставин, які належить вста­новити у будь-якій кримінальній справі. Якщо метою доказування є встановлення об'єктивної істини, то предмет доказування вказує на те коло обставин, які утворюють юридично значимі елементи такої істини, а їх встановлення дозволяє вирішувати справу по суті.

З'ясування обставин, що належать до предмета доказування, має послідовно давати відповідь на запитання класичної формули юрис­пруденції: "Що, де, коли, ким, яким чином?"

Подія злочину. Подія злочину включає необхідні елементи скла­ду злочину: об'єкт посягання, об'єктивну сторону (спосіб злочин­ного діяння, час, місце, наслідки, причинний зв'язок між діянням і наслідками), суб'єкт, суб'єктивну сторону — вину.

Злочин — це вчинена деліктоздатною й осудною особою суспільно небезпечна, протиправна, винна та карана відповідно до кримінального закону дія або бездіяльність.

Склад злочину — сукупність визначених у кримінальному законі ознак, за наявності яких суспільно небезпечне діяння характери­зується як злочин. До елементів складу злочину належать об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона діяння.

Об'єкт злочину — це життя та здоров'я людини; воля, честь і гідність людини; статева свобода та статева недоторканність особи; права і свободи людини; право власності, екологічно безпечне довкілля; громадський порядок і моральність та інші цінності, що захищаються кримінальним законом.

Суб'єкт злочину — фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу України може наставати кримінальна відповідальність.

Кримінальній відповідальності підлягають, як правило, особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років. Особи, що вчи­нили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підля-

858

Стаття 324

гають кримінальній відповідальності лише за окремі тяжкі злочини, перелік яких дано в ч. 2 ст. 22 КК України.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність), передбачати їх наслідки і ке­рувати ними. Згідно з ч. 2 ст. 19 КК України не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, пе­ребувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоум­ства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медич­ного характеру.

Об'єктивна сторона злочину — це здійснювана в певному про­сторі і часі дія чи бездіяльність, яку характеризують об'єктивно ви­ражені обставини злочину — місце, час, засіб, шкідливі наслідки, причинний зв'язок між діянням і шкідливими наслідками.

Об'єктивна сторона злочину проявляється в протизаконному та суспільно небезпечному діянні (дії чи бездіяльності), його наслідках та наявності причинного зв'язку між діянням і негативними наслідками. Відсутність відповідного причинного зв'язку виключає кримінальну відповідальність. Важливо встановити спосіб вчинен­ня злочину, час, місце та інші обставини, що мають значення для юридичної кваліфікації діяння та розв'язання справи по суті. З'ясування цих обставин має дати повну відповідь на запитання, чи вчинено злочин, який вчинено злочин, хто вчинив злочин та чи підлягає він притягненню до відповідальності через давність його вчинення та інші обставини (необхідна оборона, крайня необхідність, тощо), які згідно з законом виключають визнання діяння злочинним, або звільняють особу від відповідальності.

Суб'єктивна сторона злочину — психічне ставлення особи до вчинюваної суспільно небезпечної, протиправної, аморальної та ка­раної відповідно до кримінального закону дії чи бездіяльності і її наслідків, яке проявляється в одній із форм вини — умислу чи не­обережності.

Зміст вини — це відображення в свідомості особи об'єктивних ознак злочину, конкретних особливостей певного злочину з його де­талями, кількісними та якісними показниками, які містять юридичне значення і можуть впливати на визначення форми і виду вини¹.

Вина та її форма визначаються залежно від прояву інтелекту­ального елементу: усвідомлював — не усвідомлював, передбачав — не передбачав; та вольового фактора — керував чи не керував гро­мадянин своїми діями.

Залежно від інтелектуального (ступінь усвідомлення діяння і пе­редбачення його наслідків) та вольового (ступінь здатності керувати своїми діями) елементів суб'єктивної сторони умисел поділяється на прямий і непрямий.

Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України— К.. 2001— С. 49.

Стаття

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небез­печний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим (побічним) є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяль­ності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та зло­чинну недбалість.

Злочинною самовпевненістю є така необережність, за якої особа усвідомлювала своє діяння, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяль­ності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Злочинною недбалістю, є така необережність, за якої особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Відсутність хоча б'одного з елементів складу злочину є обстави­ною, що тягне постановления виправдувального вироку.

До числа обставин, що виключають злочинність діяння, нале­жать крайня необхідність, необхідна оборона, уявна оборона, за­тримання злочинця, виконання законного наказу, дія в стані ризи­ку, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, фізичний або психічний примус (ст. 36 — 43 КК України).

Крайня необхідність. Не є злочином в силу положень ст. 38 КК України заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосе­редньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї лю­дини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усу­нути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено пере­вищення меж крайньої необхідності.

Перевищенням меж крайньої необхідності визнається умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Необхідною обороною згідно зі ст. 36 КК України визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інте­ресів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і до­статньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припи­нення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Кожна особа має право на необхідну обо­рону незалежно від можливості уникнення суспільно небезпечного посягання або звернення за допомогою до інших осіб чи органів влади. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне

860 Стаття 324

Стаття 324

861

заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним по­сяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного на­сильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Уявною обороною згідно зі ст. 37 КК України визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було й особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне по­сягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помил­ковості свого припущення. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому пе­ревищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного ре­ального посягання, вона підлягає відповідальності як за перевищен­ня меж необхідної оборони.

Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.

Затримання особи, яка вчинила злочин. Не визнаються злочин­ними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставления її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочин­ця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обста­новці затримання злочинця.

Виконання законного наказу або розпорядження. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інте­ресам, визнається відповідно до положень ст. 41 КК України пра­вомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Наказ або розпорядження визнається законним, якщо вони віддані відповідною особою в належному по­рядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинно­му законодавству і не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина. Не підлягає кримінальній

відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочин­ний наказ або розпорядження.

Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпоряд­ження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочин­ного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідаль­ності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпо­рядження.

Діяння, пов'язане з ризиком, визнається обставиною, що за пев­них умов виключає кримінальну відповідальність. Згідно зі ст. 42 КК України не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення знач­ної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мети, що була поставлена, не молена було досягти в даній обста­новці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що здійснені нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Виконання спеціального завдання з попереджеїшя чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи зло­чинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочин­ної діяльності. Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого зло­чину, вчиненого умисно і пов'язаного з насильством над по­терпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з причинениям тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або на­станням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Особа, яка вчинила такий злочин, не може бути засуджена до довічного поз­бавлення волі, а покарання у вигляді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший ніж половина максимального стро­ку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин¹.

Фізичний або психічний примус теж є підставою, що в певних випадках виключає кримінальну відповідальність. Згідно зі ст. 40 КК України не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керу­вати своїми вчинками. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона

¹ Докладніше див.-. Коряашахай М. И. Науковий коментар Кримінальним)

кодексу України.— К., 2001.

862

Стаття 324

Стаття 324

863

зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 Криміналь­ного кодексу України.

За наявності згаданих вище обставин суд приймає рішення про постановления виправдувального вироку в справі в зв'язку з відсутністю складу злочину.

Згідно з ч. 2 ст. 6 КПК України, якщо обставини, зазначені в пунктах 1, 2 і 4 статті 6 КПК України, виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і у випадках, перед­бачених пунктами 1 і 2 ч. 1 статті 6 КПК України (відсутність події чи складу злочину), постановляє виправдувальний вирок а у випадках, передбачених пунктом 4 (амністія чи помилування),— об­винувальний вирок із звільненням засудженого від покарання.

За наявності інших, передбачених у ст. 6 КПК України, підстав для закриття справи суд виносить постанову про закриття справи.

Вирішуючи питання про те, чи підлягає підсудний покаранню, слід проаналізувати матеріали кримінальної справи щодо наявності чи відсутності обставин, за яких підсудний звільняється чи може бути звільнений від кримінальної відповідальності і покарання, об­ставин, передбачених ст. 7—11-1 КПК України.

Суди мають проявляти гуманність до осіб, що вчинили незначні злочини і застосовувати інститут звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, який передбачає, що за обставин, при яких особа, що вчинила незначної суспільної небезпеки зло­чин, за наявності передбачених в законі фактів може бути звільне­на від кримінальної відповідальності і покарання.

Згідно зі ст. 7-1 КПК України провадження в кримінальній справі може бути закрито судом у зв'язку:

• з дієвим каяттям;

• з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим;

• із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів ви­ховного характеру в порядку, передбаченому статтею 447 КПК України;

• з передачею особи на поруки колективу підприємства, уста­нови чи організації;

• із закінченням строків давності.

Кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством України також передбачається можливість звільнення від кримі­нальної відповідальності і покарання в результаті зміни обстановки (ст. 48 КК України) у зв'язку з застосуванням примусових заходів виховного чи медичного характеру (ст. 97, 105 КК України).

За наявності підстав, зазначених у ст. 7— 11-1 Кримінально-про­цесуального кодексу України, у справах, які надійшли до суду з об­винувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить поста­нову про закриття справи. «

Звільнення від відповідальності за умови дієвого каяття, відшкодування шкоди та угоди примирення. Згідно зі ст. 45 КК України, особа, яка вперше вчинила злочин невелико; тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю

злочину і повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду.

Можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності після скоєного нею злочину за умов дієвого каяття передбачається новим КК України і до певних більш тяжких злочинів та за деяких спеціальних умов:

• невиплата заробітної плати (ст. 175) — особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до криміналь­ної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, сти­пендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам;

• ухилення від сплати податків (ст. 212) — особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені частиною першою та другою цієї статті, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов'язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня);

• незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263) — звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин, передбачений частина­ми першою або другою статті 263, якщо вона добровільно здала ор­ганам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини або вибу­хові пристрої;

• давання хабара (ст.369) — особа, яка дала хабар, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї мало місце ви­магання хабара або якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи;

• створення не передбачених законами України воєнізованих формувань або участь у їх діяльності (ст. 260) — звільняється від кримінальної відповідальності за цією статтею особа, яка перебу­вала в складі зазначених у цій статті формувань, за дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вона добровільно вийшла з такого формування і повідомила про його існування ор­гани державної влади чи органи місцевого самоврядування;

• створення злочинної організації (ст. 255) — звільняється від кримінальної відповідальності особа, крім організатора або керівника злочинної організації, за вчинення злочину, перед­баченого частиною першою ст. 255, якщо вона добровільно заявила про створення злочинної організації або участь у ній та активно сприяла її розкриттю;

• терористичний акт (ст 258) — звільняється від кримінальної відповідальності за діяння, передбачене в частині четвертій цієї статті, особа, крім організатора і керівника, яка добревільно повідо­мила про нього правоохоронний орган і сприяла припиненню існу­вання або діяльності терористичної групи чи організації або розкрит­тю злочинів, вчинених у зв'язку із створенням або діяльністю такої групи чи організації, якщо в її діях немає складу іншого злочину;

• незаконне виробництво, виготовлення, придбання, збері­гання, перевезення чи пересилання як без мети так і з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психотропних ре-

_г

864 Стаття 324

човин або їх аналогів (ст. 307) — особа, яка добровільно здала на­ркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов'язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримінальної відповідаль­ності за незаконне їх виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання;

• незаконне виробництво, виготовлення, придбання, збері­гання, перевезення чи пересилання прекурсорів з метою їх вико­ристання для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин (ст. 311) — особа, яка добровільно здала прекурсори, що призначалися для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин, і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов'язаних із неза­конним обігом прекурсорів, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, звільняється від кримінальної відповідаль­ності за незаконні їх виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання;

• державна зрада (ч. 2 ст. 111) — звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання зло­чинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв'язок з ними та про отримане завдання;

• шпигунство (ч. 2 ст. 114) — звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка припинила шпигунську діяльність та до­бровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України.

Згідно зі ст. 46 Кримінального кодексу України особа, яка впер­ше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від криміналь­ної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Відповідно до п. 2 ст. 12 Кримінального кодексу України злочи­ном невеликої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1. два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачено покарання менш суворе, ніж обмежен­ня волі (злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбаче­не покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання);

2. три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачено покарання у вигляді обмеження або поз­бавлення волі;

3. п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості (злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від двох до п'яти років);

_1L

865

Стаття 324

4) десять років — у разі вчинення тяжкого злочину (тяжким зло­ чином є злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років);

5) п'ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого зло­ чину (особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі).

Плин давності припиняється, коли особа, яка вчинила злочин, приховається від слідства чи суду. В таких випадках плин давності поновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. При цьому така особа"не може бути притягнута до відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло 15 років і за цей час вона не вчинила ніякого іншого злочину, що перервав плин строку давності.

Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення но­вого злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин.

Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк.

Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у ст. 449 — 451, 454 Кримінально­го кодексу України.

Давність притягнення до кримінальної відповідальності та вико­нання обвинувального вироку до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується відповідно до ст. 49 та 80 КК України з урахуванням положень, передбачених ст. 106 КК України.

Щодо неповнолітніх встановлюються такі строки давності:

1. два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2. п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3. сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;

4. десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину. Закриття кримінальної справи у зв'язку із закінченням строку

давності зазвичай пов'язується з тим, що притягнення до кримі­нальної відповідальності через довгий час після вчинення злочину є недоцільним, оскільки правопорушник за цей час втратив¹ суспільну небезпечність.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з переда­чею особи на поруки. Суд має всебічно вивчити питання про мож­ливість звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідаль­ності з передачею його на поруки колективу підприємства, устано­ви чи організації за їхнім клопотанням про це, прийнятим на за­гальних зборах.

Закриття кримінальної справи з передачею обвинуваченого на поруки можливе за наявності таких умов:

28

866

Стаття 324

Стаття 324

867

• злочин обвинувачений вчинив уперше і раніше на поруки не передавався;

• злочин, який вчинив обвинувачений, є злочином, віднесеним законом до злочину невеликої або середньої тяжкості. (Злочин не­великої тяжкості — злочин, санкція статті, за якою кваліфіковані дії обвинуваченого, або взагалі не передбачає позбавлення волі, або передбачає позбавлення волі на строк не більше двох років. Злочи­ном середньої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років);

• відсутні тяжкі наслідки, а в ході слідства обвинувачений повністю відшкодував заподіяну шкоду;

• обвинувачений щиро розкаявся у вчиненому злочині та виз­нав себе винним;

• обвинувачений за своїм характером може бути виправлений без застосування кримінального покарання за допомогою заходів громадського впливу;

• від трудового колективу або громадської організації надійшло клопотання про взяття обвинуваченого на поруки, офор­млене протоколом загальних зборів колективу;

• обвинувачений не заперечує проти закриття кримінальної справи за цією підставою.

За наявності вказаних підстав у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить пос­танову про закриття справи.

Звільнення від кримінальної відповідальності та покарання в ре­зультаті зміни обстановки (ст. 48 КК України) можливе у разі, коли після порушення кримінальної справи вчинене особою діяння втратило характер суспільно небезпечного або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Під зміною обстановки слід розуміти настання таких соціально-економічних, правових або політичних змін, які тягнуть за собою визнання обвинуваченого таким, що втратив характер суспільно небезпечної особи (призов на військову службу, скасування над­звичайного стану у певній місцевості, тяжка хвороба обвинуваче­ного, інвалідність, зміна сімейного стану, місця проживання та ро­боти, що поєднуються з позитивною зміною його способу життя).

Втратити суспільну небезпечність можуть швидше за все не­значні злочини — діяння, за які за законом передбачаються альтер­нативні позбавленню волі покарання — штраф, виправні роботи тощо або санкція яких передбачає покарання не більше трьох років позбавлення волі.

Закриття справи за цією підставою можливе, якщо обвинуваче­ний проти цього не заперечує

При винесенні вироку слід мати на увазі і доречно керуватись положеннями ст. 74 КК України — "особа, яка вчинила злочин не­великої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільне­на від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоган­ної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час роз­гляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною"

Визначаючи ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочи­ну, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зок-

рема форми вини, мотиву й мети, способу, обстановки і стадії вчи­нення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючих ознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що настали, наявності обставин, які пом'як­шують або обтяжують Покарання.

Згідно зі ст. 66 КК України при здійсненні правосуддя обстави­нами, які пом'якшують покарання, визнаються:

1. з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2. добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3. вчинення злочину неповнолітнім;

4. вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5. вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімей­них чи інших обставин;

6. вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7. вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилю­вання, викликаного неправомірними або аморальними діями по­терпілого;

8. вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9. виконання спеціального завдання з попередження чи роз­криття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбаче­них цим Кодексом.

При призначенні покарання суд може визнати Такими, що його пом'якшують, і інші обставини. Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.

Обставинами, які обтяжують покарання згідно зі ст. 67 КК України, визнаються:

1. вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2. вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3. вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4. вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим служ­бового або громадського обов'язку;

5. тяжкі наслідки, завдані злочином;

6. вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7. вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного пе--ребувала у стані вагітності;

8. вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9. вчинення злочину з використанням малолітнього чи особи, що страждає на психічне захворювання чи недоумство;

10. вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11. вчинення злочину з використанням умов воєнного або над­звичайного стану, інших надзвичайних подій;

12. вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

28*

868

869

Стаття 325

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольно­го сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманливих засобів.

При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в статті 67 КК України. Більше того, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, пе­редбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака зло­чину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахо­вувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не виз­нати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

Виносячи вирок, суду слід визначитись щодо виду заподіяної шкоди та суми збитків. До збитків слід відносити як пряму шкоду, так і упущену вигоду. Окрім того, з'ясовується характер моральної шкоди.

Запитання, перелічені в ст. 324 КПК України, ставляться перед суддями в визначеній у законі послідовності. Суд присяжних вирішує лише питання факту: Чи був вчинений злочин? Чи вчинив злочин підсудний? Чи винен підсудний у вчиненні цього діяння? На основі відповідей на ці запитання виноситься вердикт.

Стаття 325. Порядок наради суддів

Перед тим як постановити вирок, відбувається нарада суддів під керівництвом головуючого.

