34. Напрямки дисидентського руху в Україні в другій половині 60-х – 80-х рр..

Термін "дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1960-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації.

Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі,

Тернополі та інших містах.

Основні напрями

Загалом в українському дисидентському русі можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, атому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Наприкін. 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет та ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюбата І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець 3.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глушман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримськотатарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Форми д-ті дисидентів:

1) створення легальних і підпільних груп та організацій;

2) розповсюдження нелегальних видань, у яких друкувалися заборонені цензурою твори (самвидав);

3) порушення національної проблеми на різноманітних наукових симпозіумах та конференціях;

4) організація шевченківських свят, вечорів пам’яті Л.Українки, І.Франка;

5) створення гуртків вивчення вітчизняної історії, клубів творчої молоді;

6) організація мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань;

7) надсилання письмових заяв до вищих органів влади СРСР а УРСР, до міжнародних організацій.

Релігійне дисидентство: Лідер – Йосип Тереля. Мета:

1) б-ба за свободу совісті та віросповідання;

2) реабілітація та легалізація УГКЦ, протестантських церков та течій;

3) б-ба за вільне здійснення релігійних обрядів, повернення храмів віруючим;

4) звільнення засуджених за релігійні переконання;

5) реабілітація страчених служителів культу;

6) створення комітету з захисту УГКЦ.