Головуючий ставить на вирішення суду питання, за­значені в статті 324 цього Кодексу. При цьому він повинен ставити кожне питання в такій формі, щоб на нього можна було дати тільки позитивну або негативну відповідь.

При вирішенні кожного окремого питання ніхто з суддів не має права утримуватися від голосування. Голо­вуючий голосує останнім. Всі питання вирішуються про­стою більшістю голосів.

Стаття 326. Відновлення судового слідства

Коли під час наради при постановленні вироку суд визнав необхідним з'ясувати будь-яку обставину, яка має значення для справи, то він, не постановляючи вироку, своєю ухвалою, а суддя — постановою відновлює судове слідство в справі. Слідство при цьому належить провади­ти в межах з'ясування обставин, які викликали його відновлення.

Після закінчення відновленого судового слідства, за­лежно від його результатів, суд відкриває судові дебати ? приводу додатково досліджених обставин, надає підсуд­ному останнє слово і виходить до нарадчої кімнати, щоб постановити вирок або, якщо дослідження цих обставин в суді виявилося неможливим, щоб винести ухвалу про направлення справи на додаткове розслідування.

(Стаття 326 із змінами, внесеними згідно з Законом №Е 2464 12 від 17.06.92)

Стаття 327

Стаття 327. Види вироків

Вирок суду може бути обвинувальний або виправду­вальний. Обвинувальний вирок і виправдувальний вирок повинні бути судом мотивовані.

Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на при­пущеннях і постановляється лише за умов, коли в ході су­дового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена.

Якщо підсудний визнається винним у вчиненні злочи­ну, суд постановляє обвинувальний вирок і призначає підсудному покарання, передбачене кримінальним зако­ном. Суд постановляє обвинувальний вирок і звільняє за­судженого від відбування покарання на підставах, перед­бачених статтею 80 Кримінального кодексу України.

Виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли не встановлено події злочину, коли в діянні підсуд­ного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

Якщо при постановленні виправдувального вироку за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину особа, яка вчинила цей злочин, залишається не виявле­ною, суд після набрання Вироком законної сили виносить ухвалу про направлення справи прокурору для вжиття заходів до встановлення особи, винної у вчиненні цього злочину.

(Стаття 327 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № І і 7-CS від 30.08.71, Законом 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

Вирок суду — акт правосуддя, спрямований на'захист поруше­них прав і свобод людини й інтересів держави, в якому суд на основі всебічного, повного, об'єктивного і безпосереднього дослідження доказів робить висновок про винність або невину­ватість підсудного і приймає рішення про притягнення його або не-притягнення до кримінальної відповідальності, вирішуючи інші пов'язані з висновками суду юридичні питання.

Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним. Будь-який вирок складається зі вступної, мотивувальної і резолютивної частин.

Обвинувальний вирок виноситься тоді, коли зібраними і досліджуваними в залі суду доказами з безсумнівністю } незапереч­но установлена винність підсудного у вчиненні злочину, з якого йому було пред'явлено обвинувачення.

Обвинувальний вирок може бути декількох видів:

• з призначенням покарання;

• без призначення покарання;

• зі звільненням від покарання;

• з умовним застосуванням покарання.

Зазначимо, що згідно з п. 4 ст. 74 КК України "особа, яка вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною".

Якщо підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, передбачених різними статтями кримінального закону, і обвинува-

870 Стаття 328

Стаття 328 871

чення у вчиненні деяких з цих злочинів не підтвердилося, у резо­лютивній частині вироку вказується про визнання підсудного вин­ним за одними статтями і про виправдання за іншими.

У резолютивній частині вироку повинні бути зазначені: вид і Розмір як основного, так і додаткового покарання, призначеного за­судженому за кожний злочин, визнаний доведеним: основна і до­даткова міра покарання, що підлягає відбуванню засудженим у су­купності злочинів.

Резолютивна частина вироку повинна бути заснована на опи­совій його частині і випливати з неї. Неприпустимо протиріччя між Мотивувальною і резолютивною частинами вироку.

Виправдувальний вирок постановляється у випадках, якщо:

1. не встановлена подія злочину;

2. у діянні підсудного немає складу злочину;

3. не доведена участь підсудного у вчиненні злочину.

Якщо при постановленні виправдувального вироку за недове­деністю участі підсудного у вчиненні злочину особа, яка вчинила Цей злочин, залишається не виявленою, суд виносить ухвалу про вживання заходів до її встановлення. В такій ситуації завдання про­цесу залишилися взагалі невирішеними, крім одного — правильно­го застосування закону щодо одного з тих, хто причетний до вчи­нення злочину. Сам же злочин залишився не розкритим, а істи­на — не встановленою. У такій ситуації суду було б доцільним виділяти щодо самої події злочину кримінальну справу в окреме провадження і направляти її на додаткове розслідування.

Постановляючи виправдувальний вирок, виправдано буде вру­чати заінтересованим особам копію вироку і роз'яснювати їм право на відшкодування збитку, заподіяного незаконним притягненням До відповідальності. При цьому суд повинен винести постанову про вирішення даного питання.

Стаття 328. Розв'язання цивільного позову

Постановляючи обвинувальний вирок, суд, залежно від доведеності підстав і розміру цивільного позову, задо­вольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

При виправданні підсудного через недоведення його участі у вчиненні злочину або за відсутності події злочи­ну суд відмовляє в цивільному позові.

При виправданні підсудного за відсутності в його діях складу злочину суд залишає позов без розгляду.

У резолютивній частині вироку може міститися одне з таких Рішень за цивільним позовом і про відшкодування збитку:

1. про повне задоволення позову і про відшкодування збитку:

2. про часткове задоволення позову;

3. про відмову в задоволенні позову;

4. про залишення позову без розгляду,

5. про визнання за позивачем права на задоволення позову і пе­редачу питання про його розмір на розгляд у порядку цивільного судочинства.

У резолютивній частині обвинувального вироку можуть також міститися рішення з питань влаштування неповнолітніх дітей за­судженого, що залишилися без догляду, забезпечення збереження майна засудженого тощо.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 3 від 31,03,89 "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнен­ня безпідставно нажитого майна" (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду № 13 від 25.12.92, № 12 від 03.12.97) зазначає таке.

У випадках, коли шкоду заподіяно спільними діями підсудного та іншої особи, кримінальну справу Щодо якої було закрито з підстав, передбачених п. 2-Ю ст. 6, статтями 7 — 7-2, 9, 10 КПК України, суд покладає на підсудного обов'язок відшкодувати матеріальну шкоду в повному розмірі і роз'яснює цивільному по­зивачеві право пред'явити в порядку цивільного судочинства до особи, справу щодо якої закрито, позов про відшкодування шкоди солідарно із засудженим.

Якщо матеріальну шкоду заподіяно підсудним спільно з іншою особою, справу щодо якої виділено в окреме провадження, суд по­кладає обов'язок з відшкодування шкоди у повному розмірі на підсудного. При винесенні в подальшому обвинувального вироку щодо особи, справу про яку було виділено в окреме провадження, суд має право покласти на неї обов'язок відшкодувати шкоду солідарно з раніше засудженим.

Матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну злочином підприємству, установі, організації, з якими вони перебували у трудових відносинах, визначається згідно зі ст. 130-138 КЗпП України.

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досягнув 15-річного віку, матеріальну відповідальність несуть батьки (усиновителі), опікун або навчальний, виховний, лікувальний заклад, під наглядом яких перебував неповнолітній у момент заподіяння шкоди. На осіб, що заподіяли шкоду у віці до 15 років, відповідальність по її відшко­дуванню не може бути покладена і після досягнення ними пов­ноліття.

Неповнолітній у віці від 15 до 18 років за заподіяну ним шкоду несе матеріальну відповідальність на загальних підставах. За відсут­ності у нього майна або заробітку, достатніх для відшкодування, відповідний обов'язок покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників за умови їх винної поведінки, що сприяла ви-, никненню шкоди. Якщо шкоду заподіяно спільними діями непов­нолітніх, в яких різні батьки, самі неповнолітні несуть солідарну відповідальність, а їх батьки або піклувальники відповідають перед потерпілими за принципом часткової відповідальності.

При заподіянні шкоди неповнолітнім як цивільних відповідачів слід притягувати обох батьків.

Оскільки з ініціативи суду матеріальна відповідальність може бути покладена тільки на засудженого, -суд у процесі підготовки справи до судового розгляду має роз'яснювати потерпілому право пред'явлення позову до батьків або до інших осіб, які в силу закону

872

Стаття 328

Стаття 328

873

несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинни­ми діяннями неповнолітнього обвинуваченого.

При визначенні розміру шкоди суд має виходити з цін на майно, що діють у даній місцевості на час розгляду справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти, індекси, податок ка додану вартість, акциз­ний збір тощо.

На підприємствах громадського харчування (на виробництві і в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкра­данням або нестачею продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів.

Суд має виходити з установленого законом правила про те, що шкода, заподіяна злочином, підлягає відшкодуванню в повному обсязі. Суд може зменшити розмір відшкодування заподіяної шкоди лише з підстав, передбачених законодавством (ст.137 КЗпП України або ЦК України), з наведенням у вироку відповідних мотивів. Не підлягає зменшенню розмір шкоди, якщо вона заподіяна злочинними діями засудженого, вчиненими з корисли­вою метою.

Солідарну відповідальність по відшкодуванню шкоди несуть особи, діяння яких були об'єднані спільним злочинним наміром, а заподіяна ними шкода стала наслідком їх спільних дій.

При вчиненні злочину кількома особами вони несуть солідарну відповідальність за заподіяну шкоду по епізодах злочину, в яких встановлено їх спільну участь. Водночас є неприпустимим покла­дення солідарної відповідальності на осіб, яких хоча й притягнуто до кримінальної відповідальності в одній справі, але за самостійні злочини, не пов'язані спільним наміром, а так само на осіб, коли одних з них засуджено за корисливі злочини, наприклад за роз­крадання, а других — за халатність, незважаючи на те, що дії ос­танніх об'єктивно сприяли першим у вчиненні злочину.

Приймаючи рішення про відшкодування шкоди, заподіяної кількома особами, суд в резолютивній частині вироку має вказати: на кого з підсудних покладається солідарна відповідальність, а на кого — часткова, в якому розмірі і на чию користь стягується сума на відшкодування шкоди.

При розгляді справ судам слід з'ясовувати, чи не придбано на­явне у винного майно на кошти, здобуті злочинним шляхом, про що вказувати у вироку, з наведенням доказів, досліджених у судо­вому засіданні.

Якщо вироком суду встановлено, що майно придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом, стягнення на відшкодування заподіяної шкоди згідно з ЦПК України може бути звернуто на таке майно незалежно від того, чи є воно спільною власністю подружжя або спільною власністю інших осіб.

Стосовно моральної шкоди мають буги вжиті заходи щодо її компенсації. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немай-нового характеру внаслідок душевного дискомфорту, переживань, страждань, приниження честі, гідності та ділової репутації.

Моральна шкода, заподіяна злочином, може полягати у: втраті душевного спокою; погіршенні взаємовідносин в сім'ї, на роботі, в неформальних колективах, з друзями, родичами, знайомими, коха­ними; розпаді сім'ї; розриві дружніх, ділових чи інтимних сто-

сунків; зниженні творчої активності і погіршенні результатів твор­чої діяльності; виникненні депресії, психічних розладів; втраті чи марнуванні часу, який потерпілий міг би використати на користь собі і суспільству; порушенні звичайних життєвих зв'язків, немож­ливості продовження громадського життя і політичної кар'єри; ви­мушеній зміні місця роботи чи навчання та в інших негативних наслідках.

Аналіз судової практика свідчить, що з кожним роком суди все більше уваги приділяють забезпеченню належної компенсації по­терпілим від злочинів моральної шкоди. У 1998 році 224,8 тисячі по­терпілих пред'явили позови про відшкодування їм моральної шкоди, заподіяної злочином. Судами було задоволено такі позови на загальну суму 263,4 млн. грн., що відповідає 80% від сум, визна­чених у позовних заявах. У 1999 році сума відшкодування мораль­них збитків, зазначена у позовних заявах, виросла до 487,8 млн. грн. Але проблема компенсації моральної шкоди залишається досить ак­туальною, а практика її вирішення ще не вичерпала наявних ре­зервів для подальшого вдосконалення. Важливо враховувати і по­зитивний досвід.

Наприклад, у серпні 1998 року вироком Веселинівського район­ного суду Миколаївської області було засуджено громадянина Улітку за ч. 2 ст. 140 КК України, обвинуваченого в викраденні з підсобного приміщення громадянина Лужного шести свиноматок загальною вартістю 3 тис. грн. Окрім заходів по відшкодуванню матеріальної шкоди суд прийняв рішення про стягнення з засудже­ного на користь потерпілого 3 тис. 350 грн. в порядку компенсації моральної шкоди, яка проявилась в душевних потрясіннях та побу­тових труднощах, що виникли в зв'язку з вчиненням злочину. Така судова практика відповідає вимогам закону і велінням часу, обґрун­тована і має підтримуватись.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 4 від 31.03.95 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (не-майнової) шкоди" зазначає таке.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визна­чає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з ураху­ванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності по­терпілого, посади, часу й зусиль, необхідних для відновлення попе­реднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди, тощо).

При заподіянні особі моральної шкоди обов'язок по її відшкоду­ванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Відповідно до ст. 454 ЦК України розмір відшкодування мораль­ної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та майнового стану відповідача (громадянина).

Див. також коментар до ст. 29 КПК України.

874

Стаття 329

Стаття 329. Забезпечення цивільного позову

При задоволенні цивільного позову суд до набрання вироком законної сили може постановити про вжиття заходів до забезпечення цивільного позову, якщо таких заходів не було вжито раніше.

Див. коментар до ст. 29, 247 КПК України.

Стаття 330. Вирішення питання про речові докази

При постановленні вироку суд вирішує питання про речові докази, керуючись правилами, викладеними в статті 81 цього Кодексу.

Речі, що не є речовими доказами в справі, повертають­ся їх законному володільцеві, хоч би останній і не пред'явив цивільного позову.

Якщо виникне спір про право власності на зазначені речі, він підлягає вирішенню в порядку цивільного судо­чинства.

Відповідно до cm. 81 КПК України питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду, при цьому: зна­ряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються; речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищу­ються; речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути викорис­тані, знищуються, а у випадках, коли заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм; гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави; гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх за­конним володільцям, а якщо їх не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави.

Стаття 331. Вирішення питання про судові витрати

Питання про судові витрати суд вирішує з додержан­ням правил статті 93 цього Кодексу.

Стаття 332. Складання вироку

Розв'язавши питання, що підлягають вирішенню в на-радчій кімнаті, суд складає вирок.

Вирок повинен бути написаний одним із суддів, який брав участь у його постановленні.

Вирок повинен складатися з трьох частин — вступної, мотивувальної і резолютивної.

Виправлення у вироку повинні бути застережені та підписані всіма суддями в нарадчій кімнаті до проголо­шення його.

Вирок, ухвалений ім'ям України, є найважливішим актом право­суддя і до його постановления варто підходити з винятковою відповідальністю, дотримуючись вимог статей 327—339 КПК. Форма і зміст вироку мають відповідати вимогам вказаних норм. Вирок складається на тій мові, на якій велось судочинство. В необхідних випадках здійснюється його письмовий переклад мовою того чи іншого учасника процесу, які наділені правом його

Стаття 333 875

— ■

оскарження чи внесення подання і не володіють мовою судочинст­ва. При колегіальному розгляді справи прийнятий судом вирок підписують усі судді, незалежно від того, хто і якої думки при при­йнятті рішення дотримувався з того чи іншого питання, які стави­лись на голосування.

Зважаючи на те, що наспіх, непослідовно, неакуратно написа­ний вирок може викликати сумніви в його законності, обґрунтова­ності і справедливості, судді повинні постійно вдосконалювати стиль написання вироку, що повинен бути викладений офіційно-діловою мовою, юридично грамотно, із коротким, точним і зро­зумілим описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду.

Див. також коментар до глави 6.

Стаття 333. Вступна частина вироку

У вступній частині вироку вказується, що він постгінов-лений ім'ям України відповідно до статті 321 цього Кодек­су, зазначається назва суду, який виносить вирок, місце і час постановления вироку, склад суду, секретар, учасни­ки судового розгляду, перекладач, якщо він брав участь у судовому засіданні, прізвище, ім'я і по батькові підсуд­ного, рік, місяць і день його народження, місце народжен­ня і місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан та інші відомості про особу підсудного, що мають значення для справи, і кримінальний закон, що передбачає злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний.

(Стаття 333 із змінами, внесеними, згідно з Законом № 2857-12 від 15.12.92)

До інших відомостей про особистість підсудного, що слід указу­вати у вступній частині вироку, варто відносити, зокрема, такі: місце роботи або навчання, ким працює, громадянство, наявність судимості (непогашеної), інвалідність, участь у війні і ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Часом постанови вироку вважається день підписання вироку судом.

Стаття 334. Мотивувальна частина вироку

Мотивувальна частина обвинувального вироку повин­на містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, з зазначенням місця, часу, способу вчи­нення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочи­ну. В цій частині вироку наводяться обставини, які виз­начають ступінь тяжкості вчиненого злочину та докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсуд­ного, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші до­кази; обставини, що пом'якшують або обтяжують пока­рання; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання час­тини обвинувачення необгрунтованою — підстави для. цього.

Суд зобов'язаний також мотивувати призначення по­карання у виді позбавлення волі, якщо санкція кримі­нального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті

376

Стаття 334

Стаття 334

877

Особливої частини Кримінального кодексу України(2341-14), або перехід до іншого більш м'якого основного виду по­карання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин; звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, та у зв'язку з закінченням строків давності вико­нання обвинувального вироку.

(Частину третю статті 334 виключено на підставі За­кону 2670-ІП 12670-14) від 12.07.2001)

(Частину четверту статті 334 виключено на підставі Закону 2670-ІП (2670-14) від 12.07.2001)

Якщо суд відповідно до статті 96 Кримінального кодек­су України визнав за необхідне застосувати до підсудного примусове лікування, в мотивувальній частині вироку за­значаються мотиви такого рішення.

(Частину шосту статті 334 виключено на підставі За­кону 2670-ІП (2670-14) від 12.07.2001)

Мотивувальна частина виправдувального вироку по­винна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлене підсудному і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначен­ням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого.

У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальних збитків у випад­ках, передбачених частиною 3 статті 29 цього Кодексу.

(Стаття 334 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 10.09.62, № /17-08від 30.08.71, № 6834-10від 16.04.84, Захоном 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

Мотивувальна частина обвинувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із за­значенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини та мотивів злочину; обставини, які визначають ступінь винності, та докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кож­ного підсудного, із зазначенням мотивів, за якими суд відкидає інші докази; обставини, пом'якшуючі або обтяжуючі відповідальність; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинува­чення безпідставною — докази цього.

У мотивувальній частині обвинувального вироку викладаються всі діяння, в яких підсудний визнаний винним, і докази, що підтверджу­ють обвинувачення. Вказуватися повинно не джерело або носій дока­зової інформації, а зміст такої з посиланням на процесуальний носій.

Обґрунтуванню доказами підлягає кожен з епізодів обвинува­чення.

В основу вироку можуть бути покладені лише достовірні докази, досліджені у судовому засіданні.

Суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен дати остаточну оцінку доказам з точки зору їх належності, допустимості, достовірності і достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 324 КПК України.

Висновки суду щодо оцінки доказів належить викласти у вироку б точних і категоричних судженнях, які виключали б сумніви з при­воду достовірності того чи іншого доказу.

Прийняття одних і відхилення інших доказів судом повинно бути мотивовано.

Суд має суворо додержуватись закріпленого у ч. 1 ст. 62 Конс­титуції України принципу презумпції невинуватості, згідно з яким: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили; неприпустимо покладати на обвинуваче­ного (підсудного) доведення своєї невинуватості; всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь останньої; недове-дєна винуватість дорівнює дозеденій невинуватості.

Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини. Згідно зі ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях, а також на доказах, отриманих незаконним шляхом.

Докази визнаються такими, що одержані незаконним шляхом, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено з порушенням га­рантованих Конституцією України прав і свобод людини чи вста­новленого кримінально-процесуальним законодавством порядку здійснення дій по збиранню чи дослідженню доказів, що робить неможливим їх перевірку і ставить під сумнів їх достовірність, коли докази отримані або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами. Наприклад, відповідно до ст. 63 Конституції України (ст. 69-1 КПК України) особа не несе відповідальності за відмову давати по­казання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, а отже, вона не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів. З цього випливає, що, пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого обвинувачення та відомих йому обставин справи, слідчий (суддя, суд) має одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст цих положень. Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близь­кому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закоьу, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказу­вання.

З урахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від давання показань щодо такого об­винуваченого. У разі ж, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за свідомо неправдиві показання. Слід мати на увазі необхідність неухильного захисту недотор­канності особистого життя людини. Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на нападения арешту на ко­респонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв'язку надається тільки судом.

878

Стаття 334

Не можуть мати доказового значення, підлягають вилученню зі справи і знищенню будь-які дані, здобуті з нехтуванням гарантова­них законом прав і свобод людини. Наприклад, не може мати до­казового значення зафіксована розмова двох громадян в їх помеш­канні, розмова віч-на-віч, інтимні дії громадянина в його помеш­канні, готельному номері. В цьому аспекті є грубим порушенням прав людини як за законодавством України, так і за законодавством Росії і будь-якої цивілізованої країни демонстрація по телебаченню Генерального прокурора Росії в постелі з жінками. Суди мають без­компромісно давати оцінку таким фактам і захищати як істину, так і справедливість. Справедливість можлива тільки там, де істина до­сягнута і досягнута тільки благодійним і законним шляхом.

Суди зобов'язані мотивувати як вид, так і міру покарання: чому обирається, наприхлад, позбавлення волі, якщо санкція статті пе­редбачає можливість застосування й інших мір; чому застосо­вується умовне засудження; у зв'язку з чим покарання призна­чається нижче від найнижчої межі тощо.

Неприпустимий обвинувальний ухил при вирішенні питання про винність або невинуватість підсудного. Всі сумніви щодо дове­деності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлу­мачитися на користь підсудного.

Суд зобов'язаний мотивувати призначення покарання у вигляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі: застосування умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залучен­ням засудженого до праці; призначення покарання нижче найниж­чої межі, передбаченої кримінальним законом за даний злочин; перехід до іншого, більш м'якого покарання, звільнення підсудного від покарання.

У мотивувальній частині обвинувального вироку суд зобов'яза­ний навести мотиви застосування до засудженого до позбавлення волі певного виду колонії або призначення йому позбавлення волі у вигляді ув'язнення в тюрмі.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено зако­ном, має бути мотивовано з викладенням підстав, передбачених ст. 69 КК України, де зазначається, що за наявності декількох об­ставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне пока­рання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини, або перейти до іншого, більш м'якого виду ос­новного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в За­гальній частині КК України.

Недопустимий обвинувальний ухил при вирішенні питання про винність або невинуватість підсудного. Всі сумніви щодо доведе­ності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлума­читися на користь підсудного.

Стаття 335 879

Стаття 335. Резолютивна частина вироку

У резолютивній частині обвинувального вироку по­винні бути зазначені: прізвище, Ім'я та по батькові підсуд­ного; кримінальний закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбуття покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосова­но звільнення від відбування покарання з випробуван­ням; рішення про цивільний позов; рішення про речові до­кази і судові витрати; рішення про залік догудового ув'язнення; рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок і строк ос­карження вироку.

(Частину другу статті 335 виключено на підставі За­кону 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

(Частину третю статті 335 виключено на підставі За­кону 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

У випадках, передбачених статтею 54 Кримінального кодексу України, у резолютивній частині обвинувального вироку викладається рішення про звернення з поданням до відповідних державних органів про позбавлення за­судженого військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

У випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, у резолютивній частині вироку зазна­чається рішення суду застосувати до підсудного примусо­ве лікування.

Міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом.

Коли підсудному було пред'явлено декілька обвинува­чень і деякі з них не були доведені, то у резолютивній час­тині вироку повинно бути зазначено, по яких з них підсудний виправданий, а по яких — засуджений.

Якщо підсудний визнається винним, але звільняється від відбування покарання, суд зазначає про це в резолю­тивній частині вироку.

Коли призначається покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, у резолю­тивній частині вироку робиться посилання на статтю 69 Кримінального кодексу України і зазначається обрана судом міра покарання.

У разі звільнення від відбування покарання з випробу­ванням відповідно до статей 75-79 і 104 Кримінального кодексу України, у резолютивній частині вироку зазнача­ються тривалість іспитового строку, обов'язки, покладені на засудженого, а також трудовий колектив або особа, на які, за їх згодою або на їх прохання, суд покладає ооов'язок по нагляду за засудженим і проведенню з ним виховної роботи.

(Частину одинадцяту статті 335 виключено на підставі Закону 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

(Частину дванадцяту статті 335 виключено на підставі Закону 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

У резолютивній частині виправдувального вироку за­значається прізвище, ім'я та по батькові виправданого; вказується, що підсудний у пред'явленому обвинуваченні визнаний невинним і по суду виправданим; вказується

880

Стаття 335

Стаття 335

881

про скасування запобіжного заходу, про скасування заходів до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна, про речові докази, судові витрати і про порядок та строк оскарження вироку.

(Стаття 335 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 30.09.62, № 117-08 від 30.08.71, № 6834-10 від І6.04.84, Законом 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

У резолютивній частині вироку формулюються остаточні вис­новки суду про винність обвинуваченого, кваліфікацію злочину, призначення покарання і з інших питань, що підлягають вирішенню у зв'язку з остаточним вирішенням долі кримінальної справи.

У резолютивній частині обвинувального вироку мають бути за-зіачені:

• прізвище, ім'я та по батькові підсудного;

• рішення про визнання підсудного винним;

• кримінальний закон, за яким підсудного визнано винним;

• вид та розмір покарання, призначеного підсудному за кож­ний злочин, який визнано доведеним; остаточна міра покарання, що підлягає відбуванню; вид установи з відповідним режимом, в ягі?! повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі;

— рішення про зарахування попереднього ув'язнення, якщо підсудний до постановления вироку утримувався під вартою в по­рядку запобіжних заходів або затримання;

• рішення про запобіжний захід щодо підсудного до набрання вироком законної сили;

• рішення за пред'явленим цивільним позовом або рішення про відшкодування шкоди;

• рішення про речові докази;

• вказівка про розподіл судових витрат;

— вказівка про порядок та строк касаційного оскарження вироку. Якщо підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів,

передбачених різними статтями кримінального закону, і обвинува­чення у вчиненні деяких з цих злочинів не підтвердилося, у резо­лютивній частині вироку вказується про визнання підсудного вин­ним за певними статтями і про виправдання за іншими.

У резолютивній частині вироку повинні бути зазначені: вид і розмір як основного, так і додаткового покарання, призначеного за­судженому за кожний злочин, визнаний доведеним; основна і до­даткова міра покарання, що підлягає відбуванню засудженим у су­купності злочинів.

Зауважимо, що згідно зі ст. 51 КК України 2001 року до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути засто­совані лише такі види покарань:

1) штраф (ст. 53 КК України); _ 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК України);

3. позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю (ст 55 КК України);

4. громадські роботи (ст- 56 КК України);

5. виправні роботи (ст. 57 КК України);

6. службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК України);

7. конфіскація майна (ст. 59 КК України);

8. арешт (ст. 60 КК України);

9. обмеження волі (ст. 61 КК України);

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­ бовців (ст. 62 КК України);

11. позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК України);

12. довічне позбавлення волі (ст. 64 КК України). Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи,

службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, утримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціаль­ного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

За один злочин може бути призначено лише одне основне по­карання, передбачене в санкції статті КК України. До основного по­карання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань.

Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи згідно зі ст. 56 КК України встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чо­тири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Зміст та місце виконання громадських робіт мають визначатись органами місцевого самоврядування та контролюватись уповнова­женими на це співробітниками органів внутрішніх справ.

Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у ви­падках і межах, встановлених КК України. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю мо­жуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

Згідно зі ст. 53 КК України розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майно­вого стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої части­ни КК України не передбачено вищого розміру штрафу.

У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити неспла-чену суму штрафу покаранням у вигляді виправних робіт із розра­хунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених зако­нодавством України неоподатковуваних мінімуми доходів грома­дян, але на строк не більше двох років, або громадськими роботами із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановле­ний законодавством України неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Покарання у вигляді виправних робіт згідно зі ст. 57 КК України встановлюється на строк від шести місяців до двох років і

qq2 Стаття 335

відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку за­судженого до виправних робіт провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти, відсотків. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці для догляду дитини, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військово­службовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування.

Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі ко­рисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, прямо передбачених у законі.

Згідно зі ст. 60 КК України покарання у вигляді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадця­ти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до восьми років.

Обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-вико­навчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умо­вах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засуд­женого до праці. Обмеження волі встановлюється відповідно до ст. 61 КК України на строк від одного до п'яти років. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.

Позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на строк від одного до 15 років у кримінально-виконавчі уста­нови. В виняткових випадках застосовується довічне позбавлення волі.

Засуджені до позбавлення волі можуть відповідно до рішення суду відбувати покарання в одній з кримінально-виконавчих уста­нов: виправно-тудовій колонії-поселенні, виправно-тудовій колонії, виховно-тудовій колонії, тюрмі.

Виправно-тудові колонії для чоловіків мають чотири види режимів: загальний, посилений, суворий, особливий, а для жінок два види: загальний і суровий.

Неповнолітні відбувають покарання у виховно-трудових колоніях.

При винесенні вироку суд має визначити вид кримінально-ви­конавчої установи, де повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально пе-

883

Стаття 335

редбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосо­вувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були вагітними під час вчинення злочину або на момент постановления вироку.

Міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникало ніяких сумнівів щодо виду та розміру покарання, призначеного судом.

Резолютивна частина вироку повинна ґрунтуватися на описовій його частині та випливати із неї. Неприпустимі протиріччя між опи­совою та резолютивною частинами вироку.

Щодо засуджених до позбавлення волі зазначається вид колонії, в якій засуджений повинен відбувати покарання.

У випадках, передбачених ст. 92—96 КК України, в резолютивній частині вироку вказується рішення суду застосувати до підсудного примусове лікування або встановити над ним піклування.

Якщо підсудний визнається винним, але звільняється від відбу­вання покарання, суд вказує про це в резолютивній частині вироку.

У разі призначення покарання нижче найнижчої межі, передба­ченої законом за даний злочин, в резолютивній частині вироку ро­биться посилання на ст. 69 Кримінального кодексу України та вказується вибрана судом міра покарання.

У резолютивній частині обвинувального вироку можуть також міститися рішення з питань влаштування неповнолітніх дітей за­судженого, що залишилися без догляду, забезпечення збереження майна засудженого тощо.

Пленум Верховного Суду України в постанові № 22 від 22 грудня 1995 року (із змінами, внесеними постановою № 12 від 3 грудня 1997 року та № 7 від 26 травня 1999 року) "Про практику призна­чення судами кримінального покарання" зазначає таке.

Згідно з законом суд може призначити покарання в межах санкції статті, нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перейти до більш м'якого виду покарання.

Призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаче­ної законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду покарання, може мати місце лише за наявності виняткових обставин справи або виняткових даних про особу винного. У кож­ному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній частині ви­року зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає винятковими.

У випадках, коли санкція закону, за яким особа засуджується, передбачає альтернативні покарання, суд повинен зазначити, чому саме він призначає більш або менш суворе покарання.

Попередня судимість вагітної жінки і жінки, яка має дитину, сама по собі не є перешкодою для застосування відстрочки вико­нання вироку.

Виправні роботи без позбавлення волі можуть бути призначені, як правило, особам, котрі зайняті суспільно корисною працею і не потребують ізоляції від суспільства.

Суди, як правило, не повинні призначати виправні роботи з відбуванням їх за місцем роботи особам, які вчинили злочини,

884

Стаття 336

пов'язані з виконанням ними службових або професійних обов'язків, коли залишення винного на тій самій роботі може при­звести до послаблення виховного і запобіжного впливу покарання.

Якщо санкція статті не передбачає штрафу, він може бути при­значений як основне покарання лише в порядку переходу до більш м'якого виду покарання за наявності підстав, передбачених ст. 69 КК України.

Вирішуючи питання про застосування конфіскації майна як до­даткового покарання, у вироку має бути вказано, конфіскується все майно чи його частина. В останньому випадку увироку слід вказа­ти, яка саме частина майна засудженого конфіскується або перелічити відповідні предмети.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу є додатковим покаранням і може бути за­стосоване судом лише до особи, засудженої за тяжкий злочин, з наведенням відповідних мотивів. Водночас засуджений не може бути позбавлений за вироком суду державної нагороди або почес­ного звання. Встановивши, що підсудному присвоєно почесне зван­ня або він нагороджений державною нагородою України, суд вирішує питання про внесення Президентові України подання про їх позбавлення. Оскільки Кримінальним кодексом України не пе­редбачено позбавлення осіб державних нагород колишнього Союзу РСР, суд не має право приймати таке рішення.

У резолютивній частині вироку може міститися одне з таких рішень щодо цивільного позову та відшкодування шкоди: про повне задоволення позову та відшкодування шкоди; про часткове задово­лення позову; про відмову в задоволенні позову; про залишення по­зову без розгляду; про визнання за позивачем права на задоволення позову та передачу питання про його розмір на розгляд у порядку цивільного судочинства.

Якщо суд визнає можливим застосувати відстрочку виконання Еироку, в резолютивній частині вироку визначаються тривалість відстрочки, обов'язки, покладені на засудженого.

Стаття 336.

(Стаття 336 виключена на підставі Указу ПВР № 117-08 від 30.08.71)

Стаття 337. Визначення міри покарання за сукупністю злочинів

При постановленні вироку за сукупністю злочинів суд призначає покарання, керуючись статтями 70 і 71 Кримінального кодексу України.

(Стаття 337 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2670-Ш (2670-14) від 12.07.2001)

Правила призначення покарання за сукупністю злочинів. Сукупністю злочинів у кримінальному праві називається ситу­ація, коли одна особа має бути засудженою за вчинені нею два або

Стаття 337 °°Д

більше злочинів, передбачених різними статтями кримінального за­кону, за жоден з яких ця особа не була засуджена¹.

В юридичній науці виділяють реальну (вчинення декількох різних за часом і місцем дій, що мають ознаки різних складів зло­чину) та ідеальну (вчинення окремої одноразової дії, що містить оз­наки відразу декількох складів злочину) сукупність злочинів.

За реальною й ідеальною сукупністю злочинів суд дає кожному із злочинів окрему юридичну кваліфікацію, призначає покарання окремо за кожний злочин, а потім призначає остаточне покарання за сукупністю злочинів.

Правила призначення покарання за сукупністю злочинів засто­совуються: у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами або пунктами однієї статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за окремі склади злочинів, що мають самостійні санкції; в разі вчи­нення особою дій, частина з яких кваліфікується як закінчений зло­чин, а інші як готування, замах або співучасть у злочині; коли після винесення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до винесення вироку в першій справі.

При сукупності злочинів згідно зі ст. 70 КК України суд, при­значивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин ок­ремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш су­ворого покарання більш суворим або шляхом повного чи частково­го складання призначених покарань за умови, коли остаточне по­карання не перевищує санкцію найбільш сурової статті криміналь­ного закону.

Остаточне покарання за сукупністю злочинів при складанні по­карань визначається в межах, встановлених санкцією статті Особ­ливої частини КК України, яка передбачає більш, суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяж­ким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю зло­чинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК України. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинання будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

За названими правилами призначається покарання, якщо після постановления вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановления ви­року у першій справі. У цьому випадку в строк покарання, остаточ­но призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за першим вироком.

Попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за прави-

¹ Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.— К., 2001.— С 132.

886

Стаття 337

Стаття 337

887

лами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених у частині першій цієї статті, суд, врахову­ючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.

При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суво­рий вид виходячи з такого їх співвідношення:

1) одному дню позбавлення волі відповідають:

а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військо­ вослужбовців або арешту;

б) два дні обмеження волі;

в) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

г) вісім годин громадських робіт;

2) одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військо­ вослужбовців або арешту відповідають:

а) два дні обмеження волі;

б) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

3. одному дню обмеження волі відповідають три дні службового обмеження для військовослужбовців-або три дні виправних робіт;

4. одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин громадських робіт.

При призначенні за кількома вироками покарання у вигляді вип­равних робіт або службового обмеження для військовослужбовців складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри відраху­вань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислю­ються за кожним вироком самостійно.

У таких випадках, призначивши за новий злочин виправні ро­боти із зазначенням розміру відрахувань із заробітку в дохід дер­жави, суд повністю або частково приєднує строк виправних робіт за попереднім вироком, залишивши для приєднаного строку попе­редній розмір відрахувань.

Основні покарання у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при при­значенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків скла­данню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються са­мостійно.

Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно.

При вирішенні питання, який із принципів необхідно застосо­вувати при призначенні покарання за сукупністю злочинів (погли­нення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання покарань, призначених за окремі злочини), суд повинен враховувати, крім даних про особу винного та обста­вин, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, також кількість злочинів, що входять до сукупності, форму вини й мотиви вчинення кожного з них, вид сукупності (реальна чи ідеальна), тяжкість наслідків кожного злочину окремо та їх сукупності тощо.

Остаточне покарання, що призначається за сукупністю зло­чинів, повинно бути визначене в межах санкції того закону, який передбачає більш суворе покарання.

Призначення покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК України).

Сукупністю вироків називається ситуація приєднання до при­значеного судом покарання за новий вчинений особою злочин невідбутого покарання чи його частини за раніше вчинений злочин, за який вона вже засуджена.

Призначення покарання за сукупністю вироків застосовується, коли особа була засуджена і до повного відбуття основного й до­даткового покарання вчинила новий злочин. Ці вимоги застосову­ються й тоді, коли новий злочин вчинено після проголошення ви­року, але до набрання ним законної сили.

Якщо засуджений після постановления вироку, але до певного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, при­значеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встанов­леного для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодек­су. При складанні покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк поз­бавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не пови­нен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих по­карань загальний строк покарання, остаточно призначеного за су­купністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднан­ню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Якщо засуджений після винесення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими в статті 70 КК України, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту час­тину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.

Коли після винесення вироку у справі буде встановлено, що за­суджений винний ще в кількох злочинах, певні з яких вчинено до, а інші — після винесення першого вироку, покарання за другим вироком призначається: спочатку — за сукупністю злочинів, вчи­нених до винесення першого вироку, після цього — за сукупністю злочинів, вчинених після винесення першого вироку, і остаточно — за кількома вироками.

У тому разі, коли новий злочин вчинено винним у період відбу­вання покарання у вигляді позбавлення волі, невідбуту частину по-

888

Стаття 338

карання слід обчислювати з моменту винесення постанови про об­рання запобіжного заходу за новий злочин. При цьому до строку відбування покарання зараховується час перебування під вартою в порядку запобіжного заходу в останній справі.

Стаття 338, Обчислення строку відбуття покарання

Початок строку відбуття покарання у вигляді позбав­лення волі або виправних робіт, коли підсудний до вине­сення вироку не перебував під вартою, обчислюється з моменту приведення вироку до виконання.

Коли підсудний до винесення вироку тримався під вар­тою в цій справі, в строк відбуття покарання зарахо­вується строк перебування під вартою.

У тих випадках, коли обвинувачений, знаходячись під вартою, перебував у медичній установі, час перебування в ній зараховується в строк відбуття покарання.

Якщо підсудний до винесення вироку знаходився під вартою, то в разі призначення покарання у вигляді ви­правних робіт час перебування під вартою зараховується в строк відбуття виправних робіт з розрахунку один день ув'язнення за три дні виправних робіт. Якщо підсудний був засуджений до виправних робіт, а при повторному розгляді тієї ж справи — до позбавлення волі, відбутий строк виправних робіт зараховується в строк позбавлен­ня волі з розрахунку три дні виправних робіт за один день позбавлення волі.

У строк відбуття покарання зараховується строк перебування під вартою як у порядку затримання підозрюваного, так і в порядку застосування запобіжного заходу в вигляді арешту. Якщо суд при винесенні вироку не вирішив ці питання, то вони мають бути вирішені в порядку процедури виконання вироку, відповідно до ст. 409, 411 КПК України.

Стаття 339. Підписання вироку і окрема думка

Вирок підписують усі судді чи один суддя, коли справа розглядалась ним одноособово. Суддя, який залишився в меншості, має право викласти письмово свою окрему думку, яка приєднується до справи, але оголошенню не підлягає.

Коли кримінальна справа, в якій є окрема думка, не розглядалася судом касаційної інстанції, то після того, як вирок суду набрав законної сили, окрема думка разом з справою направляється голові вищого суду для вирішення питання про необхідність перегляду справи в порядку нагляду.

(Стаття 339 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від 16.04.84, Законом № 2464-12від 17.06.92)

При колегіальному розгляді справи прийнятий судом вирок підписують усі судді, незалежно від того, хто і якої думки при при­йнятті рішення дотримувався і як виражав свою думку з того чи іншого питання, які ставились на голосування. Такий підхід вста­новлюється з метою забезпечення таємниці голосування суддів у нарадчій кімнаті і запобігання ненавмисного розголошення

889

Стаття 340

таємниці голосування. Суддя, що залишився в меншості при голо­суванні в нарадчій кімнаті, також зобов'язаний спершу підписати прийнятий судом вирок, а вже потім має право викласти письмово свою окрему думку, яка приєднується до справи, але оголошенню не підлягає. Непідписання вироку кимось із суддів означає розго­лошення таємниці наради суддів і тягне за собою скасування виро­ку та перегляд справи.

Стаття 340. Окрема ухвала суду першої інстанції

Суд, що розглядає справу по першій інстанції, за наяв­ності підстав, передбачених статтею 23-2 цього Кодексу, виносить окрему ухвалу, а суддя — окрему постанову.

(Стаття 340 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 6834 10 від 16.04.84, Законом №2464-12 від 17.06.92)

Окрему ухвалу суд виносить за наявності передбачених на те за­коном підстав чи в разі необхідності. В окремій ухвалі (постанові) суд може за наявності на те підстав порушити питання про притяг­нення до дисциплінарної або матеріальної відповідальності осіб, у діяннях яких є ознаки дисциплінарного правопорушення або які згідно з чинним законодавством повинні бути притягнуті до матеріальної відповідальності, звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини й умови, що сприяли вчи­ненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів.

Окрему ухвалу (постанову) може бути також винесено при ви­явленні судом порушень прав громадян та інших порушень закону, допущених при провадженні дізнання, попереднього слідства.

Згідно зі ст. 23-2 КПК України окрема ухвала (постанова) суду також виноситься, коли у засудженого до позбавлення волі є не­повнолітні діти, які залишилися без нагляду і потребують влашту­вання або встановлення над ними опіки чи піклування. Суд за матеріалами судового розгляду має право винести окрему ухвалу (постанову} і в інших випадках, якщо визнає це за необхідне. Не пізніш як у місячний строк по окремій ухвалі (постанові) має бути вжито необхідних заходів і про резз^льтати повідомлено суд, що виніс окрему хвалу (постанову). У разі залишення посадовою осо­бою окремої ухвали (постанови) суду без розгляду повинно бути вжито заходів, передбачених статтями 254 — 257 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Пленуму Верховного Суду України в своїй постанові № 5 від 22.08.80 (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Вер­ховного Суду України № 8 від 23.12.83; № 13 від 25.12.92 та № 12 від 03.12.97 "Про діяльність судів України по запобіганню злочинам та іншим правопорушенням при розгляді кримінальних та цивільних справ" звернув увагу на те, що в окремих рішеннях з приводу недоліків у діяльності підприємств, установ, організацій судові належить зазначати, в чому конкретно ці недоліки поляга­ють, і звертати увагу відповідних керівників або інших посадових осіб на необхідність усунення їх, не допускаючи при цьому реко­мендацій щодо оперативної й господарської діяльності підприємств та організацій, для давання яких суд не встановив необхідних даних або які виходять за межі його компетенції.

890

Стаття 341

Стаття 342

891

Стаття 341. Проголошення вироку

Після підписання вироку судді повертаються до залу засідання, де головуючий або один із суддів проголошує вирок.

Усі присутні в залі судового засідання, в тому числі і склад суду, заслуховують вирок стоячи.

Головуючий роз'яснює підсудному, його законному представникові, а також потерпілому, цивільному пози­вачеві, цивільному відповідачеві та їх представникам зміст вироку, строки і порядок його оскарження та право подати клопотання про помилування.

Якщо підсудний не володіє мовою, якою постановлено вирок, то після його проголошення перекладач зачитує вирок підсудному його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє.

(Стаття 341 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від 16.04.84, Законом № 1483-111 від 22.02.2000)

Проголошення вироку — завершальна частина судового розгля­ду й істотний елемент правосуддя, у процесі якого підсудним та іншим учасникам процесу публічно, з дотриманням принципу глас­ності, повідомляється зміст вироку і визначається характер вини­каючих у зв'язку з його прийняттям правовідносин.

Вирок проголошується завжди публічно, навіть якщо справа роз­глядалася в закритому судовому засіданні.

Присутність підсудного при проголошенні вироку обов'язкова, крім випадків, коли справа розглядається відповідно до ст. 262 КПК України в його відсутності. Якщо підсудний порушує порядок, крім можливості публічного проголошення вироку, він відповідно до ст. 272 КПК України може бути видалений із залу суду, а вирок оголошується йому окремо (із врученням копії даного документа). Відсутність у залі інших учасників процесу — не перешкода для проголошення вироку.

Проголошення вироку є юридичним фактом, що тягне таке:

1. підсудний при проголошенні виправдувального вироку стає виправданим, а його порушені права підлягають негайному віднов­ленню;

2. з моменту проголошення вироку для учасників процесу по­чинає спливати строк, установлений для касаційного оскарження, а вирок, що не підлягає оскарженню, набирає законної сили;

3. вирок, Що набрав законної сили, звертається до виконання в повному його обсязі;

4. при виправданні підсудного або застосуванні до нього пока­рання, не пов'язаного з позбавленням волі, суд відразу ж звільняє заарештованого підсудного з-під варти в залі суду;

5. суд зобов'язаний роз'яснити порядок і строки оскарження вироку, права й обов'язки учасників процесу, що випливають з ви­року суду, їх право ознайомитись з протоколом судового засідання впродовж трьох діб з моменту його складання.

Протягом трьох діб з моменту проголошення вироку його копія має бути вручена засудженому чи виправданому, а також має бути складено і підписано головуючим та секретарем протокол судового засідання.

Стаття 342. Звільнення підсудного з-під варти за вироком суду

При виправданні підсудного чи звільненні його від відбуття покарання або при засудженні його до покаран­ня, не пов'язаного з позбавленням волі, суд, тещо підсуд­ний перебуває під вартою, негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання.

(Частину другу статті 342 виключено на підставі Закону № 2670-111(2670-14) від 12.07.2001)

(Стаття 342 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 4995-11 від 01.12.87, Законом № 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

Свобода — нічим не замінне благо. Визнавши особу невинною у вчиненні злочину, суд виносить виправдувальний вирок і негайно звільняє підсудного з-під варти, про що робиться позначка в про­токолі. Зрозуміло, такі дії суду можуть мати місце у випадку, коли щодо підсудного не обрано запобіжний захід у вигляді утримання під вартою за іншою порушеною щодо нього справою, якщо він не оголошений у розшук, якщо іноземною державою не подана вимо­га про видачу підсудного як особи, щодо якої ведеться кримінальне переслідування, що тягне необхідність арешту (див. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах.— Мінськ, 22.01.93 p.; Європейська кон­венція про видачу правопорушників.— Офіційний вісник Укра­їни— 1998— №3).

Стаття 343. Застосування запобіжного заходу до набран­ня вироком законної сили

Постановляючи вирок, за яким до підсудного застосо­вується та чи інша міра покарання, суд повинен обмірку­вати питання про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і має право обрати запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи підтвердити раніш обраний.

Взяття під варту як запобіжний захід допускається лише за наявності підстав, зазначених у відповідних стат­тях глави 13 цього Кодексу.

Постановляючи вирок, суд вирішує питання про запобіжний захід і в резолютивній частині вироку має прийняти одне з рішень: скасувати запобіжний захід, замінити один запобіжний захід на інший, обрати запобіжний захід, якщо він обраним не був, а підста­ви для такого рішення мають місце.

Про підстави й умови обрання, зміни чи скасування запобіжного заходу див. коментар до ст. 148- 155, 159- 161, 165 КПК України.

Стаття 344. Вручення копії вироку засудженому і виправ­даному

Копія вироку вручається засудженому або виправда­ному і направляється прокурору в триденний строк після проголошення вироку.

Якщо вирок складений мовою, якої не знає засудже­ний чи виправданий, йому повинен бути вручений пись­мовий переклад вироку на його рідній мові або на мові, якою він володіє.

892

Стаття 345

Стаття 346

893

Вручення засудженому або виправданому копії вироку суду є обов'язковим правилом, яке не передбачає будь-яких винятків, що підлягає виконанню незалежно від того, чи був присутнім він при проголошенні вироку, чи ні.

Вручення засудженому або виправданому копії вироку суду за­безпечує засудженому можливість реалізувати своє право на за­хист своїх законних інтересів. Вручення засудженому або виправ­даному копії вироку має здійснюватись під розписку з зазначенням дати і часу вручення. З відповідного моменту обчислюється строк касаційного оскарження вироку для засудженого і виправданого.

Стаття 345. Надання родичам дозволу на побачення з за­судженим

До набрання вироком законної сили головуючий або голова відповідного суду зобов'язані дати дозвіл близь­ким родичам засудженого за їх проханням на побачення з засудженим, який перебуває під вартою.

Дозвіл на побачення з засудженим надається лише близьким ро­дичам засудженого. Близькі родичі — батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки. Дозвіл на побачення надається як за їх проханням так і по клопотанню засудженого. Побачення може надаватись на термін від однієї до двох годин. Після винесення ви­року побачення має надаватись беззаперечно незалежно від того, чи давалось таке побачення протягом місяця до вироку і який строк минув з часу надання останнього побачення. Право на побачення не може будь-яким чином обмежуватись, а питання про надання побачення вирішуватись залежно від інших умов (особи засудже­ного, тяжкості злочину, наявності тієї чи іншої інформації). Надати побачення — обов'язок суду. Дозвіл на побачення надається до на­брання вироком законної сили і звернення його до виконання. Водночас адміністрація місця утримання засудженого під вартою має повідомити сім'ю засудженого після вступу вироку в законну силу, куди засуджений направляється для відбуття покарання.

Стаття 348. Заходи піклування про неповнолітніх дітей і збереження майна засудженого

За наявності у засудженого до позбавлення волі непов­нолітніх дітей, які залишилися без нагляду, суд зобов'язаний одночасно з постановлениям вироку пору­шити окремою ухвалою, а суддя — постановою питання перед службою в справах неповнолітніх або відповідним органом опіки та піклування про необхідність влаштуван­ня цих неповнолітніх або встановлення над ними опіки чи піклування.

Якщо у засудженого до позбавлення волі залишились без нагляду майно і житло, суд зобов'язаний вжити через відповідні органи заходів для їх збереження.

Про вжиті заходи повідомляється засуджений.

Суд зобов'язаний вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей засудженого, якщо в сім'ї засудженого не залишилось осіб, які можуть забезпечити належне виховання та необхідні

матеріальні умови для існування неповнолітнього. Про це виносить­ся окрема ухвала суду чи постанова судді, яка направляється до ви­конання службі у справах неповнолітніх.

Відповідно до Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР (Відомості Верховної Ради України.— 1995 — № 6 — ст. 35) на служби у справах неповнолітніх покла­дається здійснення соціального захисту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку.

На службу у справах неповнолітніх покладається координація зусиль органів державної виконавчої влади, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності у вирішенні питань соціального за­хисту неповнолітніх та організації роботи щодо запобігання бездо­глядності і правопорушенням серед них, здійснення контролю за умовами тримання і виховання неповнолітніх.

При судах створюється інститут судових вихователів для здійснення контролю за виконанням рішень щодо неповнолітніх.

Притулки для неповнолітніх створюються службами у справах неповнолітніх відповідно до соціальних потреб кожного регіону для тимчасового розміщення в них неповнолітніх віком від 3 до 18 років, які потребують соціального захисту держави (заблукали; були покинуті; залишилися без батьківської опіки; залишили сім'ю чи навчально-виховні заклади; вилучені судами із сім'ї; самі звер­нулися за допомогою до адміністрації притулку).

Притулки для неповнолітніх можуть також створюватися за по­годженням із службами у справах неповнолітніх підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, гро­мадськими організаціями та громадянами.

Термін перебування неповнолітнього у притулку залежить від конкретних обставин, але не може перевищувати ЗО діб.

Суд зобов'язаний також вжити відповідних заходів піклування щодо інших осіб, що знаходились на утриманні засудженого.

Майно засудженого, стосовно якого не прийнято рішень про конфіскацію чи звернення на користь потерпілих, передається на збереження близьким родичам або відповідно органам виконавчої влади та місцевого самоврядування. Про передачу майна на збере­ження виноситься окрема ухвала суду чи постанова судді, копія якої вручається особі, на яку покладено обов'язок збереження майна. Цей факт засвідчується підписами останньої, якій роз'ясню­ються її обов'язки і відповідальність.

Стаття 347 ^8<)5

Розділ четвертий (Розділ в редакції Закону України №2533-111

від 21.07.2001)

ПРОВАДЖЕННЯ ПО ПЕРЕВІРЦІ ВИРОКІВ,

ПОСТАНОВ І УХВАЛ СУДУ